Він вийняв із кишені невеликий згорток паперу і, тремтючими руками розгортаючи його та подаючи мені, промовив:
— Не встиг обвести пером.
Це був перший його твір, що його так тяжко зважився він мені показати. Мені подобалася його скромність, або, краще сказати, несміливість: це — правдива ознака таланту. Мені подобався також і сам його твір своєю простотою: Едип, Антиґона та оподаль — Полінік, тілько три фіґури. У перших спробах рідко трапляється такий лаконізм; початкові спроби завжди багатоскладні. Молода уява не скупчується, не зосереджується в одному багатозначному слові, в одній ноті, в одній рисі; їй треба простору; вона ширяє й, ширяючи, часто заплутується, падає й розбивається об незломний лаконізм.
Я похвалив його за вибір сцени й порадив читати, крім поезії, найбільше історію та найпильніше зрисовувати хороші естампи, як наприклад Рафаеля, Вольпато, або Пуссена, Одрана.
— І ці, й інші — кажу, — має твій хазяїн, то й рисуй їх у вільний час, а книжки тобі постачатиму я.
І тут таки дав йому кілька томів "Історії стародавньої Греції".
— У хазяїна, — промовив він, беручи книжки, — крім тих, що висять по стінах, є повний портфель естампів, але він мені не дозволяє з них рисувати: боїться, щоб я їх не попсував. Ще, — говорив він далі, всміхаючись, — я сказав йому, що ви водили мене до Карла Павловича й показували мої рисунки, та що… (тут він замявся)… що вони… та зрештою я й сам тому не вірю.
— Якто? — підхопив я, — він не вірить, що Брюлов похвалив твої рисунки?
— Він не повірив і тому, що я бачив Карла Павловича, й назвав мене дурнем, коли я його запевнював.
Він хотів іще щось казати, але до хати ввійшов Венеціанов і, скидаючи капелюха, проговорив, усміхаючись:
— Нічого не сталося! Дідич як дідич! Що правда, з годину протримав мене в передпокою, але в них такий уже звичай. Що робити, звичай — той самий закон. Прийняв він мене в себе в кабінеті. От — кабінет мені не сподобався. Щоправда, все це розкішне, дороге, пишне, але все те — пишне по-японському. Спочатку я розбалакався про просвіту взагалі та про філантропію зокрема. Він мовчки довго мене слухав з увагою та вкінці перервав: "Та ви скажіть мені щиро, просто, чого ви з вашим Брюловим од мене хочете? Ну, й чудасія була мені з ним учора — справжній дикун американський!" І він голосно зареготався. Зразу я зніяковів, та зараз стямився й спокійно, просто пояснив йому справу.
— То так би давно й сказали, а то філантропія, — яка тут філантропія! Гроші — та й годі! — додав він, задоволений з себе. — Так ви хочете знати останню ціну? Чи так я вас зрозумів?
Я відповів:
— Цілком так.
— Так ось вам моя остання ціна: 2.500 карбованців, — згода?
— Згода, відповів я.
— Він ремісник, — говорив він далі, — в господарстві необхідний… — і хотів був іще щось говорити, але я вклонився й вийшов. І от я перед вами, — додав старий, усміхаючись.
— Сердечно вам дякую.
— Сердечно дякую і вам, — сказав він, міцно стискаючи мені руку. — Ви мені дали нагоду зробити хоч щось на користь нашого прекрасного мистецтва, а при цьому й побачити дивака, що зве нашого Великого Карла американським дикуном.
Старий добродушно засміявся.
— Я, — переставши сміятися, сказав він, — подав свою лепту; тепер ваша черга; а на випадок невдачі, я знову звернусь до анґлійського клубу. А покищо до побачення!
— Ходім разом до Карла Павловича, — запропонував я.
— Не піду і вам не ражу. Памятайте прислівя: непроханий гість — гірше татарина; а тимпаче в маляра, та ще зрана; це гірше, ніж ціла татарська орда.
— Ви мене примушуєте червоніти за сьогоднішній ранок, — промовив я.
— Зовсім ні. Ви вчинили, як правдивий християнин. Для праці й відпочинку маємо означений час, для доброго діла означених годин немає. Ще раз сердечно дякую вам за вашу сьогоднішню візиту. До побачення! Сьогодні обідаємо вдома, приходьте. Побачите Бельведерського (так звав він Аполлона Миколаєвича Мокрицького, учня Брюлова, палкого приклонника Шіллєра), тягніть і його з собою, — додав він, одходячи.
