Однак вони чекали Камілу‚ як зрештою чекав її і я‚ адже це ім’я — Каміла — навіть у римлян означувало людину‚ зобов’язану бути присутньою при жертвопринесеннях. І вона прийшла‚ я здивувався‚ що замість тоги або хітона на ній була та сама кофтина й спідничка‚ які я подарував голій русалочці. Каміла принесла три (!) пляшки кагору — церковного вина для причастя‚ можна сказати‚ ритуального трунку‚ який теж вказував на особливість моменту‚ хоча Саватій пояснив‚ що це його улюблене вино ще з молодості‚ воно дуже швидко вступає в жили і гріє кров‚ бо й само густе та червоне‚ як кров. Жора зрадів‚ що з’явилася хоч якась робота його ножеві‚ дуже спритно відкоркував усі три пляшки й одну відразу перекинув над своєю широко роззявленою паще кою — здавалося‚ він не ковтав напій‚ а просто переливав його із меншої посудини в більшу‚ хоча на шиї все таки ворушився маслакуватий борлак‚ наче у Жори в горлянці застрягло коліно того барана‚ якого він недавно приніс у жертву.
Саватій тим часом узяв і собі пляшку‚ а третю‚ повагавшись‚ подав мені‚ і з його легкої руки я теж відпив перший ковток тягучого трунку‚ хоч терпіти не міг солодких вин. Однак що зробиш — мені теж годилося підкріпитися‚ а вимагати чогось путнішого a la carte[46] якось було незручно.
Не причащалася тільки Каміла‚ я відразу помітив‚ що вона вже «своє зробила»‚ і коли відкинулася на спинку стільця навпроти Саватія‚ то ми з ним уже несамохіть ставали обсервантами‚ бо її ножиці були такими ж відкритими‚ як і в русалочки.
Проте Ярчук дивився не на Камілу‚ а на мене‚ і я мимоволі згадав анекдот про те‚ що спостерігач платить десять доларів‚ а той‚ хто спостерігає за спостерігачем‚ — сто. Проте знов таки було якось недоречно наполягати на своїх правилах гри‚ тим більше‚ що люди ставилися до мене цілком нормально‚ можна сказати‚ по приятельському‚ адже один із них виніс мене на плечах із поля бою непритомного‚ виніс‚ як найдорожчого побратима‚ а я, невдячний, досі не повісив йому на груди орден «Червоної зірки»; другий любенько подав мені для причастя пляшку кагору‚ ніби знав‚ що я повинен відпити із сієї чаші бодай три ковтки; третя взагалі готова була‚ як співається в гімні‚ покласти за мене душу й тіло‚ а почасти вже й поклала‚ — і це ще не все‚ це ще тільки початок цілого комплексу послуг і догоджань.
Ніби вгадуючи думки свого бойового побратима‚ Жора бача окинув мене співчутливим оком і люб’язно запропонував:
— Може‚ поміняємо тобі памперси? Ти‚ голубчику‚ увесь мокрий.
— Обов’язково‚ — сказав я. — Тільки трошки пізніше. Є серйозна балачка.
— Ну‚ дивися‚ бо я із задоволенням тебе перевдягнув би.
— Це в тебе до нас балачка? — спитав Саватій. Його рожеве лице розчервонілося від кагору ще дужче і розцвітало‚ як мак.
— У нас‚ — сказав я непевно‚ ніби ще не хотів розкривати всі карти.
— У кого це — у вас? Я тут‚ крім тебе‚ нікого не бачу‚ — роззирнувся по кімнаті Саватій.
— У них з Камілою‚ — підказав Жора. — Хіба ти не знаєш‚ що вони сьогодні гратимуть проти нас удвох із Камілою?
— Ми своє зіграємо‚ — сказав я. — А поки що нас цікавить інше.
Гольденберга вбито за золото. А за що вбито Олексу Остапчука?
Ефект‚ треба сказати‚ був вище середнього‚ хоча й не сягнув тієї німої сцени‚ яка планувалася за моїм попереднім сценарієм.
Ярчук із Жорою тільки перезирнулися. Більше враження моє запитання справило на Камілу‚ незважаючи на її загальмованість.
Вона подивилася на мене‚ і здавалося‚ що чоловічки в її очах розширилися аж до білків.
Я чув‚ як у Жориному лобі заскрипіли незмащені коліщатка‚ але крутилися вони явно не в той бік.
— Це все‚ що ти знаєш? — спитав Ярчук. Він витер долоню об штани‚ проте цього разу не стільки від того‚ що вона пітніла‚ як хотів помацати праву кишеню. Я давно зрозумів‚ що «Макаров» холодить або гріє його праве стегно.
— Ні‚ не все‚ — сказав я. — Але нас цікавить насамперед Остапчук. Він поїхав сюди торік у суботу‚ шостого грудня…
— Кого вас? — занервував Ярчук. — Кого це вас?
