Тоді я ще не знав‚ що веду даремні розмови‚ марно товчу воду у ступі‚ бо квартира мені більше не знадобиться.
3
Симпатичний чоловік з невеличким шрамом на вилиці‚ віку Ісуса Христа‚ упевнено перетнув залу кав’ярні і підійшов до столика‚ за яким сиділа молодша від нього років на п’ять жінка.
Вона вдивлялася у денце чашки‚ наче сама собі ворожила на кавовій гущі‚ і чоловік спитав з геніальною простотою:
— Шампанського вип’ємо?
Вона звела на нього тернові очі — не чорні‚ як співається в пісні‚ а кольору ще недостиглого терну із синіми і зеленими переливами. У неї були зовсім білі губи‚ наведені білою помадою‚ і білі перламутрові тіні аж до тонесеньких брів: так досягається разючий ефект очей.
— Вип’ємо‚ — так само просто сказала вона.
Я взяв шампанське і під ревнивим поглядом Катрусі налив два келихи.
— Ох‚ як усім цікаво‚ — сказала моя чарівна візаві.
— Головне… — гіркаво солодкий запах французьких парфу мів завжди мене хвилював‚ — bien faire et laisser dire[4]. — Bien ou rien[5]‚ — сказала вона.
— О‚ Боже‚ хоч негайно у ліжко.
— Ви не схожий на сексуального маніяка. Інакше я не погодилася б з вами пити шампанське.
— Бачте…
— Оксана. Можете називати мене Саною.
— Бачте‚ Сано‚ цих навіженців розпізнають‚ коли вже запізно.
— На жаль‚ так‚ — сказала вона. — Але це не про мене.
— Ви добрий психолог?
— Ні‚ поганенький сексопатолог.
У мене шампанське ледь не пішло носом.
— Ви здивовані? — спитала вона.
— Я думав‚ це чоловіча професія.
— Чоловіки якраз мало у цьому тямлять.
Чесно кажучи‚ я трохи розгубився. Наскочив чорт на відьму і не з того краю почав. Але й відступати було не з руки.
— Тепер мені зрозуміло‚ чому ви так легко погодилися зі мною випити.
— Чому?
— Професійна цікавість. Адже з красивою жінкою не так легко познайомитись.
— Не вгадали. Просто я бачу‚ що у вас є на те серйозна причина.
Тому ви й підійшли без комплексів. Хіба ні?
— Ваша взяла‚ — сказав я. — Причина справді серйозна. Того вечора‚ коли я вперше вас побачив‚ ми сиділи втрьох он за тим столом‚ пам’ятаєте?
Вона запалила сигарету і з цікавістю дивилася на мене.
Цівочка диму соталася з поміж її загострених пальців, які ледь помітно тремтіли.
— Потім десь уже під кінець до нас приєдналося ще двоє. Ви їх не пригадуєте?
— Ні. Я запам’ятала тільки вас. І то en qros[6]. — Я розумію‚ що це не був coup de foudre[7]‚ — сказав я‚ дивлячись їй глибоко в очі. — Але мені приємно‚ якщо це так. І все таки дуже хотілося б‚ Сано‚ аби ви згадали тих хлопців. Ну‚ може‚ одяг‚ якась дрібничка… жест‚ годинник на руці.
— Ви що — з міліції? Ніколи не повірю‚ — сказала вона.
— Я не знаю‚ який ви сексопатолог‚ але психолог‚ справді‚ непоганий. Я не з міліції‚ Сано.
— Щось сталося?
— Поки що не знаю. Але цілком можливо.
— Ще пам’ятаю того… на Чапаєва схожий. І потім… якщо ті двоє прийшли під кінець‚ то‚ напевно‚ мене вже не було. — І це можливо. Річ у тім‚ Сано‚ що тут є і ваша вина.
— Моя?
— Так. Коли ви пішли‚ я вже не бачив‚ що діялося навколо. Я просто осліп.
— Не перебільшуйте.
— Це правда.
— Якщо це правда‚ — сказала вона‚ — то я спокутую свій гріх.
Що я повинна зробити?
Я зміряв її очима‚ ніби прикидаючи‚ що вона може зробити.
— Не тепер‚ — сказала вона.
— Що не тепер?
— Те‚ про що ви подумали. І щоб спокутувати гріх‚ треба знати міру своєї вини. Що власне сталося?
— Щез один чоловік‚ — сказав я.
Вона вся стислася і ледве не розхлюпала вино зі свого келиха.
Я знав‚ що Сана теж шукає якогось чоловіка‚ і знав‚ що йдеться тут про різних людей. Її реакція на мої слова була природною.
— Як… щез? — спитала вона.
— Так‚ як це трапляється завжди: був чоловік — і нема.
Що я ще міг сказати? Хіба те‚ що трапилося зовсім не так‚ як завжди‚ навпаки‚ сталося щось дике й химерне‚ що можна було пояснювати лише кволими здогадами та припущеннями. Адже той чоловік‚ який дав мені ключ від квартири‚ не з’явився ні через тиждень‚ ні через місяць. Ось уже лютий минув‚ а від нього ні звістки‚ ні звуку‚ ніякого знаку немає від нього‚ і цю невідомість — кажи не кажи — нікому збоку не осягнути‚ цю ваготу несе на собі тільки той‚ хто кожною клітиною тіла чує порожнечу чужого житла‚ таку німу порожнечу‚ хоч криком кричи: нема! Легше було б‚ аби знав чоловіка‚ тоді ще можна щось міркувати і з кимось радитись‚ а то ж геть безглузде становище: я не знав навіть його імені‚ не спитав тоді‚ бо й незручно було‚ адже виходило так‚ що ми вже знайомі‚ не даватиме ж тобі ключ від своєї оселі перший ліпший зустрічний‚ та тепер я не міг згадати його бодай en qros‚ як каже моя загадкова візаві.
