Щоправда‚ переглядаючи зведення кримінальних подій і нещасних випадків од грудня минулого року‚ я ніде не натрапив на прізвище Ярчук чи ім’я Саватій. Звичайно ж‚ скупі повідомлення не рясніли іменами‚ проте й між рядками телеграфного стилю я не вловлював нічого такого‚ що могло б нанизатися на мою вутлу‚ як павутина‚ нитку. Може‚ варто було б запустити офіційну розшукову машину‚ тільки ж‚ по перше‚ для цього поки що бракувало серйозних підстав‚ а по друге‚ ця надто груба машина не мала гальм та обачності на поворотах.
Я залишив свої запитання для генерала в його приймальні (якщо вони працюють з такою оперативністю‚ як дають інтерв’ю‚ то ліпше вже покладатися на власні сили)‚ потім узяв таксі й поїхав до редакції‚ де дізнався‚ що мені вже двічі дзвонили‚ — не з управління‚ певна річ‚ бо ті б сказали‚ що й до чого. Було не з руки допитуватися‚ чи не місячним голосом мною цікавились — таким‚ знаєте‚ тихим‚ спокійним і чистим‚ як місячний промінь‚ голосом‚ без якого я не знаходжу собі місця‚ та я вдав‚ що зовсім байдужий до тих дзвінків‚ і пішов до Сокирка.
Мій любий Фернандель спитав‚ як справи з «генеральним» інтерв’ю‚ я заспокоїв його: все гаразд‚ генерал думає і‚ можливо‚ незабаром заговорить; потім Сокирко закинув мені‚ що я трохи сентиментальний у своїх матеріалах‚ мовляв‚ син зарізав батька‚ а ти витискаєш сльозу‚ тепер людям немає коли плакати‚ не ті часи‚ щоб займатися мораллю‚ тож давай лапідарніше — коротко й страшно; я сказав‚ що мені так ще легше‚ щодня убиває як не син батька‚ то батько сина‚ немає чистої години‚ щоб хтось когось не порішив‚ отож над усіма не наплачешся‚ сказав я‚ і нагадав Сокиркові за талони на бензин‚ бо вже весна‚ і підсохли дороги‚ і пора запрягати свою кобилку.
Він послав мене в бухгалтерію‚ де сиділи генії по боротьбі з податковою інспекцією‚ але я туди не дійшов‚ бо на моєму столі вже сюрчав і підстрибував‚ як той чайник‚ телефон. Я вхопив трубку і хотів було сказати‚ що вмираю від чайної спраги‚ та замість місячного голосу почув жорстке й нетерпляче булькання.
— Це відділ убивств?
— Так.
— А де Крайній?
— Я слухаю вас.
— О‚ то ви крайній? — забулькотів смішок. — Тоді я буду за вами.
Мені ще зі школи набридли ось такі жарти з моїм прізвищем‚ хоча треба погодитись‚ що в контексті убивств це звучало. Та я ніяк не міг розпізнати дуже знайомого голосу‚ — либонь‚ уперше чув його по телефону.
— А з ким маю честь? — Із тим‚ кому ти вчора дав Богдана.
— Кого?
— Богдан Зіновій намальований на п’яти гривнях. Так йому й треба.
Я нарешті впізнав свого любого друга Сергія Приходька й подумав‚ що зараз він попросить «Івана Степановича»‚ котрий удостоївся десятигривенної купюри; та сучка з цицьками‚ що за них міг би зачепитися Ноєвий ковчег‚ роздає вже мій телефон наліво й направо.
— Сергію‚ — сказав я‚ — мені немає коли теревенити.
— Мені також‚ але для тебе є новина.
Я відразу подумав про суботнього чоловіка (так я тепер його називав‚ хоч‚ може‚ звався він не Саватієм).
— Ти серйозно?
— Я навіть вірш написав з цього приводу‚ — тяг із мене жили Приходько. — Послухаєш? Світає пустеля в листку подорожника‚ та хто знайде ключ від його мовчання…
— Сергію‚ — заблагав я. — Конкретно.
— Це довга й не телефонна розмова.
— Але йдеться про те?
— Так‚ увечері можемо зустрітись‚ і я тобі все розкажу. Отже‚ у «Трьох поросятах»?
— Ні‚ зараз‚ — сказав я. — У «Трьох поросятах» і зараз. Через двадцять хвилин я там буду.
У мене‚ мабуть‚ був конячий вираз обличчя‚ бо коли замість талонів я попросив у Сокирка службову машину‚ то він тільки приклав до серця долоню.
Сергій Приходько‚ вочевидь‚ переживав чорну смугу — сидів за порожнім столиком і не зводив очей з аркової пройми‚ де мав з’явитися я. Він скидався на забутого пса‚ який виглядав господаря‚ і в його сумовитому погляді також було щось собаче.
Приходько‚ певно‚ й дзвонив від Катрусі (моє роздратування на неї минулося‚ навпаки‚ я готовий був поцілувати її пухкеньку‚ в ямочках‚ ручку)‚ чорна смуга завжди вела його до «Трьох поросят».
