Григір Тютюнник
ДИКИЙ
Світлій пам’яті Василя Шукшина
п р и с в я ч у ю
Коли Санькові Бреусу нейти на роботу —випадаєце не часто, ахіба що в неділю у передобід і полудень,—тягне його між люди. Непоговорити, ні. На балачку Санько і змалку мамулуватий, через що йпрозвано його Диким. І не послухати чиєїсь мови, бо все те, про що вселі водиться гомоніти, вже чуто й перечуто. Однак і в хаті самомунудьга,тільки мухи гудуть та радіо в чорному ящичку на стінішкабарчить: уже рік чидва як несправне.То вдягається і йде. В нових чоботях казенного крою (сестра-офіцерша прислала), синьому галіфе з голубими кантами і сукнянійгімнастерці до стоячого коміра з червоним підкомірцем.
А до всьогоще й картуз військовий, без кокарди, щоправда, — теж сестринподарунок посилкою. Нігаліфе, ні гімнастерка не облягають Санька —мабуть, офіцер сестрин гладший,—тільки шиятуго сидить у комірі,тверда і засмагла, якчервоний хром, та плечі розпинаютьсорочкутак, що й шви розходятьсяі нитку видно. Агаліфе —торбою. І,вдягаючи його в неділю чи свято, Санько щоразу прикидає, який-тозавширшки ніколи небачений його зять, чи шуряк, чи свояк…206 Надворі за ворітьми Санько трохи пристоює, зиркаючи з-підблискучого низько насунутого на брови козирка дикувато чорнимиочима далеко по вулиці, і розмірковує, куди його податися: до лавки,чи до клубу, чи на автобусну зупинку, подивитися, хто сідає, хто встаєта куди піде — всело чи на хутори. А то, буває, визирне у віконцеякась проїжджа краля в синіх або червоних окулярах, то можна йпобавитися —підморгнуть, а чи палець великий показати: мовляв,гарна ти дівка! Трапляються такі, що й окуляри знімуть та помружатьна Санька грайливенькі підведені очі, а здебільшого копилять губу іодвертаються: пхе… Ну-ну, паняйте далі, в свою пхекалівку!За хатою, чути Санькові, у дикій груші й далі —у вільшині до самоїрічки —солов’їне грище любовне, на всі голоси й підголоски, далі,ближче, з усіх боків, просто в душу неначе тьохкає, і душна низовалуна аж мліє од тих солов’їних стражданнячок.«Ач, скільки їх нашевкалося сей год,—думає Санько.—Як повна,брат ти мій, шапка пшона!»А сам никає очима од хати до хати, по вигону, попід вербичкамивздовж вулички.
В будень на кутку дивись не дивись, а нікогісінько,та ще весною, не побачиш, усі на городах, та по дворах, та пороботах. А в неділю, як сонце, кутяни виходять за ворота і сидять: хтона лавочці коло хвіртки, хто на стільчику, а хто йшов та зупинивсяпогомоніти —навпочіпки або підібгавши ноги по-турецьки намолодому, ще чистому спориші. Гу-гу, гу-гу,—про політику, в якій нетямлять, про нову лавошницю ледачу (що не попроси подати —кривиться), про торгівлю з Китаєм, що нібито знову буде (хтось десьчув, що китайські ліхтарики далеко світять), а найдокладніше про те,як ловко після дощу городина вгору пішла.Оно посеред вигону дід Лука сидить, у газету козирком уткнувся —усе щось вичитує! —і корову на налигачі держить. Корова пасетьсяміж будячками, одганяє головою мух і разом з налигачем смикає й Луку, так що інколи йому аж картузик падає з голови на газету. Тодівінсердитющозиркає на корову, однак не лається (годувальниця ж),а мовчки надіваєкартузі знову вшниплюєтьсяв газету.— Що, діду, інтересного вичитали? —гукає до нього Санькоісміється очима, бо відколи пам’ятаєЛуку, все він щось у газетахшукає.— Та ось пишеться,—хрипко одказує старий,— що приїжджаву Америку якийсь король з новою королевою… То яоцей недоберу: якце —з новою?—Х-га-га,—сміється Санько самими грудьми, ізглибокаі —поблажливо.—Що ж тут добирать? Стару прогнав, амолоденьку взяв.От вам і нова!—Ну да! —сердиться Лука.— «Прогнав!» Тобі що король, щомужик. Меле трясцізна й що…—І знову козирок у газету —Королі ще ласіші од мужика! —сміється Санько. І, подумавши,додає круто, причому зіниці йому робляться, як дві краплі гарячоїсмоли: —Ви краще б он подумали, де корову напасти, бо здохне набудяках!Лука на те ані пари з уст: що правда, то правда, а правді кільця невправиш —худа корова.А оно дід Ганжа скніє під призьбою на ослінчику, спину вигнув досонця, на ціпок обіруч сперся і дивиться погаслими очима кудись убезвість понад вигоном, а чи бачить що —хтозна. Смерті, каже,виглядає. Узимку в хатіждав, а це вже й надвір виходить.
