Григір Тютюнник
«КІЗОНЬКА»
На п’ятдесят сьомому році життя Степан Секремент розійшовся з
жінкою. Сталося це, можна сказати, через дурну оказію. Пішов якось
над вечір у лісосмугу недалеко від села вирубати держак до лопати —
старий переломився,—ходив, ходив, шукаючи підходящої деревини, і
натрапив на жінку свою Дарку з якимось шофером чи комбайнером
—з отих, що приїжджають щороку помагать жнивувати. Шофер чи
комбайнер утік, шаснув поміж деревами —Степан не встиг навіть
розгледіти його обличчя, а Дарка зосталася. Сиділа у траві на
торішньому листі, притиснувши руку до розхристаної кофтини, і
дивилася на чоловіка знизу вгору хмільними, аж білими від
недавнього кохання очима. Степан привів її додому під конвоєм, з
сокирою на плечі,—мовчки привів. А вдома, дарма, що чоловічок
дрібненької породи, таки подужав Дарку, хоч вона й одбивалася по-звірячому. А коли вже подужав, то бив. Не так бив, як шарпав та
кулаками розмахував. Потім метався по хаті захеканий, здряпаний, у
розпанаханій на плечі сорочці, з прихлипом затягався цигаркою,
ледве попадаючи нею в губи —так руки трусилися,—і вигукував,
затинаючись:
— В-вон!.. В-во-он!..
Дарка, хоч і плакала, дужче від жалю до себе, аніж від болю, не
злякалася, одначе, того «вон», а вмовкла, глянула на Степана
ненависними, в сльозах, очима й сказала:
—Сам вон.
—Ш-шо-о?
Степан зупинився посеред хати, остовпів. А Дарка сиділа на підлозі
у подраній кофті і дивилася повз нього в куток затятими очима. Потім
ще поплакала трохи і додала:
—Каліч.
Якби вона несказалатак, якби хоч нетаке слово, Степан, може, й
стерпівби, і простив, як, бувало, раніше. Він і раніше знав за жінкою
прогрішки. Щоправда, на гарячому не застукував, як оце, а люди
переказували. То вона йшла зрайцентру з якимсь гевалом, бачили,
йшла від обідньої нори до смерку, хоч райцентр ононо на пагорбах
(«Автобуса не схотіла ждати, от і йшла… Що ж тут такого?»); то дерево
у лісництві рубала та одлучаласьз лісником на часину («Води ходила
пити під Броварську гору… Що ж тут такого?»). Вона вимовляла оте
«що ж тут такого?» невинувато, а з презирством, навіть сміялася
отаким собі коротким робленим смішком і мружила очі мимо
Степана,—ще ясні, жаркі ще й тупі від цього жару. Степан уже
давненько не пробивав своїм поглядом тієї гарячої тупості в її очах,
лише розмахував кулаками після кожного її зальоту дівоцького й
261
вонкав. Але раніше Дарка не казала так, такого кусючого слова.
Взагалі нічого не казала, крім свого презиркуватого: «Що ж тут
такого?», і Степан, випивши після сварки, подобрішавши,
розм’якнувши, гордий зі своєї влади над жінкою, виголошував їй
прощення —урочисто, велично, як султан якийсь.
—Живи! —тицькав пальцем перед себе і трохи вгору, широко
водив рукою з боку в бік, ніби показував неозорі свої маєтності,—і в
хаті й поза хатою: ліжко, шафу з одягом, рушники з голубами на
стінах, паперові квіти у зеленій пляшці на столі, телевізор, два
велосипеди, старий і новий, хлів з коровою і телицею, хлівець з
кабаном, колодязь на дві корби…—Живи! Тільки… Щоб була мені
шовкова! Щоб глухо мені було, як… як у танку.—(У війну Степан
ремонтував підбиті танки).—Щоб я більше не чув отого й не бачив!..—
І лиса од потилиці до лоба Степанова голова блищала від лампочки під
стелею, як у справжнього султанчика без чалми…
Степан довго стояв посеред хати, втупившись у Дарку,—ждав, що
вона ось зараз підніме на нього благальні очі і заплаче покаянно, але
Дарка так само затято дивилася в куток.
—Значить —отако? —сказав Степан,і губи йому жалібно
сіпнулися.—Значить —я вон? Я —каліч. Ага… Ну, що ж… Тоді
зоставайся лавка з товаром! —Степан заметушився, поліз у шафу,
вхопив навіщось нові Дарчині чоботи, вихідний свій капелюх
капроновий, подушку й кинувся до дверей.—Ти ба!Виходить, то я
качався на листі?..—Коло порогу він замикався, занишпорив по
кишенях, шукаючи сірники, знайшов, креснув похапцем, прикурив.—
Тоді на чорта мені така ти здалася!
