Свята провели ми весело. Цілий тиждень ми ні разу не обідали в мадам Юрґенс, а все в гостях, то в Йоахіма, то у Шмідта, то у Фіцтума, а вечорами — в театрі або у Шмідта. Сусідка наша відвідує нас, як і раніше, і все така сама пустунка, як і була. Шкода, що вона не може мені служити за модель для Андромахи: занадто молода й тендітна, коли можна так висловитись. Дивує мене, що то за жінка її тітонька. Вона, мабуть, і не думає про свою пустунку небогу. Вона часом у нас дуріє години зо дві, а тітонці байдужісінько. Чудно якось! Штернберґ оповів мені до кінця її історію. Матері вона не памятає, а батько її був якийсь бідний урядовець і, здається, пяниця, бо коли вони жили в Коломні, то він щодня вертався з служби "червоненький", як вона сама висловилась, і лютий; коли в нього були гроші, то він посилав її до шинку по горілку, а коли грошей не було, то посилав її на вулицю просити милостиню, а віц-мундир носив завжди з подертими ліктями. Тітка, її теперішня опікунка, а його рідна сестра, часом приходила до них і просила його, щоб він оддав їй Пашу на виховання, але він про це не хотів і чути. Чи довго вони так жили в Коломні, вона не памятає; тільки раз якось зимою батько з служби не прийшов наніч додому, ночувала вдома вона сама й не боялась нічого. Другої ночі він теж не прийшов, а на третій день уже прийшов за нею слуга з Обухівського шпиталю від батька. Вона пішла до нього, й дорогою слуга їй розповів, що її батька поліціянти підняли вночі на вулиці й одвезли до поліційного участку, звідкіля вже другого дня в гарячці перевезли до шпиталю, і що минулої ночі він на короткий час опритомнів, подав своє прізвище й свою адресу та просив привести її до нього. Хорий батько не пізнав її та прогнав од себе. Тоді вона пішла до тітки й зосталась у неї. От і вся її сумна історія. Цими днями Штернберґ подарував їй "Векфільдського священика". Вона вхопила книжку, як дитина хапає гарненьку іграшку, і, як дитина, погралась із нею, розглянула малюнки й кинула на стіл, а відходячи й не згадала про неї. Штернберґ таки певний, що вона неписьменна; я думаю таксамо, зваживши її сумні дитячі роки. У мене навіть зродилась думка, коли вона справді неграмотна, вивчити її хоч читати. Штернберґові моя думка сподобалась, і він обіцяв допомогати мені. Він був такий певний, що вона неписьменна, що того ж таки дня пішов до книгарні й купив граматку з образками, та добрий проєкт наш так проєктом і залишився, і ось чому: другого дня, коли ми хотіли приступити до першої лєкції, приїхав із Криму Айвазовський і спинився в нас. Штернберґ із захопленням зустрів свого товариша, але мені, не знаю чому, з першого разу Айвазовський не сподобався. Хоч і має він елєґантні манєри, та є в ньому щось несимпатичне, нехудожницьке, щось ввічливо-холодне, щось відразливе. Портфеля свого він нам не показує: каже, що залишив у Феодосії в матері, а в дорозі нічого не рисував, бо поспішав, щоб захопити перший закордонний пароплав. Одначе, прожив із нами, не знати чому, більше місяця. За ввесь цей час сусідка нас ані разу не відвідала: вона боїться Айвазовського, і за це я готовий його кожного дня випровадити закордон. Але от моє горе: з ним разом одїздить і мій безцінний Штернберґ.
Минуло ще кілька днів, і ми вирядили мого Штернберґа до Кронштадту. Біля нього зібралось нас душ із десять, а біля Айвазовського — нікого. Дивна це річ між малярами! Серед тих, що провожали Штернберґа, був і Міхайлов; та й наробив він нам клопоту! Після приятельського, веселого обіду у Стеварда він заснув, як мертвий. Ми хотіли були його збудити, та не могли й, захопивши кілька пляшок Кліко, вирушили із Штернберґом на пароплав. На чердаку "Геркулеса" випили вино, доручили нашого приятеля п. Тиранову, капітанові пароплаву, попрощалися, а ввечорі вернулися до трахтиру. Міхайлов був уже трохи очуняв. Ми стали оповідати йому про те, як ми провожали Штернберґа — він мовчав, — як ми були на пароплаві — він усе мовчав, — і як випили дві пляшки Кліко, — "поганці!" — проговорив тоді він, почувши слово Кліко, — "не збудили попрощатись із товаришем".
Нудно мені без мого любого Штернберґа, так нудно, що я готовий був утікати не те що з помешкання, де все мені його нагадує, але навіть од своєї жвавої сусідки. Не пишу вам тепер нічого більше: нудно, а я не хочу занудити й вас своїм одноманітним посланієм. Візьмусь краще за програму. Прощавайте".
