— Ні‚ це я так… чув дзвін…
— Бо якщо ви до нього‚ — делікатно сказав Григорій Іванович‚ — то ви вже приїхали.
Я витріщив очі: ще не вистачало‚ щоб Саватієм виявився ось цей дідок. За святцями‚ звичайно.
Проте він хитренько всміхнувся і пояснив:
— Цей витівник теперички не в кватирі живе‚ а в млині.
— Де?
— У млині. Ото як річку переїхали‚ то зразу за мостом тре було взяти вліво. Там і стрілочка намальована‚ і переночувати можна. Тіки за гроші. Ви‚ пане брате Андрію‚ не уявляєте‚ яку приємність мені принесли‚ що оце не поцуралися моєї хати‚ — перейшов на інше Григорій Іванович‚ і я‚ щоб потамувати свою цікавість‚ щиро його попросив:
— Якщо ваша ласка‚ Григорію Івановичу‚ то почитайте мені ще трохи.
— О‚ звісно! — зрадів він‚ розгорнув пошарпану книжечку на тій сторінці‚ де заклав пальця‚ й заходився читати.
14
Окрім того‚ що Григорій Іванович знав усіх і все на світі‚ його‚ виявляється‚ теж добре знали в містечку‚ бо я ще спав‚ коли він під конвоєм привів із «Сільгосптехніки» якогось ще з учорашнього дня п’яного чоловічка‚ і той за «Івана Степановича» не лише приніс храповика‚ а й поставив його куди треба. Мені шкода було‚ що я не побачу свого омріяного селища міського типу‚ до якого так поспішав‚ та ще більший жаль пробирав від прощання з Григорієм Івановичем: «Ви не уявляєте‚ пане брате Андрію‚ яку приємність принесли в мою хату»‚ — притримував він за дверцята попелюшку‚ яка вуркотіла рівно і задоволено. Я пообіцяв принагідно його провідати і справді був не від того‚ щоб ще раз заглянути до дідка‚ бо‚ на свій сором‚ навіть ніякого гостинця не мав для старого‚ але якби ж то знаття‚ що там небо готує далі‚ вчора он теж собі думав‚ що вже на порозі в Саватія Ярчука‚ потім накаркав із п’ятницею‚ ХТОСЬ узяв переставив дні і числа‚ щоб я таки їхав до суботнього чоловіка в суботу.
КОМУСЬ так було потрібно‚ і я певен‚ що не храповикові.
Отож я рушив не до містечка‚ а знову помчав до мосту‚ перед ним повернув праворуч й відразу опинився перед тією кам’яною тверджею‚ перед отим дивовижним палацом‚ що наче виріс у небо зі скелястого берега і поблажливо дивився на мене згори круглястими очима віконцями. Перед цитаделлю на майданчику вже стояв чийсь білий фургон (мотель же!)‚ я припаркував до нього свою удвічі нижчу попелюшку‚ потім неквапом‚ поважно вийшов із неї і від захвату знов утратив таку вкрай потрібну симпатичному чоловікові поважність‚ і‚ наче якась шантрапа‚ при свиснув‚ видихнувши сакраментальне «йо ма йо!» А що я‚ хай би і тричі симпатичний чоловік‚ міг ще сказати‚ якщо переді мною була така краса. Я не бачив таких мотелів ні в Цюріху‚ ні в Брюсселі‚ я не стрічав нічого подібного на Гаваях і навіть під Києвом, — перший поверх‚ вимуруваний усуціль із граніту‚ був‚ як у тій загадці про гарбуза‚ без вікон‚ без дверей‚ хоча мав‚ щоправда‚ гаражну браму; другий поверх був невідомо з чого‚ бо його облицьовувала важка полив’яна кераміка; вікно на півстіни, різьблені двері — саме до цих дверей вели майже з-під мого носа литі бетонні сходи, але до них я ще не дійшов, я ще дивився на третій поверх з вишневої цегли, і той поверх дивився на мене круглястими вікнами поблажливо, як на мураху.
Другий і третій поверхи були, як то кажуть, новішого покоління, а от перший, що тримав їх обох на собі, вочевидь мав давнішу історію, хоча, як неабиякий знавець арифметики, я швидко збагнув, що це не тверджа-фортеця черкасів, а залишки водяного млина, на що, власне, вказувала і сама назва цього розкішного закладу, і близькість річки, і кам’яне громаддя — рештки давньої греблі.
Якщо ж перебирати моє намисто, як перебирають чотки деякі мудреці, то неважко прикинути, що напис «Некричі, 1975 р.» і зображення на тому малюнку тісно лягають поруч з оцим першим поверхом, але в той час, коли він був ще не мотелем, а водяним, хоча вже й не діючим, млином, і юнак бачив у його стінах химерне плетиво таємниць та тіней, які, можливо, помандрували з ним і в доросле життя. Сюди ж лягає і ще одна намистина — інтернат, що був у найближчому містечку, звідки хлопець бігав до своєї камінної таїни, яка в майбутньому стане промінчиком у плетиві його сумних думок.
