смужечки стежки під ногами,—це карбованців п’ятсот, не менше.
Куплю якусь хавіру, хоч дохлу… Хе! Отак: своя хата як дзвін стоїть, а
ти, Степане, тиняйся глупої ночі лісом, як бездомний пес!..» —І його
раптом так ошелешила ця думка про себе як про бездомного пса, що
він зупинився, гехнув Дарчиними чобітьми об землю і вилаявся
вголос:
— От же ж гадюка!
Тоді навпомацки познаходив чоботи, затис під пахвою і рушив
далі.
Він досипав ніч у колгоспній плотніна верстаку, поклавши під
голову чоботи, а поверх них подушку.
Невдовзі Степан і Дарка ділилися.
Власне, ділився не Степан —він навіть не подумав про це й разу,—
а Дарка. Якось покликали Степана від гаража, де він кроїв залізо, у
сільраду. В кабінеті голови сиділи сам голова, худий, високий,
приїжджий з Донбасу чоловік—щось таке було в нього зі здоров’ям,
що лікарі нараяли йому жити в селі,—і Дарка. Голова усміхнувся до
Степана, дещо офіційно потиснув йому червону від іржі руку. Дарка
дивилася у вікно.
—Радчич Степан Силович? —спитав голова і заглянув у якийсь
папірець. І ще раз усміхнувся, простіше.—Я, самі розумієте, не всіх
людей у селі ще знаю.
—Так точно,—сказав Степан.—А що?
—Тут, бачте…—голова подивився на Дарку, затим на Степана,—
ваша дружина наполягає, щоб розділитися з вами, себто поділити
спільне майно і розійтися…—Голова помовчав.—До речі, ви
розписані?
—Були колись розписані, та розписку загубили,—криво
посміхнувся Степан. І спитав уДарки, так само криво посміхаючись:
—Чого це тобі так приспічило ділитися? —Всередині йому —у
264
грудях, у животі —все здригалося, наче він перемерз.—Боїшся, що
твоїх отих од нашого з тобою хліба гикавка нападе?
—І тобі одгикнеться, брешеш,—кинула Дарка через плече й ще
крутіше одвернулася до вікна. Вона була в новій кофті строкатій,
зап’ята святковою квітчастою хусткою, низько, і через щоку, мовби в
неї боліла вся голова —страдницьки, печально, по-вдовиному зап’ята.
Степан це помітив, крутнув головою, аж у горлі йому щось писнуло:
«Ну й проява ж!..»
…—знатимеш, як руки простягати на живу людину, навік
запам’ятаєш.
—Товариші! —голова легенько постукав пальцем по краєчку
стола.—Ви ж у сільській раді, а не… посеред вигону. Прошу до
порядку.
Даркаповернулася до нього на стільці і вистогнала так болісно-щиро, що Степана ніби струмом по душі лясонуло: —Та не було ж
нічого такого, товаришу голова! Нічогісінько ж не було, Ну йшла з
чоловіком разом з роботи, з поля, лісосмугою йшли… Що ж тут такого?
А він зразу на тобі —зревнощами своїми та зкулаками. Хібаж так
можна жити водній хаті, подумайте?
Степан похапливодістав біломорину, креснув сірником раз, удруге,
втретє —переломив і сидівтак, жував неприкурену цигарку. Чого-чого, а такого вихиляса він неждав. Йому навіть привиділося на
якусь мить, що от ідуть лісосмугою якийсь чолов’яга і Дарка, просто
йдуть, і все.
«Тьху!Чи здурів уже?..»
—Ахто цей чоловік, якщо не секрет? —спитав у Дарки голова.—
Як його звати, прізвище? Може, ми його викличемо, з’ясуємо все та й
житимете собі, як і раніше?
Дарка знову одвернулася до вікна.
— Хіба ж я знаю, як його там… Та й поїхав вінуже.
Голова кахикнув у кулак.
АДарка швидко додала:
— Нужен він мені…
Степан зіжмакав у пальцях цигарку і підвівся.
