Італіє, щасливий краю, —
Спяніле від краси твоєї
Летить надхнення молодеє
До тебе, вимріяний раю!
Цей щасливий, чарівний край — замкнений для мого приятеля навіки. Хіба що якийсь надзвичайний випадок одчинить йому двері до цього справжнього раю; але такі випадки дуже, дуже нечасто трапляються. У нас перевелись ті правдиві меценати, що давали маляреві гроші, щоб він їхав за кордон і там учився. У нас тепер коли й зважиться якийсь багатій на таку витрату, то хіба тілько задля дитячої пихи; він бере маляра з собою за кордон, дає йому платню, як найманому льокаєві, і поводиться з ним, як із льокаєм: каже йому змальовувати готель, де він спинився, або берег моря, де його жінка бере морські купелі, та інші такі зовсім немистецькі речі, а простодушні люди тарабанять: "От правдивий прихильник і знавець прекрасного! Маляра з собою возив за кордон!" — Сердешний малярю, що діється в твоїй лагідній душі, коли чуєш ці несамовиті й дурні вигуки? Не завидую тобі, бідолашному поклонникові прекрасного в природі та мистецтві! Ти, як кажуть, у Римі був, а папи й не бачив, а слава, що ти був за кордоном, мусить тобі найтяжчим докором здаватися. Ні, краще з торбою йти пішки за кордон, нім з паном їхати в кареті, або зовсім одмовитись бачити "вимріяний рай", примоститися десь у куточку своєї прозаїчної батьківщини та нишком поклонятися божественому кумирові Аполлонові. По-дурному, на диво по-дурному, повернув мій приятель свою долю. От уже тижнів зо два як я щодня перечитую щирий лист Міхайлова та все не можу повірити, що це таки правда — ота непрощенна дурниця. Так не йму віри, що іноді приходить навіть думка побувати самому в Петербурзі та на власні очі побачити ту гидку правду. Коли б це були вакації, я б не вагався, та на лихо саме тепер час науки в школах, — отже відпустку, якщо й дістанеш, то тілько на двадцять вісім день, а за половину цього часу що я зможу для нього зробити? Нічогісінько; хіба що те побачу, чого й увісні не хотів би бачити. Поміркувавши добре та одумавшись після першого вражіння, постановив я виждати, що старий Сатурн скаже, а тимчасом розпочати постійне листування з Міхайловим. На листи свого учня я стратив всяку надію, а надія на листи Міхайлова зовсім не справдилась. Надіючись на Міхайлова, не зважив я, що ця людина до постійного листування найменше надається; коли я дістав од нього відповідь на свого листа та ще й так швидко, як того й не сподівався, то мусів уважати це за восьме чудо, та й на підставі одного листа не слід було сподіватися потрійного листування. Що поробиш? Помилився, але хто ж не помиляється? Написав я згарячу до нього кілька листів, та відповіді не дістав жадної. Це мене не спинило, я ще та ще, і щодалі, то жалісливіше… У відповідь — ні слова. Нарешті я обурився й написав йому гострого й дуже короткого листа; це вплинуло на Міхайлова, і він прислав мені відповідь такого змісту.
"Дивуюсь, як тобі вистарчає терпіння, часу й нарешті паперу на твої кумедні, щоб не сказати, дурні листи. І про кого ти пишеш? Про дурня. Чи ж вартий він того, щоб за нього думати, не то писати, та ще й такі смішні листи, які пишеш ти? Плюнь ти на нього, — пропаща людина та й годі; а щоб тебе втішити, так от що ще додам: він разом із жінкою й "мамою", — як він її величає, почав заливати за комір, — себто пиячити. Спочатку він повторював увесь час свою "Весталку" і наповторювався до того, що ті копії перестали брати навіть і на тандиті; потім почав розмальовувати літоґрафії для крамниць, а тепер не знаю, що він робить, мабуть малює портрети по карбованцю з морди. Його ніхто не бачить, — запроторився кудись на Двадцяту Лінію. Щоб тобі догодити, пішов я минулого тижня його шукати й насилу знайшов його помешкання — біля самого Смоленського кладовища. Його самого не застав удома; жінка сказала, що пішов на сеанс до якогось урядовця. Я милувався його незакінченою Мадонною, і скажу тобі, мені якось сумно стало; подумати тілько: защо пропав чоловік? Не дочекавшись його, я вийшов, не попрощавшись із господинею: вона мені видалась огидною.
Карло Павлович, не вважаючи на хоробу, почав працювати в Ісакієвському соборі. Лікарі радять йому покинути працю аж до другого року та виїхати на літо за кордон, але він не хоче розлучитись із початою працею. Чом ти не приїдеш хоч на короткий час до Петербургу, хоча б для того, щоб глянути на чудеса нашого чудотворця Карла Павловича? Полюбувався б і на свого дурня. Ти, здається, теж оженився, тілько не признаєшся. Не пиши до мене, — відповідати не буду. Прощавай! Твій Міхайлов".
