Маринка. Добре. (Піднімає фіранку).
Лучицька. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Підведи мене та посади коло вікна: мені так хочеться на Божий світ глянути!
Маринка. А ви не втомитесь?
Лучицька. Ні, ні! Мені сьогодні дуже легко… і серце перестало боліти… Переведи тільки мене до вікна.
Маринка. Стійте ж, я крісло поставлю (ставить до вікна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер беріться мені за шию.
Лучицька (встала, хитається). Ой, хата крутиться!..
Маринка. Бачите!
Лучицька. Ні, тепер легше!.. То зразу якось у голові загуло!
Маринка. Ну, держіться ж міцно! (Веде).
Лучицька. Бачиш, сама йду… О, я швидко видужаю! (Цілує Маринку).
Маринка. Ну, сідайте ж тихенько; я ще подушечку підкладу під спину. (Кладе). Добре сидіти?
Лучицька. Добре, добре! Маринко, голубонько, відчини ще й вікно!
Маринка. Боюся, щоб, бува, вітрець не пройняв!
Лучицька, Ні, надворі тихо. Он бузок весь розвився, а листом ані колихне… Можна!
Маринка. Та воно надворі аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Відчиняє вікно).
Лучицька (дихає коротко й часто). Ах, ах! Яке пахуче, тепле повітря… Аж дихати легше… Аж лоскоче. (Розглядає). Он на грядках і черевички зацвіли, і зірочки мріють… а собача рожа як вигналася високо,— пишається! Садочку мій любесенький, так би й полинула… А то хто там?
Маринка. Наші хористки. (Кричить). Агов! Сюди!
Лучицька. Нехай квіток…
Маринка. Стійте! Нарвіть квіток!
Лучицька (виглядає). Он троянда, а далі ген любисток, канупір, зірочки… (Голосно). Та наламайте бузку! (Закашлялась).
Маринка. Що ви? Бога ради! Кричати проти вітру… Щоб знову жила… (Зачиняє вікно).
Лучицька. Не буду, більше не буду!
Маринка. Коли хоч раз крикнете, то зразу покладу!..
ЯВА 4
Ті ж і Рябкова та Богданиха.
Рябкова й Богданиха (вбігають з букетами, з квітами й з початим вінком). Віншуємо, віншуємо нашу ненечку!
Богданиха, Вже сидите? Слава Богу! Дай Боже здоров'я й здоров'я!
Рябкова. І здоров'я, і щастя, і всякого добра! (Цілує Лучицьку в руку).
Лучицька (обнімає їх). Спасибі, мої діточки любі, за пам'ять, за ласку, за щире бажання. Вже мені далеко краще… Вже сиджу, а швидко ходитиму!.. (Любується квітами, нюхає).
Маринка. Дай Боже! Ану, висипайте квіти… А бузок я в воду поставлю.
Лучицька. Ах, які квіточки, які милі… Як пахнуть, а надто троянда…
Маринка. Дайте я вам її от сюди приколю.
Лучицька. З любистком, з любистком: я хочу, щоб мене любили… Отак! І бузку мені дай, щоб не забували… Я так бузок люблю!
Маринка. Нате, нате!
Лучицька. А цей вінок ми закінчимо: поможіть мені. (Починає з Богданихою радісно плести).
Рябкова (осторонь, Маринці). А що, як їй?
Маринка. Лікар каже, якби спокій їй повний та теплі краї… то ще була б надія, а то нема ради! (Витирає очі).
Рябкова. Жалібниця наша, заступниця наша!
Лучицька (підозріло). Про що ви там шепочетесь? Про мене?
Маринка. Ні, то вона мені новини розказує. (Штовхає ліктем). Та аж насмішила до сліз.
Лучицька. Розкажи й мені!
Рябкова. Та то вчора Квятковська хотіла похвастатись вашою пісенькою — «Прудиусом»; товкла її, товкла, та все ні в тин ні в ворота! А таки наважилася співати!.. Ну й утяла до гапликів. Музика — одне, а вона — друге… Ні «тпру» ні «но»! А все ще дметься… Аж поки з гальорки не крикнули: «Годі!»
Лучицька. Невже їй трудно? Простий мотив… (Починає наспівувати).
Як поїхав мій миленький до млява, до мліша, А я собі прудиуса найняла, найняла… І т. д.
Спочатку співає боязко, тихо, з паузами, а потім з запалом, поки не схопилася за серце, аж закашлялась.
Маринка (хотіла раніше спинити, та Лучицька очима просила дозволити їй). Боже мій! Кашель! Задишка! Що ви наробили? Води, води напийтесь!
Лучицька (ледве вимовляє). Мікстуру…
Маринка (дає). Лишенько тяжке! А казали, що слухатиметеся!.. Так-то ви хочете стрінути вашого любого?
Лучицька. Не буду, не буду! Так хотілося… згадати минуле… і похлинулася! Мовчатиму!
Богданиха. Ви мовчіть та дивіться! Ось і вінок зараз буде готовий!..
