Хоч без Бога за пазухою, зате під залізом…—І то випаде щастя чоловікові. Побили денікінці за те, що сідлоофіцерське вкрав, а так, бач, сорок год у революціонерах і проходив!Тепер тільки оскиряється…Санько слухає розмову і посвистує веселіше. Він-то добрезнає Великодного. Як і Великодний його. Підсидів Санька колись давно, щехлопчиком, у колгоспному садку з пазушкою антонівок і бив. А Санько його торік поторкав. За все! Стрів якось потемки в сосні злантухом кавунів за плечима (Великодний вийшов на пенсію і кравуже не вдень, а вночі), присвітив сірником в обличчя, залите потом,жалібно скривленеод переляку, і сказавтак весело, що ажу самогомурахи по спині побігли: «А-а, цеви, Якове Опанасовичу! Здрастуйте!Та не трусіться, я в суд неподам…»І поторкав.А через кілька днів, чув, поїхав Воликодний у Полтаву і живтам,мабуть, змісяць, поки вставив зуби. Тепер, як балакає,—шепелявить..,«То жтільки раз і зачепив! А якби що і вдруге, х-га-га…» —думає Санько злегким серцем і дослухається до солов’ їв у лузі.По сей бік їх чути глухіше, наче з глибокого провалля, пісні їхнізливаються в одну і плинуть, плинуть понад річкою, мовби веснянавода великим ровом.«Це їх аж до Дніпра скрізь по лугах повно»,—розмірковував Санько. Йому-бо здавалося, що солов’їна повінь ота сягає тільки до Дніпра, а далі простилається така безмежна синя широчінь вод, що йоком не зглянеш. І над нею —тиша, та чайки падають з крила накрило… (Санько, щоб сказать, далі Миргорода не бував, і Дніпроуявлявся йому по Гоголю, ще з школи: «Рідко яка птиця долетить досередини Дніпра. Пишний! Немає ріки йому рівної в світі…»). А за Дніпром, немов далекі хмари в погожий день, бовваніють над водамигори та церкви білі, золотоверхі сяють поміж ними. А в горах лісигудуть споконвічні, і через те солов’їв там не чути, хіба що орли в небікружляють та ходять присмерковими ущелинами люди —в овечихшапках, з твердими синіми очима, під брови захованими, та змідними топірцями в рукахзамість костурів… Ото люди! А тут…Павучня. Усе товчуть одне одного як не за курку, то за межу, то засонце, що світить не в один лише двір, а ще й у сусідів… Ех!210 «Таки дотеліпала дитину, поки з пелюшок витрусила»,—кинувкосяк на Софійку, що невміло, похапливо закутушкувала немовля уновенькі пелюшки з білого ситцю.— Давай подержу,—сказав похмуро і відчув у грудях терпкенезнайоме тепло: ніколи ще дітей у руках не тримав.—Давай,давай,—простяг до Софійки дві великі, немов колиска, стуленідокупидолоні.Софійка глянула на ту колиску, ледь затримала на ній полохливі,змучені соромом очі, повагалася —люди ж кругом —тоді такипоклала в неї дитя.— Не впусти тільки гляди,—і бгала, бгала швидкими пальцямипелюшки, обгортаючи ними легеньке, як пір’їнаі Санько чувце крізьситець —шовково ніжне тільце, доки таки скужелялачепурний білийснопик, оперезаний червоною стрічкою.Санько не віддав того снопика одразу, хоч Софійка простягла понього руки, а поклав собі на коліна і аж тоді побачив двоєоченят —просинюватих, як не доспілий ще терен вотому своєму туманці.Оченята дивилися мимо Санькав небо і були такі спокійні, такіпречисто лагідні…— Ну, як живеться насвіті? —спитав Санько в тих оченят, алевони йне ворухнулися навіть і так само пречисто — ні подиву в них,ні турботи —дивилися в небо, тільки соска швиденько ворушилась.Санько почмокав губами, як звик чмокати на коняку, але оченятавсе одно дивилися тільки в небо —цвіли собі, й годі.—Воно ще нічого не тямить,—сказала Софійка, ледь усміхаючись.—Що —парубок чи дівка? —спитав Санько і вперше глянув у Софійчині очі. Вони були, як і ті двоє,—дві великі просинюватітернини в туманці. Софійка швидко прикрила їх віями, почервонілавмить і сказала, ніяковіючи:—Не бачиш хіба: стьожка червона…—То й що?—Що… Дівчинка, значить.—А-а…—Давай уже.Санько віддав дитину, підвівся і згори ще раз глянув у байдужі донього терненята.— Нічого,—сказав, усміхаючись мимо Софійки, в поле кудись,—Виросте —бігатиме на корівник матері помагать. Так що радій.І пішов не попрощавшись, а руки все ще чули маленьке шовковекрізь пелюшки тільце.Сонце було вже високо, а в молодій сосні між рядами блищаларосяна павутина, бо тут ще розкошували тіні, пахло мокрим піском таживицевими слізьми, і широкі оленячі груди Санькові не дихали —пили крутий сосновий дух. Стежка була вузька, соснове гілля 211 пошпигувало голками в щоки й крізь одяг, чіпляло вологу лоскотнупавутину на лоб, на вуха, на щоки, а плечі холодила роса. Добресамому серед дерев! Тиша, ніхто не турчить про свої клопоти, ніхто немуляє очей, і Санько подумав, що добре було б вивчитися десь налісника та в лісі й жити.За сосною, біля самого кладовища, на піщаному горбі, щедонедавна стояла хата старого Хвиля-бондаря, а теперзосталася самапіч, що біліланочами, як примара: перебравсяXвильдо сина врайон,а хату продав«на знос». Голий ставтепер, закуток між сосноюікладовищем, Ранішетут булотільки й чуєш: стук та стук, стук та стук,—удосвіта, в обід, вечорами при місяці —Хвильдіжки робить. А внеділю, дивись, правлять Хвилі возиком у город на базар один-двабілих липових кадібці. Тільки торкни їх пальцем — гудуть, як кобзи..