Боже, Боже! Невже єдина причина, — оте нещасливе окружіння, — могла так нагло, так швидко знищити ґеніяльного юнака? Чи не було ще іншої причини? Сумне одружіння!
Нетерпляче дожидався я вакацій. Нарешті іспити скінчились, я взяв відпустку й гайда до Петербурґу. Карла Павловича я вже не застав у Петербурзі. Він, за порадою лікарів, кинув працю й поїхав на острів Мадеру. Насилу знайшов я Міхайлова. Цей ориґінал ніколи не мав свого сталого помешкання, а жив, як пташка небесна. Я зустрів його на вулиці рука в руку з бравим мічманом, тепер уже лейтенантом. Не знаю, яким чином він знов опинився в Петербурзі. Я не міг дивитись на цю людину. Привітавшись із Міхайловим, я відвів його на бік і запитав про адресу свого приятеля. Міхайлов спочатку зареготався, а потім, ледве стримуючи сміх, звернувся до мічмана й сказав:
А ти знаєш, чию адресу питає він? Свого улюбленця N. N.
І Міхайлов знову зареготався. Мічман йому вторував, але нещиро. Міхайлов дратував мене своїм недоречним сміхом, нарешті схаменувся й сказав мені:
— Твій приятель тепер живе в найтеплішому помешканні, на сьомій верстві. Його, бачиш, не допустили до конкурсу, а він, не довго думаючи, зїхав із глузду та й гайда на тепле місце. Не знаю, чи він іще живий.
Я, не попрощавшись із Міхайловим, узяв візника й поїхав до шпиталю Всіх Скорбящих. Мене до хорого не пустили, бо в нього був приступ шалу. Другого дня я побачив його, і коли б наглядач мені не сказав, що це такий і такий маляр, то я б сам його не пізнав ніколи: так страшенно змінило його божевілля. Він мене, ясна річ, теж не пізнав: мав мене за якогось римлянина з рисунку Пінеллі, розреготався й одійшов од заґратованих дверей. Боже, Боже, яке сумне явище — знівечена божевіллям людина! Я не міг навіть кілька хвилин дивитись на цю сумну картину, попрощався з наглядачем і вернувся до міста; але нещасливий приятель мій не давав мені ніде спокою, ні в Академії, ні в Ермітажі, ні в театрі, ніде… Його страшний образ скрізь переслідував мене, і тілько щоденне відвідування шпиталю Всіх Скорбящих поволі притамувало перше жахливе вражіння. Приступи шалу з кожним днем усе слабішали, зате й сили фізичні швидко заникали; нарешті він не міг уже підвестися з ліжка, і я вільно міг приходити до нього в кімнату. Час од часу він наче ставав притомним, та все ще не пізнавав мене. Одного разу я приїхав ранком; ранішні години для нього були легші. Застав я його цілком спокійного, але такого безсилого, що він не міг і рукою поворухнути. Довго він дививсь на мене, наче щось пригадуючи, дивився задумливо, розумно, ледве чутно вимовляв моє імя, й сльози струмками полились із його просвітлених очей. Тихий плач перейшов у ридання, в таке розпачливе ридання, що я не бачив, — і дай Боже ніколи не бачити, — людини, що так жахливо ридає. Я хотів відійти, але він знаком спинив мене. Я зостався. Він простягнув руку; я взяв його за руку й сів біля нього. Ридання потроху стихали, тілько краплисті сльози котились зпід опущених вій. Ще кілька хвилин, — і він цілком заспокоївся й задрімав. Я тихенько висвободив свою руку й вийшов із хати в повній надії, що він одужає. Другого дня, таксамо ранком, приїзжаю я до шпиталю й питаю сторожа, який мені зустрівся, що з моїм хорим? І сторож мені відповів: "Ваш хорий, паночку, вже в трупярні; вчора як заснув уранці, так і не прокинувся".
Після похорону я зостався на кілька день у Петербурзі, сам не знаю пощо. Якось тоді зустрів я Міхайлова. Оповів він мені про те, як вчора провожав мічмана до Миколаєва, і як вони випили на середній рогачці. Зайшла мова про небіжчика, про його вдову й нарешті про його незакінчену Мадонну. Я попросив Міхайлова провести мене до помешканя вдови, і він охоче погодився, бо йому й самому хотілось іще раз подивитись на незакінчену Мадонну. В помешканні небіжчика ми нічого не побачили, що свідчило б про колишнє перебування тут маляра, крім палітри з засохлими фарбами, що заступала тепер розбиту шибку. Я запитав про Мадонну. Хазяйка мене не зрозуміла. Тоді Міхайлов пояснив їй, щоб вона показала нам ту картину, яку колись він у них оглядав. Вона запровадила нас до другої хати, і ми побачили Мадонну: з неї зроблено латку на старому паравані. Я запропонував хазяйці десять карбованців за картину, і вона охоче згодилась. Я згорнув у валок своє дорогоцінне придбання, і ми залишили вдову, втішену десятьма карбованцями.