Лучицька мовчить, важко днхає і мімікою показує, щоб їй наділа дукачі
й намисто. Ь' наряджають. В мімічній грі спочатку видно, що Лучицька
страждає, хапається за серце, за груди, а потім її мука стихають, і вона
вже грає мімічно з дитячим усміхом.
Богданиха. Ось і віночок готовий. Бачите, який славний? От надінемо. (Надіває). Як вам у ньому любесенько!
ЯВА 5
Ті ж і Палажка.
Палажка. Сидить уже дитиночка моя! Прибирається? Мати Божа, вчула ти молитву мою!
Лучицька. Ай! (Обнімає няню).
Палажка. Ріднесенька моя, ось проскурка тобі з часточкою за здравіє! Молилася за тебе і в монастирі, і тут! Лучицька цілує її, показує, що мусить мовчати, бо Маринка заборонила; показує, як любить няню, і на ноги показує, що няня для неї потрудила.
Що там ноги, що мої кості? Аби ти, моє янголятко, була здорова!.. І будеш — я знаю, що Господь зглянеться на наші сльози!
Лучицька показує жестами, щоб няня сіла, відпочила, цілує проскуру й передає, щоб коло ікони поставили. Палажка кладе, йде повз. Глянувши на Лучицьку, махнула в розпачі рукою і л риданням пішла в бокові двері.
ЯВА 6
Ті ж і Безродний.
Безродний (входить з вінком). З новим здоров'ям, з новим щастям, з новими силами! На втіху нам і на красу світові! (Кладе вінок до ніг Лучицької й цілує їй руки).
Лучицька (обнімає). Друже мій! Єдиний мій! (У відповідь на міміку Маринки). Я трішечки, трішечки!..
Безродний. Ми встали вже? Прибираємося! То-то сьогодні й день такий,— не нарадується світ Божий!
Лучицька. Встала. Мені лучче… Я така щаслива… Так вам рада! (Знову обнімає). Єдиний мій!
Безродний. Боже мій! Як я вас… (Утирає очі й відходить, передає Маринці гроші. Мімічна сцена).
Лучицька (розчулено). Знаю, знаю… (Пауза). Ану, підведіть!.. З вами пройдуся, мені легше!.. Мені так радісно, мов п'яна!..
Маринка (злякано). Не треба, не треба!
Лучицька. Ні, ні, я пройдусь!
Безродний. Постійте ж!
Маринка. Беріть її під руки.
Лучицька (встає, хитається). Ох, слаба ще, втомилася!.. (Задишка).
Маринка. Лягли б краще… А то все хвилюєтесь та надриваєтесь…
Лучицька. Ні, перемогла вже..: О, бачите? Іду, іду, іду!.. Швидко… Сама!
Безродний. Ви тільки схудли… Але то пусте!
Лучицька (хапається за серце). Ай! Не можу! Смерть тут… Смерть! (Кинулась і повисла на руках Безродного).
Безродний. Заспокойтесь, голубочко… То все наживете! Не можна ж зразу! (Показує очима, щоб підкотили крісло; його тепер ставлять на середину кону). Може, ляжете?
Лучицька (махає головою, що не хоче; її садять у крісло). Смерть!.. Сила зникла!.. Нема чим жити!.. (Звішує руки й голову безсило).
Безродний. Надбаєте… буде чим жити… (Втирає крадькома очі).
Лучицька (всміхаючись журно). Ви самі тому не вірите… друже…
Безродний. Такої кривди там (показує на небо) бути не може!..
Лучицька (все тяжче дихає). Не нам розуміти святу волю!.. Мені тільки тим журно вмирати, що життя… марно пройшло… Не справдилася ні мрія… ні надія!.. Навіть рідна сцена, якій я Боже як вірила… теж хитається,— мій талант не дав їй нічого… і серце коханому не дало втіхи… і ви, мій найкращий друг, з своїми широкими думками віддали себе цілком… і опинилися марно край ями!
Безродний. Що я? Може, й слід було, щоб так сталося: лихо поновлює душу й гартує думки… А ви до себе несправедливі: не марно пройшло молоде ваше життя, недарма талант просіяв, не порожньо й серце любило. Хай ми і не тішимо тепер слухача новинкою та дивовинкою, але наше народне життя з його радощами і горем великим з'єднало його з меншим братом, прихилило серце його… І поміг цьому й ваш талант: він окрасив сцену, освітив її сяйвом яскравим і привабив до себе весь люд. Що в сім'ї нашій, яка розрослася й розвилася,— не без лихих людей, то де їх нема? Де люди — там і гріх! Але скільки під вашим крилом виховалося і чесних, і добрих, і милостивих. А серце ваше всіх гріло, всім давало і світло, і тепло!
Лучицька (розчулена, всміхається, сльози течуть). Хороший мій… дорогий… (Тисне руку).
Безродний. Ви любили багато і все віддали тій любові; а любов — найбільша на землі- сила, найвища сила й на небі: вона ніколи марно не гине, вона— і джерело, і весь розум життя!