АХвилиха возик іззаду підпихає.Серед полудня вертають у село —всі люди автобусами чипопутними, а Хвилі пішки, з возиком, і на Хвилисі хустка така, щосонце до неї аж лащиться —квітка на квітці. А на Хвилеві реміняканова йочі сливові…Ба ні. Є хтось на колишньому дворищі хвилівському, бо пилка,чути, чиргикає. Мабуть, не все ще дерево перевіз і покупець. Соснарідшає, більшають у ній просвітки, вже й і хрести на кладовищі видноі Хвилеву грушу —ні свійську, ні дичку, але щороку однаково родючу.Гнилички на ній родять круглі, м’ які, мов віск, і солодким кваскомпахнуть. Чи то жто виріс хоч один гурт хлопчиків у селі, які б зтрепетом у сердечках не ждали, коли на Хвилевій груші пожовкнутьгнилички? Навіть ті, у чиїх батьків були добрі садки, гороб’ ячимизграями налітали вночі з кладовища на Хвилеву грушу.Санько вийшов із сосни й побачив під грушею самого Хвиля.Старий стояв навколішки й пиляв.«Невже грушу?!»Так і є.Санько відчув, як у грудях йому спираєдух, і зціпив зуби: ніколине думав, що Хвиль отакий зажера.—Боже поможи,—похмуро зронив Санько, обмацуючи очима худі Хвилеві плечі, що ворушилися над пилкою—вона: вже по долонюувійшла в грушу.Хвиль випростався, звів на Санька старі водяві очі, й сліз у них —два повнісінькі наперстки: видно, од напруги.—Здоров, синок.—Хвиль довго-довго дивився вгору на Санька.Впізнавав.—Пиляєте?..—Пиляю, синок. Чи не Санько, бува, Одарчин?—Таке.212 — Пиляю,— зітхнув Хвиль і сидів нерухомо, обхопившитремтячими пальцями гострі коліна.—А не шкода?—Шкода,—мирно одказав Хвиль,— та що поробиш, як треба.—Навіщо —треба?—Нахрест бабі, сину. Вмерла моябаба. Ти її знав? Ага. Так немавже баби Мотрі.
То оце думка, їй зокоренка зроблю, а собі з верхняка,щоб, як одбуду на цьому світі, не завдавати людям мороки.—І засміявся голенькими яснами. Син то каже: давайте, тату, я всільгосптехніці залізний мамі зроблю, а я не хочу. Куди ж воно — зтруби? Труба тільки гуде, порожня…І знову взявся за пилку. Чирги чирги…—бризкають згрушіжовтогарячі крапельки тирси. Хвиль уже не розгинав спини, і Санькопомалу рушив від нього на кладовище, де серед старих, почорнілихбілієодин майже новий хрест — над Саньковою матір’ю. Вони стоятьу парі —материні батьків хрести, тільки батьків уже зчорнів, амамин ще не встиг.Санько знімає картуз і стоїть так, утупившись очима в рушники,якими перев’язано хрести: злиняли обидва на весняних дощах,пожолобились на сонці, і вітерець їх не ворушить.Після материної смерті (Санька через її хворобу й до війська, незабрали) минулочотири місяці, тому йхрест над нею ще не встигузятися сірим туском, і Санько ще не вжився в самотину,а щодня,йдучи з роботи, уявляв собі, що ось увійде він у хату, а на столі, начистій скатертинібіла тепла гора під рушником (хліба мати напекла),а в хаті чисто заметено, і курявичка з долівки ще кружляє-вилискуєпроти сонця у вікна… І од цього видіннячасто бувало так, що вінбрався рукою за клямку, забувши, що дверізасунено і треба іти у хлівпо ключ.