І коли б така самітність її в цьому темному кутку без диких, як леви й онагри, баламутів, продовжилась іще років зо два, то, я певен, вона здуріла б або стала справжньою ідіоткою. До становища півідіотки вона вже дійшла, але ж з мене недоумок! уявляв собі, що ось, нарешті, знайшов Ельдорадо, а це Ельдорадо — просто деревляна лялька, що на неї пізніше не міг я й дивитись без огиди.
Прочитуючи цю грізну сентенцію про красунь, дехто подумає, ніби я щодо цього — другий Буонаротті, — зовсім ні! Такий самий поклонник, як і кожний з "леопардів", а може ще й завзятіший; але справа в тому, що я люблю виявляти свої переконання, нічим їх не прикриваючи й не вважаючи ні на ранґу, ні на титул; а дотого ж тепер роблю я це властиво для свого друга, маляра, а не з наміром надрукувати свою думку про красунь. Боже мене борони від такої дурниці! Та мене тоді рідна сестра готова була б повісити на першій осиці, як Юду зрадника… Та моя сестра — не красуня, й її нема чого боятися.
Де ж початок цього лиха? А от де: у вихованні. Коли ніжних батьків Бог благословить вродливою дочкою, то вони самі починають її псувати, пастячи її більш, ніж інших дітей; а про освіту своєї улюблениці вони от що думають і навіть говорять: "Пощо даремно мордувати дитину пустою книжкою? Вона й без книжки й навіть без посагу зробить блискучу карієру". І красуня справді робить блискучу карієру. Пророцтво батьків справдилося, чого ж іще треба? Такий початок зла, а продовження, — та я не запевнюю, а тілько припускаю, — продовження таке:
Наше любе славянське племя, хоч і залічують його до родини кавказької, та щодо краси, то воно не геть то відійшло від породи фінської та монгольської; тому вродлива жінка у нас — явище дуже рідке. І от ледве те рідке "явище" виросте з пелюшок, як ми починаємо його начиняти своїми безглуздими похвалами, себелюбством та іншим сміттям і нарешті робимо з нього деревляну ляльку на шарнірах, на зразок отих, що ними користуються малярі, укладаючи драперії.
У країнах, що їх Бог благословив вродливим жіноцтвом, красуні мусять бути звичайними собі жінками, а звичайна жінка, на мою думку, — найлучша.
Але пощо я розпочав таку довгу орацію про тих, що рвуть серця людські, отже й моє? Начебто в науку своєму приятелеві. Та гадаю, що ця наука буде йому цілком зайва, та й його весталка, наскільки я міг збагнути з його описів, ледве чи може глибше зворушити серце мистця, що так гарно відчуває й розуміє все високе й прекрасне в природі, як мій приятель. Вона, мабуть, — бистроока, кирпатенька баламутка, як то бувають швачки чи жваві покоївки, а таких осіб чимало, і вони зовсім безпечні.
А от такі особи, як її шовкова тіточка, — хоч їх теж чимало, — от вони — дуже небезпечні. Її тітка, хоч як солодко він її описує, нагадує мені Гоголівську сваху, що на запитання охочого женитися, чи оженить вона його, відповідає: "ох, голубчику! та ще й так спритно, що не зчуєшся". Щоправда, мій приятель не має нічого спільного з гоголівським героєм, і щодо цього я за нього малощо й боюся. Вогонь першого кохання, хоч і дужче пече, та горить коротше. Але знову ж таки, як поміркую, то не можна й не занепокоїтись, бо ці дивні подружжа – "що й незчуєшся" — дуже часто трапляються не лише з розумними, але навіть і з обережними людьми; а свого приятеля я за дуже обережну людину не вважаю: мистці такою прикметою не відзначаються. На всякий випадок я написав йому листа, звичайно, не повчального, — від таких листів борони мене Боже! Я написав йому, як приятель, щиро, чим я занепокоєний, та чого він повинен сам стерегтися; без церемоній звернув його увагу на милу тіточку, як на головну та найнебезпечнішу пастку. Та на свого листа я відповіді не дістав, — мабуть, він йому не сподобався. Лиха ознака, подумав я; а зрештою все літо він був зайнятий програмою, то й не диво, що міг про мій лист забути. Але минуло літо, минув вересень і жовтень, мій приятель ні слова. Читав у "Пчелі" огляд вистави, живо написаний, мабуть Кукольником; "Весталку" мого приятеля під небеса вихвалюють, а про програму — ні слова.