«Нема йомусмерті, видно, ще не всі гріхи згадав та покаявся. Того вона й не йде!—думає Санько і сміється сам собі: —Х-га-га!»Така вулиця —як не дід, то баба, а то й нікого.Правда, ще Софійка Малашкова з дитиною на руках сидить он підріденьким тином з паличок, натиканих у землю. Не тин, а страм. А кращого зробити нікому: дві баби на хазяйстві й обидві нікудишні,тільки їдять та гризуться щодня, а самій Софійці не до тину: ранішещоночі підпирала спиною чужі хлівці та верби —з парубками, своїмий заїжджими, а тепер дитину глядіти треба. Чи знає вона хоч, од когота дитина, х-га-га!.. Сидить, цвіте щоками. Аж іздалеку видно. А крізьтин, поза плечима в неї, пнеться до сонця бузок молодий і теж цвіте.Санько рушає до Софійки, перестрибуючи глибокі ще з весни колії,що їх трактор прорізав,як молоковозку до большака тягав.—Хоп! Хоп! —весело й легко видихає Санько, перестрибуючи колії,а чоботи й собі —рип, рип! Добру взувачку офіцерам шиють,ганчір’яний хром так би не рипнув.—Здоров, дівко, чи пак, молодице! —каже, підходячи до Софійки,і сідаєпоруч на лавочці з вільховоїдошки, що тріснула вздовж. А Софійка пих —і щоки враз, як двіружі. Така вона: тільки обізветьсядо неї хтось чи сама до когось, так і почервоніли.— Спить? —киваєСашко блискучим козирком надитину, щоворушить угубах новеньку соску.—О, вже й соску десь доп’яла…— Брат Мишко зДомбасу прислав, одказує Софійка ілегенькоприкушуєзубами нижню губу, щоб не сказати Санькові нічогообразливого за отейого здоровкання, бо… він же скажений, смола взіницях одразу так і закипить.— А я, гад, скільки в районі ненапитував, ніде нема,—сміється Сашко, і важко збагнути, жартує він чи правду каже.—Наче тебе прошено…— стинаєплечем Софійка, легенько, щоб нерозбудити дитину.—Не прошено, таксам чув, як воно щовечора бує. Воно що —хворе?—Ні… Так чогось нервичає,—зітхає Софійка.— А не гукає «тату», х-га-га?..208 Софійчині щоки наливаються ще густішим бузковим рум’ янцем,брови немічно тремтять, і вона одвертається з дитиною.—Іди собі, куди розігнався.—А я нікуди й не розганявся, а прийшов одвідати,—мирноодказує Санько і дивиться на Софійчинуспину, що виглядає зглибокого вирізу в дешевому платті. Вузенька спина, тендітна, взолотому проти сонця пушкові. І родимок багато, дрібні, як маковезерно. Санько тікає від них очима, а все ж бачить краєчок розпашілої Софійчиної щоки, пухнасті кучерики поза вухами, жмутик довгогорівного волосся, туго перев’язаний зеленою тасьмою —просто, безбантика.Санько поторкав один кучерик пальцем і спитав, примружуючиоко:— Сама накручувала чи зроду?Софійка повела головою і одхилилася.— Іди вже собі. Дивляться оно всі, ще мені не хватало,щоб і тебепришили…І стала пригойдувати дитину, рвучко, невміло, непригойдувала —теліпала.
А Санько підпер щоки долонями і тихо засвистів.Ф’ю, ф’ю,—виводив тоненько, не пісню; іне марш, а таку собі триндичку. Тодікинув свистіти і запитав:— Це не від того, що казав: «Я такої, как ти, во всій Золотоноші нестрічав»?..—А ти шпигував… — гостро примружилася Софійка і зновуприкусилагубу, але не так, як раніше, боячись зачепити лиху на словоі на руку Санькову погорду —бачила ж бо, яквін кидав біля клубувдвічі більших за себехлопців об землю і як горіли при тому йоговідчайдушні смоляні очі, і знала, що навіть ті зїї подруг, у кого серцепромовляло до Санька, як і внеї колись, іще школяркою, боялисяпочути від нього жаданеоте«ходім». Отож затято губу прикусила і щодужчеодвернулася геть і головою норовисто повела. Те означало, щовона анітрохи не боїться його і не хоче, не буде з ним говорити: хайсидить бовдуром.— Не шпигував,—байдуже одказав Санько,—а йшов пізно зроботи й почув.Софійка мовчала. І мовчанка та була по-жіночому затята.Санькові це сподобалося. Правильно. А то раніш, було, вечорамиколо сільбуду тільки й бачиш: хто б з хлопців непідчалив до Софійки,дивись, уже залигав рукою тоненький стан, одлучив од гурту, шепочещось, регочеться впевнено і —веде. А вона тільки озирається немічноі —йде. Хіба то дівка? Глина опішнянська!Санько збив на очі картуз і посвистував, обхопивши долонямищоки, і слухав, як за сосною, на сусідньому кутку трахкають молоткомпо залізу, либонь, дах у когось перекривають. А за Софійчиною хатою,209 в крамарівському садку, ляпають картами й мовчать. Поки хтось невиграє. Тоді або регочуть аж до кашлю; або лаються.—Трах-тах-тах…—лине од поля з-за сосни і гатить по скронях.—…ах-ах-ах,—озивається в сосні, і хтось із картярів гуде:—Людям оно й неділі немає…—Хіба ж толюди? То, у Якова Великодного,— одказують йому зтонкою посмішкою в голосі.—П’ятий хлів вибехкав та вкриває.—Угу.