— Ще невідомо‚ чи ми взагалі його бачили. — Мені страшенно кортіло попросити Чоломбитька‚ аби він олівцем накидав Остапчуків портрет‚ якщо не виходить словами‚ однак я був переконаний‚ що в нього і це не вийде. Не ті тепер малярі.
Втім‚ я був несправедливий до Чоломбитька і згодом зрозумів‚ що він надто шанував Олеся‚ аби отак відразу плескати язиком довкола його особи. Проте Чоломбитькові також щось пекло‚ не давало спокою‚ і потроху потроху ми таки наближалися до Остапчука‚ може‚ не стільки до його зовнішнього портрета‚ як до чогось набагато важливішого.
Дві речі любив у цьому світі Олесь Остапчук — малярство і зимову риболовлю. Ні‚ ти не смійся‚ всяк‚ хто на цьому знається‚ скаже тобі‚ що коли літній рибалка — це алкоголік‚ то зимовий — наркоман‚ — йдеться‚ звичайно‚ про силу пристрасті. Отож ці дві речі він любив до безтями‚ і вони любили його‚ чи принаймні не зраджували. Крім них‚ в Олеся не було нікого‚ він дитбудинківський‚ і навіть у худінституті ні з ким не сходився на близьку ногу‚ був сам у собі‚ — либонь‚ ця самота і стала сестрою його Божої іскри. І як то здебільша й буває з талановитими людьми‚ Остапчук не мав ані слави‚ ні грошей‚ не нажив ні сім’ї‚ ні хати‚ — це вже тепер його стали помічати‚ а тоді ж цькували‚ як білу ворону‚ — одні від заздрощів‚ інші через невігластво. Потім перестали цькувати‚ потім настали ще гірші часи — мовчання.
Втім‚ Остапчук працював і далі‚ працював несамовито‚ він уже не помічав того‚ що не помічають його‚ й одного разу сказав Чоломбитькові: «Знаєш‚ коли я постану із праху‚ то поведу за собою світ».
— Ви з ним дружили? — спитав я.
— Ні‚ — похитав головою Чоломбитько. — Це не можна назва ти дружбою. В Олеся взагалі не було друзів. Просто так сталося‚ що його майстерня у мене над головою‚ — він показав пальцем у стелю. — Вона йому правила і за житло. Ну‚ холостякові ще можна‚ є кімната‚ кухонька‚ а взагалі — то це не життя. Так‚ я теж тут днюю й ночую‚ але знаю‚ що будь коли можу все покинути й піти додому. Це багато важить. Це дуже багато важить‚ — повторив Чоломбитько.
Мене пробирало хвилювання — погляд мимоволі блукав по стелі. Чоломбитько завважив це і хотів було щось сказати‚ але завагався. Він передумав. І перейшов на інше. Він розповів нам про жінку‚ яка приходила до Остапчука в майстерню‚ Чоломбитько бачив її раз чи двічі на темних східцях‚ він її зовсім не розгледів‚ але‚ мабуть‚ то була дуже вродлива жінка‚ це відчувалося навіть з її кроків‚ коли вона проходила повз Чоломбитькові двері і підіймалася на горішній поверх‚ це відчувалося з того‚ як зітхають дерев’яні східці під її ногами‚ саме так — не риплять‚ а зітхають. Чоломбитька хвилювала ця хода і та нероздивлена постать‚ як хвилює усе‚ що огорнуте сутінною вуаллю.
Так тривало днів скільки‚ а потім кроки затихли‚ і їх стало не вистачати навіть Чоломбитькові‚ та він ще дужче занепокоївся‚ коли перестав чути й Остапчука — ні там‚ нагорі‚ ні на східцях‚ й одного разу не витримав‚ піднявся на горішній поверх. Він постукав у двері‚ та вони виявилися не на замку‚ Чоломбитько зайшов у майстерню й побачив‚ що Остапчук сидить на підлозі‚ прихилившись до стіни («Це‚ я вам скажу‚ був фраґмент із «Пієти»)‚ сидить‚ ніби його щойно зняли із хреста‚ але не було жінки‚ яка б підтримувала його за плечі‚ то прихилився до стіни — худющий‚ щоки запали ще глибше‚ і блідий блідий‚ а в руці — шприц.
— Він що — коловся?
— Ні‚ — Чоломбитько здивовано подивився на мене. — Хіба ти не знаєш? Олесь малює шприцом. Звідси ж і така техніка в нього‚ манера‚ я вам скажу‚ неповторна. Набирає у шприц рідку фарбу і витискає на полотно.
Так от‚ коли Чоломбитько зайшов до майстерні‚ Остапчук звів на нього невидющі очі‚ вони на мить ожили і знову погасли — погасли разом з іскоркою надії‚ бо він сподівався побачити не Чоломбитька. Потім Остапчук усе таки знову звів погляд і тихо спитав: «Петре‚ у тебе немає цикути?» — «Немає‚ — сказав Чоломбитько і навіть спробував пожартувати: — Ти цей шприц хочеш зарядити цикутою? О‚ то вийшла б цікава річ». — «Ні‚ Петре‚ — відказав Остапчук. — Я хочу накласти на себе руки. Я зробив уже все, що міг. Зробив і спізнав».
Чоломбитько наївно‚ по баб’ячому став його умовляти‚ що все це тимчасове‚ що таке буває із кожним‚ воно минеться‚ але Остапчук його перебив: «Петре‚ ніхто не має права відібрати в людини життя‚ і так само ніхто не має права примусити її жити‚ якщо вона цього не хоче».
