— Я у вас злодія зловив, — сказав він, сміючись.
Поглянув я на загадкову пустунку і сам засоромився не менше, ніж зловлена злодійка; Йоахім це запримітив і, випускаючи руку дівчини, лукаво всміхнувся. Звільнена красуня не втекла, як можна було сподіватися, а зосталась таки тут та, поправивши хусточку й косу, оглянулась і промовила:
— А я гадала, що ви саме проти дверей сидите та малюєте, а ви онде, в другій хаті.
— А коли б він малював проти дверей, тоді що? — запитав Йоахім.
— Тоді б я дивилася в дірочку, як вони малюють.
— Пощо ж у дірочку? Я певен, що мій товариш настільки ввічливий, що дозволить вам підчас праці бути в хаті.
І я для підтвердження Йоахімових слів притакнув головою й подав гості стільця. Вона, не звернувши уваги на мою чемність, повернулась до портрета пані Солової, що стояв на шталюзі й недавно був початий, та тілько стала захоплюватись образом красуні, як на коридорі почувся голос:
— Де ж це вона пропала? Пашо!!
Моя гостя затремтіла й зблідла.
— Тітонька, — прошепотіла вона й кинулась до дверей; біля дверей спинилась і, притуливши пальчика до вуст, хвилинку постояла й зникла.
Посміявшись із цієї ориґінальної пригоди, ми з Йоахімом пішли до Карла Павловича.
Пригода ця сама про себе незначна, але мене вона якось непокоїть; вона в мене з голови не виходить, про неї я постійно думаю. Йоахім іноді жартує з моєї задуми, й мені це не подобається, навіть прикро, що він натрапив на цю пригоду.
Сьогодні я дістав листа від Штернберґа. Він збирається в якийсь похід на Хіву й пише, щоб не сподіватись його на свята до Петербурґу, як він раніше писав. Я скучив за ним: ніхто мені його заступити не може. Міхайлов поїхав до свого мічмана до Кронштадту, і я вже більш як два тижні його не бачу. Дуже гарний маляр, найблагородніша людина й, на лихо, найбезладніша! На час його відсутности я запросив до себе, за рекомендацією Фіцтума, студента Демського. Це скромний, дуже освічений, дотого ж бідний молодий поляк. Він цілий день перебуває в авдиторії, а ввечорі вчить мене французької мови й читає зо мною Ґіббона. Двічі на тиждень увечорі я хожу до салі Вільного Економічного Товариства та слухаю лєкції фізики професора… Ще хожу раз на тиждень із Демським слухати лєкції зоолоґії професора Куторги. Як ви самі бачите, часу я не марную; нудьгувати зовсім ніколи, а я все таки нудьгую: мені чогось бракує, а чого, я й сам не знаю. Карло Павлович тепер нічого не робить і вдома майже не живе. Я з ним бачусь дуже рідко, і то на вулиці. Прощавайте, мій незабутній, мій добродію! Не обіцяю вам писати скоро: час у мене минає нудно, монотонно, писати нема про що, а я не хотів би, щоб ви куняли над моїми одноманітними листами так, як я куняю над цим посланієм. Ще раз прощавайте!"