— На чорта цеп, а, на тебе вірьовка,—сказала Дарка мстиво.
Мстиво за те, що отак по-дурному вона вскочила. І знову заплакала
зозла на себе, на свою промашку.
Степан вибіг і хряпнув дверима так, що вони підскочили,
одчинилися навстіж, і знадвору потягло прохолодою. Ніч уже була.
Тиждень Степан жив у лісі коло річки зякимось приїжджим
рибалкою. Копав йому черв’ ячки у березі, вчив, як ловити сомів уночі,
спам разом з ним у палатці, скраєчку, на своїй подушці, варив юшку,
бігав на хутір по «продухту», а ввечері при багатті дивився з-під лоба
на вогонь і розказував про Дарку.
— Вона молода в мене ще… їй ще тільки сорок дев’ять і два місяці,
а мені оце восени п’ятдесят сім буде. Звісно ж, підтоптаний… Ну, як
на іншу, то вона б мені, хоч і лисий там, і все —ноги мила б… Я хати
вкривать умію так, що ніхто так не вкриє. Залізом. Кружева всякі
виріжу — на веранду, на гребінь, на ринвах теж. Не хата стоїть, а
мадістка. Мою роботу здалеку впізнаєш. Гроші є… А що? Покрити
хату зараз дві, а як велика, то й дві з половиною сотні коштує. Під
тверде залізо, під м’яке —там ціни всякі… Молода вона в мене ще —
262
от і заграла журавля… Губи червоні, щока червона, тіло, як отой
чобіт…—Степан кивнув на Дарчині чоботи, що лежали під палаткою і
полискували від вогню,—блищить… Того вона і басує.
Рибалка приїжджий ледь посміхнувся до багаття, непомітно,
делікатно посміхнувся.
—Любите ви її.
—Оце ви точно попали! —тицьнув пальцем у рибалку Степан.—
Тут ваша правда.—Степан замовк і похнюпився. А в голові бухкало:
«Каліч… Каліч…»
Рибалці було шкода дядька, хотілося йому якось допомогти, і він
сказав:
— А ви знаєте що? Ви пошукайте в ній щось таке… Ну, як би вам
сказати… Погане щось у ній знайдіть. Пригадайте, приміром, якийсь
недолік за нею. У всіх людей вони є. Ну там, як вона ходить, їсть,
позіхає, сміється, чхає… Щось таке. Рису якусь негативну. Це підніме
вас над нею, дасть вам перевагу, і тоді вам буде легше.
— Нема в неї нічого поганого! —сказав Степан швидко, не
думаючи, і очі йому блиснули при вогні.—Нема!..—Він знову
втупився у багаття і промовив у задумі: —Молода вона в мене ще… А
може, я здурів…
А якось на шостий чи сьомий день прискочив до річки на
велосипеді хлопчина, Ванько, синок Дарчиної сестри. Взимку Ванько
ходивдо школи, а влітку підробляв у колгоспі —бігав кур’єром з
ранку до вечора. Ванько поздоровкався захекано, видно, крутив
швидко.
— Хух!Насилу знайшов нас, дя!
Степан самекуховарив у вихідному своєму капелюсі, бо сонце
припікало в лисину. Коли забачив Валька, у грудях солодко щемнуло:
«Прислала кликати…» —і спитав, устаючи назустріч племінникові:
—Що, Ванько, дядька шукати потурили?
—Угу,—труснув чубчиком Ванько і усміхнувся до дядька.—
Казали, дя, голова, щоб ви йшли вже, бо гараж, кажуть, пора
перекривати: залізо нове привезли.
Степаннасупив брови.
—А більш ніхто нічого не казав?
—Ні, дя…
Степан одвернувся до річки і довго дивився туди. Потім, не
обертаючись до Ванька, сказав:
—Передай голові, що не прийду.
—Чого, дя?
—Того, що… раз вони зі мною так, то і я з ними так.
—Хто, дя? —не зрозумів Ванько.
—Усі вкупі. Я їм там тільки для роботий нужен… був. Тепер хай
оті приїжджі вкривають.
263
Ванько знизав плечима, постояв ще трохи, зітхнув невміло, по-дитячому, і поїхав.
Увечері Степан і рибалка знову сиділи біля вогнища. Степан
мовчки дивився на вогонь. Дивився й думав:
«Помагальщики, секрремент!..»
Цим словом він лаявся завжди, вголос і нишком.
А вночі він обережним кашликом розбудив рибалку, подякував
йому за хліб-сіль та притулок і пішов у село.
Було дуже поночі, хмари позасмолювали усі до одної зорі в небі,
дерева в лісі злилися в чорне, тільки подушка біліла у Степана під
пахвою.
«Укрию гараж,—думав Степан, придивляючись до тьмяної