На вулиці я розпрощався з Венеціановим і пішов повідомити Карла Павловича про результат своєї дипломатії. Але, нажаль, не знайшов навіть Лукіяна. Ліпін, спасибі йому, виглянув із кухні й сказав, що вони пішли до портику (портиком у нас звався будинок за теперішнім академічним садком, де містились робітні: Брюлова, барона Клодта, Зауервейда й Басіна). Я туди, там замкнено. Через Літейний двір я вийшов на вулицю і, проходячи повз крамницю Давіцетті, побачив у вікні кучерявий профіль Карла Великого. Побачивши мене, він вийшов на вулицю.
— Ну що? — запитав він.
— Де ви сьогодні обідаєте? — спитав я.
— Не знаю, а що?
— А от що, — кажу я, — ходім обідати до Венеціанова; він вам такі чудеса розповість про амфібію, яких ви напевно ніколи не чули та ніколи й не почуєте.
— Добре, ходім, — сказав він, і ми вибрались до Венеціанова.
За обідом старий розповів нам історію своєї сьогоднішньої візити і, коли дійшла мова до "американського дикуна", всі ми зареготалися, й обід закінчився гістеричним сміхом.
Між Великим і Середнім Проспектом, на Сьомій Лінії, в домі Кастюріна, товариство допомоги малярам наймало велике помешкання для пяти пансіонерів. Крім кімнат, що їх займали пансіонери, там ще були дві студійні салі, прикрашені античними статуями, а саме: Венерою Медицейською, Аполлоном, Ґерманіком і ґрупою ґлядіяторів. Цей притулок, — замість ґіпсового класу, — за протекцією Тараса натурника я призначив для свого учня. Крім згаданих статуй, був там іще людський кістяк, а знання кістяка для нього було необхідне, тимбільше, що він із памяті рисував анатомічну статую Фішера, а про кістяк не мав ані тямки.
З цією спасенною метою, другого дня після обіду у Венеціанова, я пішов з візитою до В. І. Григоровича, що був тоді секретарем товариства, і випросив у нього дозвіл для мого учня відвідувати студійні салі пансіону.
Послужливий Василь Іванович дав мені — ніби квиток на вступ — записку до художника Головні, що жив разом із пансіонерами за старшого. Не слід би було мені спинятися на такому мізерному явищі, як маляр Головня, але тому, що він — явище вийняткове, особливо ж серед малярів, то й скажу про нього кілька слів.
Сильно, різко зарисована фіґура Плюшкіна — блідне перед цим анти-малярем Головнею. У Плюшкіна принаймні були молодощі, а тимсамим і радощі, неповні, негучні, та все таки радощі, а в цього бідолахи не було нічого й подібного до молодощів та радощів.
Він був пансіонер товариства допомоги малярам і коли, згідно з правилами конкурсу академії мистецтв, повинен був виконати програму на другу золоту медалю (сюжет програми був: Адам і ва над трупом свого сина Авеля), то для виконання картини треба було жіночої моделі, а її в Петербурзі нелегко, а головне недешево можна дістати. Хлопчина збагнув, що до чого, й пішов до щедрого протектора малярів і тодішнього голови товариства допомоги малярам — Кікіна просити допомоги, себто грошей, щоб найняти натурницю. Діставши асиґнацію на сто карбованців, він зашив її до сінника, а первозданну красуню змалював із ляльки, що вживають малярі, як укладають драперії.
Хто знає, яку ціну має золота медаль для молодого маляра, той зрозуміє огидну душу юнака-скнари. Перед ним Плюшкін — просто марнотратна людина.
Оцьому моральному виродкові представив я з запискою свого морально прекрасного знайду. На перший раз я сам вийняв із шафи кістяк, посадовив його на стільці в позі очайдушного гульвіси й, легкими рисами зазначивши загальну позицію кістяка, запропонував своєму учневі нарисувати деталі.
За два дні я з великим задоволенням порівнював його рисунок із анатомічними літоґрафованими рисунками Басіна й переконався, що деталі виразніші та вірніші. Та в цьому, мабуть, винне було побільшальне шкло, через яке я дивився на свого знайду. Автім, будь що будь, — мені його рисунок подобався.