Різкий порив вітру сипнув у мене жменею піску, нагадавши, що не личить симпатичному чоловікові так довго стояти з роззявленим ротом перед європейським мотелем, і симпатичний чоловік повагом, неквапом піднявся зовнішніми східцями на другий поверх, ступив через терасу, прочинив важкі різьблені двері і зайшов до невеличкого бару. Цей маленький затишний бар на три столики був зовсім порожній, навіть за шинквасом не було ані лялечки, тільки яскраві пляшки заклично дивилися на водія-аматора — заклично й презирливо, бо водій-аматор був за кермом і взагалі не бавився цим зіллям уранці. Він недбало, розкуто сів на високий кругленький стільчик біля шинквасу, він кашлянув, даючи знати про себе, і даремно дозволив собі розслабитися, бо коли з кухонних дверей вийшла жінка, водій-аматор ледь не гепнувся зі стільця, він, цей водій-невдаха, трохи-трохи не знепритомнів, бо зайшов до провінційного, хай і такого вишуканого, але ж до провінційного українського бару, і раптом побачив за шинквасом… мулатку! — можливо, найвродливішу мулатку у світі, бо водій-невдаха не бачив таких красунь ні в Ріо-де-Жанейро, ні в Мехіко, ні на Багамах, ба, навіть на тих безлюдних островах, де він також ніколи не був. Звідкіля ж ти тут узялося, таке диво, подумав наш симпатичний водій-невдаха, який сіє храповиками на крутих дорогах, хто ж тебе зробив отак a merveille[18], — подумав він французькою, бо не міг не згадати свого сусіда-мурина, та зрештою трохи отямився, узяв себе в руки і замість «bonjour!» сказав спокійно і чемно:
— Доброго ранку, пані.
— Доброго ранку, — відповіло мені українською мовою це шоколадне диво, і я, тамуючи ще незрозумілу тривогу, подумав із непідробним оптимізмом: «Ти не один. Нас п’ятдесят два мільйони».
До шоколадного обличчя українська мама дала цій жінці не качиного, а нормального носика, дала разом із татком горіхово-карі очі — вогкі, як вільхові береги, і такі повні, такі налиті й відкриті назовні губи, що якби моя воля, то я, не вагаючись, помстився б Сані за її чернечу обітницю.
— Щось будете замовляти? — спитала вона, не переймаючись моєю цікавістю: давно вже звикла до цього.
— Я, серденько, вже цілу добу нічого не їв, — сказав я по-приятельському, наче розмовляв із Катрусею. — У вас є щось попоїсти? Окрім шоколоду «Корона», звичайно, — якийсь дурний натяк прозвучав у моїх словах, і я притримав за зубами продовження про райську насолоду.
— Якщо ви не поспішаєте, то я можу приготувати вам щось із рибних страв, — сказала вона.
— Наприклад?
— Наприклад, підсмажити судака. Або зварити юшку з окунів.
Ви що дужче любите? — І то, й то хижаки, — сказав я.
— Тим-то вони й смачні, — всміхнулася вона, показавши чималенькі, але гарні зуби.
— Тоді підсмажте, будь ласка, судака. — І є ще раки. Вам зварити раки?
— Ні, — сказав я. — Не п’ю вранці пива. А то б залюбки.
— То, може, чай, каву?
— Чай, — сказав я.
Вона щезла за тими дверима, що вели на кухню, а я сів за стіл і подивився на широчезне вікно, за яким відкривався сосновий краєвид. Вікно виходило, на жаль, не до річки, але й сосни були чудові — такі високі золотокорі дерева, з яких можна робити щогли, дивно було, що вони так наблизилися до води, витіснивши традиційні верби і вільху. Сосни любили пісок, а його тут було доволі, я бачив, як тим путівцем, що вів од траси до мотелю «Млин», пробіг піщаний вихор, і завважив, що й сосни коливаються од вітру не збоку вбік, а якось немов по колу, ніби й ними хитали не повіви вітру, а крутили вихори. Дерева протяжно скрипіли, їхній стогін долинав і сюди, до бару, я подумав, що вітер зірвався недавно, бо навіть там, на узвишші, можна сказати, на белебні, де тулилися Некричі, вранці було тихо і затишно.
Тепер же зірвався просто крутіж, здавалося, він силкується повихилитувати дерева із нетривкого піщаного ґрунту.
Коли мулатка принесла мені судака, — золотисті рум’яні шматочки ще пострілювали гарячими крапельками олії, — я показав очима за вікно:
— А вітер який зірвався.
— Тут завжди вітри, — сказала вона. — Навіть якщо ніде не шелесне, тут отаке робиться.