____________
"Я обманув вас: не обіцяв вам писати скоро, а от не минув ще й місяць після останнього мого посланія, і я знову берусь за нове. Випадок прискорив; він і обманув вас, а не я. Штернберґ занедужав у поході на Хіву; розумний і добрий Даль порадив йому покинути військовий табор та повернутися додому, і він зовсім несподівано зявився в мене 16 грудня вночі. Коли б я був сам у хаті, то прийняв би його за мару і, звичайно, злякався б, але я був із Демським, і ми перекладали найвеселіший розділ із "Брата Якова" Поль-де-Кока; отже поява Штернберґа не видалась мені такою неприродною, хоч здивування й радість моя від цього ані трохи не зменшилась. Обнявшись із ним і поцілувавшись, я зараз же познайомив його з Демським, а що була тілько десята година, то ми пішли до "Берліну" пити чай. Ніч, само собою, минула на розпитах та на оповіданнях. Удосвіта Штернберґ знемігся й заснув, а я, дочекавшись ранку, взявся за його портфель, такий самий повний, як і той, що привіз він минулого року з України. Але тут уже не та природа, не ті люди; хоч усе таксамо гарне й виразне, але все цілком інше, крім меланхолії; хоч це, мабуть, відбитка задумливої душі маляра. На всіх портретах Ван-Дейка переважають риси розуму й благородства, і це пояснюється тим, що Ван-Дейк сам був найблагороднішою, розумною людиною. Таксамо я пояснюю собі й загальну експресію прекрасних рисунків Штернберґа. Ах, коли б ви знали, як весело, як невимовно швидко й весело линуть тепер мої дні й ночі. Так весело, так швидко, що я не встигаю виучувати малесенької лєкції Демського, за що й погрожує він зовсім од мене відмовитися. Знайомства наші не зменшились і не збільшились, — все ті самі, але всі вони так розцвіли, такі веселі стали, що я вдома просто не можу всидіти; хоч, признаюсь вам, і вдома в мене не без принади, не без чарів. Я говорю про сусідку, про ту саму "злодійку", що її під дверима зловив Йоахім. Що це за миле, невинне створіння! Справжня дитина, найкраща, незіпсована дитина! Вона кожного дня кілька разів забігає до мене, забіжить, поскаче, пощебече й випурхне, як пташка. Іноді просить мене намалювати її портрет, але ніяк не всидить більше пяти хвилин, просто живе срібло! Недавно потрібна мені була жіноча рука для портрета одної пані, я попросив її потримати руку; вона, як добра, була погодилась; та що б ви думали, — й секунди не тримала спокійно — справжня дитина! Отак я бився, бився й нарешті був змушений запросити для руки модель. Та уявіть собі, що сталося? Як тілько я посадовив модель і взяв палітру в руки, вбігає до хати сусідка, як завжди жвава, сміючись, та як тілько побачила натурницю, вмить скамяніла, потім заголосила й, як тигреня, кинулась на неї. Я не знав, що й робити; на щастя трапилася в мене малинової барви оксамитна мантилька тої самої пані, з якої я малював портрет. Я взяв мантильку й накинув їй на плечі. Вона схаменулась, підійшла до дзеркала, полюбувалась собою хвилинку, потім кинула її на підлогу, плюнула на неї й вибігла з хати! Я відпустив модель, а рука так і зосталась невикінченою.
Три дні після цієї пригоди сусідка не зявлялася до мого помешкання; коли ж зустрічалась зо мною на коридорі, то закривала лице руками й утікала в протилежний бік. Четвертого дня, ледве я прийшов із класу додому й почав ладнати палітру, як увійшла сусідка, лагідна, тиха, — я просто не пізнав її. Вона мовчки закасала до ліктя рукав, сіла на стілець та прибрала позу змальованої пані. Я, наче б нічого не сталось, взяв палітру, пензлі та й почав працювати. За годину рука була готова. Я розстелявся, дякуючи їй за таку милу послугу, але вона хочби всміхнулася: встала, спустила рукав і мовчки вийшла з хати. Мене це, признаюсь вам, до живого дійняло, і я тепер ламаю голову, як мені привернути давню гармонію. Так минуло ще кілька день, гармонія почала ніби відновлюватися. Вона вже не втікала від мене в коридорі, а іноді навіть усміхалася. Я вже почав сподіватися, що от-от двері відчиняться, і влетить моя пташка червонопера. Однак, двері не відчинялися, і пташка не зявлялася. Я почав непокоїтися й придумував сильце на лукаву пташку. Коли ж розсіяність моя ставала вже нестерпна не тілько для мене, але й для добряги Демського, саме тоді, як янгол з неба, зявився до мене Штернберґ із киргизького степу.
Тепер я живу тілько з самим Штернберґом і для нього одного, і коли б іноді не зустрічав її в коридорі, то мабуть і зовсім забув би про сусідку. Вона страх як рада б забігати до мене, та от біда: Штернберґ постійно вдома, а коли й виходить із дому, то з ним вихожу й я. Проте на свята вона не втерпіла, а тому, що ввечорі вдома не буваємо, то вона вдень вдягла маску і прибігла до нас. Я прикинувся, що її не пізнаю; вона довго крутилася й усяко старалася, щоб я її пізнав; але я вперто не піддавався. Нарешті вона не витерпіла, підійшла до мене та мало не вголос сказала:
— Такий нестерпний, — та цеж я!
— Коли ви, то маску здійміть, — відповів я нишком, — тоді я довідаюсь, хто ви.
Вона трохи замялась, потім зняла маску, а я познайомив її з Штернберґом.
З того дня пішло у нас по-старому. З Штернберґом вона не церемониться так само, як і зо мною; ми розпещуємо її різними ласощами й поводимось із нею, як добрі брати з рідною сестрою.