Ось чому я знов зачастив до «Трьох поросят»‚ маючи надію що небудь дізнатися про того чоловіка‚ та ще більшою несподіванкою стало для мене те‚ що й Іван Маловічко‚ і Сергій Приходько‚ і Василь Іванович не могли до пуття згадати‚ хто тоді з нами був‚ вони взагалі довго не могли допетрати‚ що я від них хочу‚ шукаючи торішнього снігу. Тобто вони туманно пам’ятали‚ що було товариство чимале (видно‚ коли я пішов‚ вони ще довго сиділи)‚ був‚ здається‚ Петро Чоломбитько‚ художник‚ авжеж‚ ми ще говорили‚ що можна заночувати в майстерні‚ був‚ начебто‚ Степан Маківка‚ отой з філармонії‚ потім підійшов Бен‚ ну ти ж Бена‚ напевно‚ знаєш… Ще б мені Бена не знати. Я по знайомився з ним випадково п’ятнадцять років тому‚ коли був ще студентом‚ тоді ми в ресторані «Метро» завелися через якусь фіфочку‚ і я хотів начистити писка цьому здорованеві‚ я тоді так упився‚ що розмовляв мертвою латиною‚ а він‚ цей бугай‚ раптом позадкував переді мною і давай миритися: чого ти‚ мовляв‚ гарячкуєш‚ ну наб’єш мене‚ розквасиш пику‚ а що далі? — чи не ліпше нам взяти пляшчину й поїхати до мене‚ адже ресторан уже зачиняється‚ а ми посидимо ще по людському й станемо друзями.
Я так отетерів від його щирості‚ що за хвилину ми вже мчали в таксі на Святошин‚ а коли зайшли в його квартиру‚ то мені відібрало й мертву латину‚ і рідну. Всенька стіна була завішана спортовими медалями‚ бо той‚ кому я так поривався начистити писка‚ виявився чемпіоном Європи з боксу Віталієм Бендаловським.
Отож я добре знав і Бена‚ і художника Чоломбитька‚ і баяніста Маківку‚ але вся біда в тім‚ що ніхто не міг пригадати чоловіка‚ який дав мені ключ. По перше‚ я пізно кинувся його шукати‚ бо гадав‚ що він ось ось таки з’явиться‚ і той вечір у всіх майже звітрився з пам’яті (адже знаменним він був тільки для мене). А по друге‚ ми були сам на сам‚ коли я взяв отой ключ.
Квартира № 13 на колишній Бульйонній також нікому ні про що не нагадувала.
Нічого путнього не могла підказати й Катруся‚ хоч знала усіх завсідників‚ але ж «побійся Бога‚ хіба я стежу‚ хто там до кого підходить?» Та все таки це вона наштовхнула мене на думку підійти до Сани («Може‚ ви шукаєте одного й того ж чоловіка?»)‚ і ось ми сидимо‚ п’ємо шампанське‚ і я відчуваю‚ як дедалі тісніше сплітаються наші погляди‚ як хмелію я не від шампанського‚ а від парфумів‚ що всотали у себе і запах її тіла.
Це схоже на якийсь дуже солодкий експеримент‚ що вона проводить зі мною відповідно до свого професійного досвіду.
Я стаю покірним телятком і навіть погоджуюся випити кави‚ бо вона поворожить мені на гущі‚ — все одно почуття тривоги переслідує мене вже давно. Вона вдивляється на денце чашечки і каже‚ що наді мною висить фатальний Сатурн‚ що я народився під цією планетою‚ а в таких людей невеселі проблеми і навіть ідеї скорботні. Вони‚ ці люди‚ усіх підозрюють‚ у тому числі й себе. Цим людям треба жити‚ каже вона‚ на природі‚ на вогких берегах озер. А якщо конкретніше‚ то мені випадає циганський варіант‚ тобто випадає дорога‚ і Сана бачить на цій дорозі небезпечну жінку.
— А я спатиму з нею? — я вже прикидаюся її гіперсексуальним пацієнтом‚ бо згоден бути сатиром і маніяком‚ аби лиш лікувала мене вона.
— Це залежить від вас. А чому ви про це запитуєте?
— Бо якщо це так‚ то я хотів би‚ щоб тією жінкою була ти‚ — переходжу на «ти»‚ адже я пацієнт навіженець.
Терен в її очах темніє і стає таким‚ як у пісні.
— Звільнися‚ — так само фамільярно каже вона своєму пацієнтові. — Розкажи‚ що тебе непокоїть‚ і тобі стане легше. І я розповідаю їй усе: і про ключ‚ і про квартиру‚ і про те‚ що ось уже минула зима‚ а від того чоловіка ні слуху ні духу. Я живу серед тіней на темному роздоріжжі і не можу звідти нікуди піти.