Я сидів на ґанку лікарні і фізично відчував на собі місячні промені, які проникали у мене крізь мокрий холодний одяг.
Мені не було куди йти, не було що робити, у мене тепер не було жодної близької людини і навіть дому свого не було. Тільки твар сатани знов випливала із мороку й нашіптувала, що я ще не розгадав до кінця таємниці, що мушу ще раз побачити Саватія і дізнатися, чому так реготала горила, коли я сказав, що Олесь Остапчук дав мені ключ. Очевидно, він ніколи не мав цього ключа, що лежить у мене в кишені, очевидно, його дав мені хтось інший, та я випадково ступив у чужий слід, тому що шукав небіжчика.
Десь далеко тишу сколихнула сирена, і я тільки тепер подумав про міліцію. Виклик, звичайно, надійшов із цієї лікарні, зараз вони заберуть мене від Сани назавжди, як і належить забрати убивцю.
Що ж, напевно, це й буде моїм порятунком, адже в ув’язненні не треба думати, що робити й куди йти, не треба дбати про дах над головою. Однак, я вислизнув у них з під носа, лихий мене підштовхнув у машину, я від’їхав у якийсь завулок без фар, пропустив озброєний наряд, а потім помчав до того місця, де ще міг знайти le mot de l’enigme[47]. Я під’їхав до тієї розкішної тверджі, яка стояла у місячному сяєві гордо і незворушно, ніби тут нічого не сталося. Білий фургон був на місці.
Не знаю чому, може, за звичкою, я спершу збіг сходами до бару, хоч там не світилося. Поторсав двері, однак вони були замкнуті, та я помітив праворуч розбите вікно і здогадався, як зайшла до кімнати над прірвою Сана. Моє серце розривалося від здогаду, що вона позаминулого вечора, вдаючи п’яну, зайшла через бар до кухні… аби роздивитися, як звідти вийти у коридор. Затиснувши у правиці «Беретту», я проліз через вибите вікно до бару і пішов її слідом.
На кухню не проникало місячне сяйво, та я і в темряві швидко намацав і відчинив ті двері. Смужка світла косо падала на килимову доріжку, проте було тихо, ні звуку.
Я відчував, що мені вже ніщо не загрожує — Саватій без горили м’яка бабота, — а тому без найменших вагань штовхнув двері «моєї» кімнати.
Однак я і тут помилявся. Помилявся, недооцінюючи Ярчука.
Крім скоцюрбленої на підлозі туші, впоперек ліжка, на тому місці, де недавно лежав непритомний Саватій, тепер розпростерлася Каміла і дивилася в стелю скляними білками. На її тонкій, незвичайної смаги шиї різко проступали багряно сині пасмуги, і я був певен, що то сліди куцопалих рук.
Після того, що сталося, мене вже ніщо не могло вразити, та я здригнувся, коли прочинив двері ванної. Там, у зашморгах, теліпалося двоє чоловіків, і в одному я відразу впізнав Саватія, на щоках якого навіть крізь густу синяву пробивались рум’янці, голова була зігнута вниз, і якби не вивалений язик, то можна було б сприйняти його позу за покаянну, а другий вішальник… теж був Ярчук, тільки він висів до мене спиною, цей відвернувся від усіх, у тому числі й від себе, і його безживні руки звисали, як мотуззя, притулившись неприродно довгими долонями до стегон, наче вони ще й досі мокріли, і покійник непомітно витирав їх об штани.
Усе було міцне і добротне в цій тверджі, водогінна труба надійно тримала господаря, а свічадна стіна навіть заперечувала усталену думку про те, що людина ніколи не повіситься перед дзеркалом.
Та найдужче я вжахнувся тоді, коли побачив у тому дзеркалі відображення ще одного чоловіка: чорний з лиця, у мокрій чорній одежі, заляпаний кров’ю, з проваленими очима й загостреним носом, він був зовсім не схожий на мене. Це вже був не я, а чужий мені чоловік, із чужим лицем і чужими запаленими очима, із чорним потойбічним поглядом, у якому скипілася невимовна туга. Це був суботній чоловік, якого цуралася сама смерть.
Я відсахнувся від нього, вийшов у кімнату і сів у своє крісло.
Внизу перед мотелем «Млин» уже завивала міліцейська сирена, та я ще мав надію, що встигну перекурити.
Finale
Я досі живу у тій тринадцятій квартирі на третьому поверсі, де мене ніхто не турбує. Тюремного ув’язнення, на жаль, не заслужив, оскільки високий суд добачив у моїх діях крайню потребу самозахисту. Правники це називають межею необхідної оборони.