Він винувато взяв із моєї коробки сигарету і навіть затягся неглибоко‚ боязко (його гнітило це безгрошів’я). Свою оповідь теж почав знічено‚ наче почував за собою вину‚ що не дізнався про це раніше. Однак я слухав його і не дихав. Приходькова розповідь дуже вже приставала до тих подій‚ які відбулися і які я тільки собі уявляв‚ виходячи з того‚ що сталося. Це вже була якщо не нитка Аріадни‚ то принаймні волосинка із неї‚ що вказувала на слід.
Отож учора Приходько вирішив не тринькати п’ятірку в «Трьох поросятах»‚ а взяв пляшку й пішки помандрував на Поділ у майстерню до Петра Чоломбитька. Давненько його не бачив‚ — ніби виправдовувався Приходько‚ — адже художники — це не поети‚ вони місяцями не вилазять із своїх нір‚ це я напишу тобі вірша в трамваї й ось тут, за столом‚ а їм подавай мольберта. Тож дай‚ думаю‚ провідаю Чоломбитька‚ і слава Богу‚ застав його таки ж у майстерні. Ну‚ випили‚ розбалакалися‚ а далі я й кажу Чоломбитькові за твій клопіт‚ так і так‚ мовляв‚ чи ти‚ Петре‚ нічого не пам’ятаєш із того вечора‚ бо ж, здається мені‚ і ти тоді був у «Трьох поросятах». Петро мовчить‚ як заціпило‚ десь у себе дивиться‚ а тоді й каже — теж ніби сам до себе: «Стривай‚ це ж тоді я був із Олесем Остапчуком». Ну‚ я Остапчука не знаю‚ бачив його пару робіт на виставці‚ техніка в нього цікава‚ це мені запам’яталося‚ а самого Остапчука і приблизно не знаю. «Та знаєш ти його добре‚ — дивується Чоломбитько‚ — такий… середнього зросту… русявий… худий такий». Еге‚ кажу‚ і з одним носом і двома вухами‚ правда ж? У Києві‚ кажу‚ мільйон чоловіків середнього зросту‚ худих і русявих. Але річ не в тому‚ — вів далі Приходько. — Тут ось яка штука: виявляється‚ що той Остапчук десь тоді взимку саме найняв собі нове житло і дуже тішився з того. Він‚ здається‚ заплатив за нього наперед‚ хоча сам іще не вселявся‚ бо мав десь від’їжджати. Так ось‚ Чоломбитько запевняє‚ що Остапчук був того вечора з ним у «Трьох поросятах». Та ще раз тобі кажу: сам я не пам’ятаю ніякого Остапчука.
— Але ж Чоломбитька ти пам’ятаєш добре?
— Петра я знаю сто років.
— Їх тоді підійшло двоє‚ — сказав я.
— Слухай‚ не сотай нерви‚ — скривився Приходько. — Їх було там ціле тирло. І якби я знав‚ що це тобі знадобиться‚ то взяв би усіх на список. Зрештою‚ ти й сам там був і міг це зробити.
— Гаразд‚ — погодився я. — Поїзд пішов. Але ж ми можемо через Чоломбитька розшукати цього Остапчука.
— Ні‚ не можемо‚ — похитав головою Приходько. — У тому то й річ‚ що не можемо.
— Чому? Він що — помер?
— Тому що поїзд пішов і не повернувся. Остапчук також зник невідомо куди. Чоломбитько його після того не бачив.
Приходько‚ чортяка‚ приготував мені на десерт те‚ з чого мав би почати. Він винувато кліпав очима‚ а насправді тихенько тішився своїм бездоганним ударом у сонячне сплетіння. Я довго не міг перевести подих.
Приходько вже сміливіше дістав із моєї коробки сигарету‚ жадібно затягся і‚ пихнувши димом майже мені в лице‚ сказав:
— Ось так.
— Я мушу зустрітися з Чоломбитьком.
— Нема проблем‚ ти ж його знаєш. Тим більше‚ що й він хоче поговорити з тобою.
— Я ніколи не був у нього в майстерні.
— Це на Андріївському узвозі.
— Гадаєш‚ він зараз там?
— Це ж художник‚ а не поет‚ — сказав Приходько. — Де б йому іще бути.
— То чого ж ми тут сидимо?
8
Чоломбитько й сам був середнього зросту‚ русявий‚ худий (хоч би вже борідку завів для малярського шарму)‚ і, здавалося‚ він над нами знущався‚ коли наділяв Остапчука цими безбарвними рисами. Вони не могли засвітити в пам’яті жодної іскорки.
— Слухай‚ Петре‚ — не втерпів Приходько‚ котрий уже вдруге слухав цю пісеньку. — Тобі не здається‚ що ти малюєш авто портрет?
— Чого ви від мене хочете? — розсердився і Чоломбитько. — Аби я сказав‚ що Олесь був із рогами? Ні‚ він мав звичайнісіньку зовнішність. Не любив ні довгого чуба‚ ні бороди‚ — вцілив у мене Чоломбитько‚ — бо й без того був сильним художником. Не мав носа Сірано де Бержерака‚ не відрізував собі вухо‚ як Ван Гог‚ а був… Тьху‚ прости Господи… Ви так мене затуркали‚ що я кажу про Олеся‚ ніби його вже немає живого. Остапчука треба ізсередини бачити. Ви просто сліпі‚ якщо його не помітили.