— То не є так важливо‚ пане Саватію‚ — сказав я підкреслено офіційно‚ звертаючись до нього «за святцями»‚ і це мало‚ мабуть‚ ще більший ефект‚ ніж моя згадка про Гольденберга. — Ми до певної міри з вами колеги‚ пане Саватію‚ але якщо по правді‚ то я не збираюся здавати вас до рук правосуддя. Я‚ як і ви‚ клав на нашу міліцію і наші суди‚ я не довіряю цій офіційній банді‚ якій місце по той бік ґрат. Але я хочу знати‚ пане Ярчук‚ навіщо ви вбили Олексу Остапчука.
— Звідки ти знаєш‚ що я його вбив? — спитав він‚ і тепер настала моя черга ворушити коліщатками. Саватій уже не казав‚ що такого не чув і не знає‚ тож не можна було давати йому ані секунди на роздуми. Ліпше гнати казочку про солом’яного бичка‚ аніж мовчати.
— Бачите‚ пане Ярчук‚ ми знаємо дуже багато. Вам‚ напевно‚ відомо‚ що віднедавна картини Остапчука мають великий попит на Заході. Ви це знаєте‚ — знову наголосив я‚ наче підіймав його з темних глибин до рівня свого (нашого) інтелекту‚ залишаючи в темноті лише Жору Гориловича. — Річ у тому‚ що американці‚ французи‚ німці‚ скуповуючи Остапчукові картини за безцінь‚ продавали їх за фантастичні гроші. Повірте мені‚ що Гольден бергове золото порівняно з Остапчуковими роботами — це ніщо‚ і ви самі розумієте‚ що за них точитиметься guerre a outranse‚ тобто війна до останнього.
Я навмисне підкинув слівце друге французькою‚ ніби знов таки витягував Ярчука за вуха з глибокої темряви і водночас натякав‚ що маю прямий зв’язок із тими‚ хто за Остапчука вестиме війну до останнього. Тим більше‚ він‚ звичайно ж‚ чув ще раніше крізь «вуха» стін‚ що ми із Саною часом переходили на цю аґентурну мову.
Наголосивши на війні до останнього‚ я дозволяю собі невеличку паузу і відчуваю‚ що для повного кайфу мені не вистачає тільки сигаретки. На приліжковій тумбочці лежить моя коробка «Мальборо» і запальничка‚ однак я не переконаний‚ що вже настав той момент‚ коли можна наполягати на правах людини‚ які так блискуче розписані у програмних документах моєї дорогої партії.
Щоб хоч трохи потамувати нікотиновий голод‚ я намагаюся набрати повні легені повітря‚ але це мені не вдається — давно вже не можу дихати на повні груди. То про що ми там говорили? Ага‚ про війну до останнього.
— Бачите‚ пане Ярчук‚ сталося так‚ що ви ненароком втрутилися в чужі плани. Ви нейтралізували найвигіднішого партнера для… скажемо м’яко… для мафії‚ яка б давно викрила ваш злочин‚ але поки що їй це невигідно. Бо коли стане відомо про смерть Остапчука‚ його картини автоматично перейдуть у власність держави.
— Що він заливає? — не втерпів Жора Горилович‚ у якого лобові коліщатка явно заїло. Я подумав‚ що після мого удару в голову із того механізму могла навіть випасти якась гайочка типу храповика. — Що він тут тюльку жене?
Однак Саватій Ярчук наставив проти нього свою безпалу долоню‚ а потім витер її об штани.
— Помовч‚ — сказав він. — Я люблю на ніч послухати казочку.
— Уже північ‚ — огризнувся Жора Горилович‚ глянувши на свій наручний годинник.
Я подумав‚ що Сана вже добралася до Києва‚ а я досі не можу завершити цей кошмарний спектакль. Та незважаючи на те‚ що вона вже, мабуть, стоїть під душем‚ мною була відведена цікава роль і для Сани‚ яку я тримав на десерт або‚ як кажуть грамотні люди‚ під finale.
— Ну ну‚ — підохотив Ярчук.
— Я розумію‚ що тим‚ для кого найбільшим шедевром малярства стала оця русалочка‚ не кладеться голови‚ що на аукціоні «Сотбі» можна продати за сто тисяч картину‚ на якій намальовано всього на всього стерню. Розумієте‚ пане Саватію‚ — звертаюся я тільки до нього‚ як до людини‚ котра вже вилізла з темряви‚ — намальовано не пшеничний чи житній лан‚ а всього лиш стерню?
— Ну то й що? — йому також ще не доходило. Перебільшуючи інтелектуальні можливості Саватія‚ я міг фатально переграти‚ адже шкідливо забивати мізки вищою математикою там‚ де осягають ази арифметики. Навіщо сільському драматичному гурткові система Станіславського? І я опускаюся на щабель нижче:
— Що? Нічого. Тільки якщо не стане й мене‚ то ці хлопці перекинуть догори ногами ваш млин разом із райвідділом міліції.
Я вас запевняю‚ пане Ярчук‚ що ці хлопці висушать Тікич до дна і знайдуть не тільки мене і свого улюбленого художника…