Що за знак? Невже йому з нею не пощастило? Я йому написав удруге й просив пояснити мені, чого він так уперто мовчить, але про програму і взагалі про його працю не згадав ні словом, знаючи з досвіду, як неприємно відповідати на приятельське запитання, як там із працею, коли з працею зле. Через два місяці дістав я на свого листа відповідь, — відповідь коротку й зовсім баламутну. Він наче соромився або боявся висловити мені щиро те, що його мучило, а його щось дуже мучило. Між іншим він у листі своїм натякає на якусь невдачу (мабуть, із програмою, що, як він пише, мало його в могилу не поклала), а далі пише, що коли й живе ще на світі, то завдячує те тілько своїм добрим сусідам, що виказали йому найживіше й найщиріше співчуття; що він тепер малощо працює, страждає душевно й фізично й не знає, чим це все скінчиться.
Все це я вважав, ясна річ, за переборщення. Це звичайна річ для молодих вражливих натур: вони завжди роблять із мухи слона. Мені хотілось довідатись про нього докладніше, бо щось таки мене непокоїло. Але як довідатись? Від кого? У нього самого не допитаюсь. Я звернувся до Міхайлова й просим написати мені все, що він знає про мого приятеля. Послужливий Міхайлов не забарився, і незабаром від нього дістав я ориґінального й щирого листа. Ось що написав він мені:
"Приятель твій, брате, — дурень, та ще який дурень! Як світ стоїть, не було ще такого надзвичайного дурня. Йому, бачиш, не пощастило з програмою, і щож він зробив із розпуки? Напевно не вгадаєш: оженився, єй же Богу, оженився! І знаєш із ким? З своєю весталкою, та ще й вагітною. Ну, й чудасія — вагітна весталка! І, як він сам каже, саме те й спонукало його оженитися, що вона вагітна. Але не думай, що це він був причиною того гріха, зовсім ні, — це бестія мічман натворив лиха; вона сама призналася. Баламут мічман накоїв лиха та й поїхав собі до Миколаєва, наче нічого й не сталося. А твій великодушний дурень — шубовсть, як муха в окріп: "Куди, — каже, — вона тепер подінеться? Хто тепер прийме її бідолашну, коли рідна тітка з дому виганяє". От і прийняв! Ну, скажи сам, чи бачив ти на білому світі такого дурня? Мабуть і не чув навіть. Правду кажучи, це — безприкладна великодушність, або вірніше — безприкладна дурість. Та це все ще нічого, а от що найсмішніше: він із неї, вже вагітної, змалював і свою весталку, та як змалював! Просто любо! Такої наївно-невинної краси я ще не бачив ні на картині, ні в природі. На виставі юрба не відходила від неї. Вона серед публіки викликала такий галас, як, — пригадуєш, — колись "Дівчина з тамбурином" Тиранова. Чудова річ! Сам Карло Павлович перед нею багато разів спинявся, а це щось таки значить. Її купив якийсь багатий вельможа й заплатив добре. Копії й літоґрафії з неї в усіх крамницях і на всіх перехрестях. Одно слово, успіх повний, а він, дурний, оженився. Цими днями я до нього заходив і помітив у ньому якусь прикру зміну. Тітка, здається, прибрала його до рук. У Карла Павловича він ніколй не буває, мабуть соромиться. Почав він із своєї жінки і не з своєї дитини Мадонну з Предвічним Младенцем малювати; коли закінчить так добре як почав, то вона перевищить "Весталку". Експресія дитини й матері надзвичайно гарна. Як це йому не пощастило з програмою, просто дивуюсь! Не знаю, чи допустять його, як жонатого, на той рік до конкурсу, — мабуть, ні. Ось і все, що можу тобі оповісти про твого безглуздого приятеля. Наш Карло Павлович щось нездужає; весною гадає почати працю в Ісакієвському соборі.
Твій Міхайлов".
Невимовний сум обгорнув мене, як прочитав я цього простого приятельського листа. Я бачив, що прийшов край блискучій карієрі мого друга, мого улюбленця; вона скінчилась на світанку промінистої слави, але запобігти лиху не можна вже було. Як людина, він повівся нерозсудливо, але дуже благородно. Коли б він був звичайний собі маляр-ремісник, ця подія не мала б жадного впливу на його працю, але на нього, на маляра-мистця, справді палкого, це може мати згубний вплив. Уже сама втрата надії на виїзд закордон державним коштом — може найміцнішу енергію зломити. Власним коштом їхати закордон — про це йому тепер нема що й думати. Коли загарлива праця й дасть йому до того засоби, то жінка й діти заберуть у нього оті нікчемні засоби перше, ніж устигне він подумати про Рим та про його безсмертні чуда. Отже —