Але він ще любив дві речі‚ казав Чоломбитько‚ — малярство і зимову риболовлю‚ ні‚ він ще‚ мабуть‚ до божевілля любив оту жінку‚ тільки вона пішла від нього назавжди‚ а ці дві речі залишалися з ним‚ і вони врятували його. Остапчук знову почав працювати‚ як скажений‚ — ви не знаєте‚ як він працює? — тиждень підпирає стіну або сидить на Дніпрі чи десь на Десні на морозі‚ а потім за годину дві витискає зі своїх шприців шедевр і злягає хворий. Шедевр — тут не красне слівце‚ казав Чоломбитько‚ я дуже обережний в оцінках‚ але ж недарма Олеся нанюхали іноземці‚ ну ці‚ що іноді забрідають на Андріївський узвіз‚ і потихеньку почали розтягувати Олесів доробок‚ як йому здавалося‚ за фантастичні гроші‚ але скажіть мені‚ хіба сто двісті доларів — це нормальна ціна за Остапчукові роботи?
Чоломбитько притих‚ наче спіткнувся об якусь думку‚ і на його обличчі знову з’явилося оте вагання. Зрештою, він одважився.
— Якщо вже на те пішло… Якщо вже так сталося… то я можу вам дещо показати‚ — невпевнено мовив він. — Бачте‚ ми іноді даємо ключі один одному. Якщо десь від’їжджаємо на довший час абощо. Так‚ про всяк випадок. Це після того‚ як Олесь мене затопив.
Води не було‚ а кран він залишив відкручений. От і вийшла халепа. — Чоломбитько показав на стелю‚ де я вже давно запримітив руді пасмуги. Потім понишпорив рукою за шафочкою і дістав ключ.
Мені теж хотілося взяти того ключа в руки‚ проте я і так помітив‚ що він на мого не схожий. Та й чого раптом?
Ми піднялися крутими дерев’яними східцями поверхом вище‚ і я чомусь подумав про ту жінку‚ яка приходила до художника‚ — навіть почув легенький шелест її сукні і вловив гіркаво солодкий запах парфумів‚ хоча услід за мною чалапав прокурений моїми сигаретами Сергій Приходько.
Майстерня Остапчука за плануванням була точнісінько така‚ як і в Чоломбитька‚ але це була зовсім інша майстерня. І не тому‚ що тут більше світла (горішній поверх)‚ а через те‚ що це був інший світ‚ — цей світ дивився на нас зі стін сумно й пронизливо‚ дивився всохлими деревами‚ вижухлою травою‚ порожніми пташиними гніздами‚ сухими маківками. На одному полотні я побачив виловлених смугастих окунів на кризі й згадав другу Остапчукову пристрасть‚ і здригнувся‚ коли угледів на столику шприц‚ на повнений кров’ю‚ не разовий‚ а чималий ветеринарний шприц — таким колись смердючий гевал витягував останню кров із моєї вени. Я здогадався‚ що у шприцу була всього на всього червона фарба‚ до того ж уже висхла‚ і все таки бачив у ньому якийсь лихий знак.
— Чи немає часом тут його автопортрета? — спитав я в Чоломбитька‚ показуючи на картини‚ що стояли рядком під стіною зіперті одна на одну. — Може‚ я згадаю його‚ авжеж‚ згадаю‚ якщо то був він.
Чоломбитько подивився на мене‚ як на дурника.
— Є‚ — сказав він. — Тут має бути його автопортрет‚ Олесь мені показував.
— Пошукай‚ будь ласка.
Він став відхиляти одну за одною ті картини‚ зазираючи‚ що там намальовано‚ і нарешті раденько видобув те‚ що шукав.
— Ось він‚ його автопортрет.
Я отетерів. На зеленому мертвому піску сидів рак з однією клешнею‚ і його вирячені очі‚ здавалося‚ випиналися далеко за межі полотна.
— Я не жартую‚ — сказав Чоломбитько. — Олесь справді називав цю роботу автопортретом.
— Рак самітник‚ — винувато озвався Приходько‚ ніби то він одірвав ракові другу клешню.
— Тут немає його фотографії? — спитав я.
— Навряд. Та й не буду я ритися в чужих речах‚ — сказав Чоломбитько. — Ми й без того багато собі дозволили. Вдерлися‚ може‚ у найбагатшу оселю в Києві. Ходімо до мене.
Ми рушили дерев’яними східцями вниз: ось її ґраційна ніжка ступає на одну сходинку‚ другу‚ шелестить тонка сукня‚ сколихуючи гіркаво солодкий запах парфумів‚ цього разу ґраційна ніжка‚ обтягнута чорним шовком‚ ступає не вгору‚ а вниз — куди ж ти йдеш‚ повернися‚ — але вона невблаганна‚ вона спускається все нижче і нижче‚ а там‚ угорі‚ багряніє висохлою кров’ю шприц. — Іноземці платили йому мізер порівняно з тим‚ що мали б платити‚ — вів далі Чоломбитько. — Та все’дно для Олеся то були грубі гроші‚ цей аскет не знав‚ що з ними робити‚ і десь тоді похвалився‚ що хоче зняти в центрі міста квартиру‚ приноровитись до неї‚ а згодом‚ може‚ й купити. Він радився зі мною‚ бо мало тямив у цьому ділі‚ мені здається‚ що Олесь просто намагався щось змінити у своєму житті‚ ніби хотів утекти від чогось. І от надумав таке з тією квартирою‚ серйозно надумав‚ бо збирався заплатити за рік наперед‚ поки є гроші.