____________
Літо мені так швидко промайнуло, швидше ніж байдикуватому денді одна хвилина. Я тілько після вистави помітив, що воно потонуло в вічність, а проте напротязі літа ми з Йоахімом кілька разів одвідували на Крестовському острові старого Кольмана, і під його проводом я зробив три етюди: дві ялинки й одну берізку. Яка добра людина цей Кольман! Шмідти повернулись уже до міста, й вони мені нагадали своїми докорами, що літо вже минуло. Я їх не відвідав ані разу. Було далеко, а я всі дні й ночі присвятив програмі. Зате, як щиро вітали вони мене з успіхом! Так, мій незабутній добродію, з успіхом! Яка велика річ для учня — ота програма! Це пробний камінь, і яке велике для нього щастя, коли він при цій пробі показав себе правдивим мистцем! Я зазнав цього щастя вповні. Не сила мені списати вам це чудове, це безмежно солодке почуття. Це — безнастанне відчування в собі всього святого, всього прекрасного, що є на світі. Зате який гіркий, який болісний стан душі попережає ці святі радощі — оте очікування. Хоч Карло Павлович і запевняв, що матиму успіх, я так страждав, як страждає злочинець перед смертною карою, — ні, ще більше! Я не знав, чи вмру, чи житиму, а це, здається мені, — важче. Присуд ще не був оголошений і, дожидаючи цього страшного присуду, зайшли ми з Міхайловим до Делі заграти партію на біліярді, але в мене тремтіли руки, і я не міг влучити ні одною кулею, а він, наче нічого не сталось, так і лущить; а він теж був під судом: його програма стояла поруч із моєю. Лють мене брала від такої його байдужности; я кинув кий і пішов додому. На коридорі мене зустріла радісна й щаслива сусідка.
— Ну, що? — запитала вона мене.
— Нічого, — відповів я.
— Як нічого? Я прибрала вашу хату наче для великого свята, а ви йдете такий сумний.
І вона теж хотіла зробити сумну міну, але ніяк не могла. Я подякував їй за увагу й просив до хати. Вона, як дитина, так щиро почала мене втішати, що я не витримав і розсміявся.
— Нічого ще невідомо: іспит ще не скінчений, — сказав я.
— Так нащо ж ви мене обдурили, безсовісний! Коли б я знала, не прибирала б у хаті.
І вона надула свої рожеві губки.
— Аджеж у Міхайлова, — говорила вона далі, — я не прибирала; хай там собі з своїм мічманом валяються, як ведмеді в барлозі, — мені що!
Я подякував за увагу й запитав її, чи буде вона рада, коли медалю дістане Міхайлов, а не я?
— Я йому руки переламаю, очі видряпаю, я його вбю!
— А коли я?
— Тоді я сама вмру з радощів.
— За що ж мені така перевага? — спитав я її.
— За що?… За те… за те… що ви обіцяли взимі вчити мене читати.
— І я додержу свого слова, — сказав я.
— Ідіть же до академії, — промовила вона, — й довідайтеся, що там робиться, а я вас почекаю в коридорі.
— Чому ж не тут? — спитав я.
— А коли прийде мічман, що я тоді робитиму?
— Рація, — подумав я, і, не кажучи слова, вийшов на коридор. Вона замкнула двері й ключа сховала до кишені.
— Я не хочу, — завважила вона, — щоб вони без вас ходили до вашої кімнати та щось попсували.
З чого вона взяла, що вони в мене щось попсують, — подумав я, — дитячі примхи та й годі!
— До побачення! — сказав я, ідучи вниз по сходах. — Побажайте мені щастя!
— Від щирого серця, — сказала вона радісно й сховалась.
Я вийшов на вулицю. Зайти до академії я боявся: брама академії видалась мені роззявленою пащею якоїсь страшної потвори. Але, наблукавшись по вулиці так, що аж піт мене пройняв, я перехристився й проскочив під тою страшною брамою. На другому поверсі, в коридорі, як тіні біля Харонового перевозу, блукали мої нетерпеливі товариші; до їх юрби пристав і я. Професори вже пройшли з круглої салі до конференційної, страшна хвилина наближалася! Андрій Іванович (інспектор) вийшов із круглої салі; я перший трапився йому назустріч, і він, проходячи повз мене, шепнув мені: "поздоровляю!". Ніколи в житті свому я не чув та й не почую такого солодкого, такого гармонійного звуку. Миттю кинувся я додому і, в захваті, обцілував мою сусідку. Добре ще, що ніхто того не бачив, бо це сталося на сходах. Хоч у цьому я нічого непристойного не бачу, та все ж, слава Богу, що ніхто цього не помітив.