Тичина Павло

ШЕВЧЕНКО Всі його ми батьком звемо, Так від роду і до роду: Кожний вірш свій і поему Він присвячував народу. Він любив усе прекрасне, Все ненавидів потворне, —

Читаю душі ваші, наче книги, я І сам цвіту — ридаю, як роса… Ах, на землі одна, одна релігія — Страждань краса. Ви ніжно-стомлені, — троянди зломлені: Ой,

Цвіт в моєму серці. Ясний цвіт-первоцвіт. Ти той цвіт, мій друже, Срібляний первоцвіт. Ах, ізнов кохана, Де згучала рана — Квітне цвіт-первоцвіт! Слухаю мелодій Хмар, озер та вітру.

Хтось гладив ниви, все гладив ниви, Ходив у гніві і сіяв співи: О, дайте грому, о, дайте зливи! — Нехай не сохнуть злотисті гриви. Хтось гладив ниви, так

ХТО СКАЖЕ Крапнув щось дощ — і всі асфальти у висипному тифі… Молодий новеліст: — не хочу, не можу писати! Місто гнітить, життя нервує. Я мовчав. Поблизу десь