Ще якийсь мізерний термін — від двох до семи років, ст. 222 ККУ — можна було виклопотати за незаконне зберігання вогнепальної зброї (я сказав, що «Беретта» належала мені), та оскільки мій любий друг президент щоліта видає амністію, не пощастило й тут. Тож я вирішив ув’язнити себе сам у тій порожній, як і весь оцей світ, квартирі і сумлінно відбувати покарання. Це для мене point d’honneur[48]. Моя сумна історія знайшла гідне відображення і в кримінальних зведеннях міністерства внутрішніх справ за дев’яте червня.
Згодом я спеціально звернувся по старій дружбі до хлопців із прес служби МВС і переглянув повідомлення з Черкаської області. В одному з них Нестор в погонах зафіксував, що в офісі приватного підприємства — товариства з обмеженою відповідальністю «Млин» під час кримінальних розборок (це словечко їхнє) загинуло четверо — двоє чоловіків і дві жінки. Працівники районного відділу міліції негайно вдалися до оперативного реаґування і затримали особливо небезпечного злочинця. Вилучено два пістолети марки «Макаров», один «Беретта», а також холодну зброю, зокрема мисливський ніж іноземного виробництва. Ведеться слідство.
Мені жаль стало мого дорогого «Марголіна», подарованого генералом: у тій метушні якийсь лягавий тихенько привласнив його собі. Хоча, незважаючи на геніальну програму, написану мною для проґресивної партії, я дуже скептично ставлюся до тези, що приватна власність має бути священною і недоторканною. Тут я цілком на боці мого давнього приятеля П’єра Прудона, котрий ще понад сто років тому сказав, що la propriete c’est le vol[49].
А взагалі, якщо чесно, то мене більше ніщо не цікавить. Серце моє зачерствіло і стало камінним. Я нікого не люблю, і ніхто не любить мене. Я рідко розмовляю з людьми — і то переважно мертвою мовою: ніхто вже не пам’ятає, що таке «тверджа» і хто такі «черкаси». Ніхто не знає дивовижного чоловіка, який замість того, щоб копати картоплю, заховався під псевдонімом Провінціал[50] і написав драму «Казка старого млина». Хоча народ співає його пісню:
Ніжно шепоче він казку таємную,
Сумно зітха верболіз…
Іноді, задихаючись у гранітній тиші, я теж співаю цю пісню, але не вголос. Мене чує лише істота, яка стала моєю єдиною втіхою. Це — Кіті. Коли я співаю, її безмежно здивованим личком котяться сльози, і тоді мені здається, що оживає навіть той камінь, який затвердів у моїх грудях, і він ось ось розколеться навпіл.
— Не плач, Кіті, — кажу я. — Бо в мене розірветься серце. З ким ти тоді зостанешся?
Я беру її під руку, і ми йдемо гуляти на вулицю. Всі зачудовано дивляться на цю розумну мавпочку, і на їхніх лицях теж з’являється подив, але на людському обличчі я ніколи не бачив такого безмежного здивування, як на личку Кіті.
Вряди-годи ми з нею заходимо до «Трьох поросят». Тоді десь по дорозі я купую пучечок волошок або ще якусь квітку і несу Катрусі.
— Катрусю, — кажу я. — У мене нікого нема.
— Неправда, — каже вона. — У тебе є Кіті.
— Так, — кажу я. — У мене є Кіті. Дай для неї щось солоденьке, а мені — гіркої. Іноді я тут зустрічаю когось із давніх знайомих — Івана Маловічка, Сергія Приходька, Василя Івановича… Я підсідаю до них, хоча мене не цікавить жодна балачка. А одного разу там була справжня гулянка. Пам’ятаю крутий дух кави і хмільний туман, шум гам, гучні теревені, які наганяють на мене безпросвітну нудьгу. Та раптом я стрепенувся і підвів похнюплену голову. Якийсь незнайомий мені чоловік напитував житло.
Я вийшов із «Трьох поросят», зупинився під вуличним ліхтарем і став пантрувати.
Він видибав надвір сам один, ішов якось похитьки і невпевнено, був такий сумний і пригнічений, що я відразу відчув близьку мені душу. А коли він пристояв під ліхтарем, я підійшов до нього.
— Візьми.
— Що це?
— Вулиця Рогнідинська, три, квартира тринадцять. Це зовсім поруч. — Я простягнув йому на долоні ключ.
— А ти?
— А я поспішаю на потяг. Маю тривале відрядження. І я щез у підземному переході.
Була субота 21 листопада 1998 року.
Voila tout. Au revoіr[51].
1
laisser faire, laisser passer — Не перешкоджати природньому перебігу подій (франц.).