—То що будемо робити? —спитав голова. Він дивився лише на
Степана і питав лише в нього.
—Пішов я,—сказав Степан.—Хай що хоче, те й робить. Однаково
вже… с-секремент!
—Що? —здивувався голова.
—Слово таке.—І Степан вийшов.
Другого дня голова з двома свідками ділили Степанове й Дарчине
добро. А Степан сидів на гаражі, клепав шви. В обід його покликали,
щоб ішов додому. Те «додому» боляче різнуло. Він і досі жив у плотні.
Приходив туди пізно ввечері, засинав на верстаку, підмостивши під
265
боки стружок, уставав рано, вдосвіта, ховав у бур’янах за плотнею
подушку й чоботи і йшов робити заготовки на день.
Степан прийшов до недавньої ще своєїхати, сів на ґанку, на
нижню сходинку, дивився через луки на далекий ліс, який бачив
звідси щодня уже тридцять років, іслухав чужий гомін у світлиці
крізь прочинені двері.
—Той кустюм купувала йому я,—чути було Дарчин голос.—Ще
отам після війни, як ніде нічого не було.
—І оце він і досі новий? —здивовано запитав хтось із свідків.
(Степан упізнав по голосу молодесеньку депутатку сільської ради
Маню Скорик).
—А куди б він його надівав —на роботу? Він у свята воєнне своє
носив.
—То як його записувати —вам чи йому?
—Як оддасть мої чоботи, хай забирає…
—Запиши: «Костюм чоловічий, новий, ненадіваний».
—Навіщо ж «ненадіваний», якщо «новий»?
— Ти пиши. Щоб точно,— гув другий свідок, теж депутат, плотник
дядько Лука. Він єдиний у селі умів робити дерев’ яні колеса.
Потім голова і свідки вийшли надвір. Степан посунувся вбік,
даючи дорогу. Голова привітався з ним за руку,як і тоді, всільраді,
свідки так поздоровкалися, Дарка навіть не глянула в його бік. Тільки,
як сходила з ґанку, зачепила спідницею капелюх, і він окрутнувся
набік. Степан поправив його.
Обійшли двір. Дарка попереду. Відчиняла двері —у хлів з коровою
і телицею, у хлівець з кабаном, у дровник, закладений рівненько
напиляними йскладеними полінцедо полінця дровами…
— Хто дрова рубав? —спитав голова, милуючись роботою. Досі він
мовчав.
— Та хто ж…—Дарка знітилася.—Хазяїн… колишній.
Голова подивився на неї спідлоба. Дарчині щоки, й справді-таки
червоні, але вже з темними тоненькими прожилками де-не-де, ще
дужче почервоніли.
Розсудили так.
За Даркою лишалася хата і все, що в хаті, теличка, надвірні
будови, весь жіночий одяг і новий велосипед.
За Степаном —корова, кабан, старий велосипед і чоловічий одяг.
— Хай чоботи оддасть, тоді бере своє,—сказала Дарка.
— Піди візьми отамо за плотнею в бур’яні! —сказав Степан, так
само сидячи на сходинці. Він по двору не ходив, а курив собі і
посміхався.—Тількиподушки не займи, бо тоді насправжки поб’ю!
Хоч раз…
— Ну-ну,—суворо сказав голова.—Облиште.
266
Молодесенька Маня-свідок теж суворо глянула на Степана, а
плотник Лука ворухнув під вусами посмішкою.
Коли вже виходили за ворота, і Степан теж, Дарка гукнула:
— Товаришу голова!
Той обернувся. Усі зупинилися.
— А колодязь? —Дарка стояла посеред двору, сплівши руки на
грудях, дебела, однак не розгодована в стані, ноги засмаглі, лискучі
проти сонця.
— Що? —не второпав голова.
—Колодязь кому?
Голова розгубився, глянув на свідків, ті —на голову…
— І колодязь пополам! —сказав Степан, піднявши два пальці з
цигаркою вгору.—Ти будеш тягти воду лівою корбою, я —правою. А
як набридне, поміняємося: тобі буде права, мені —ліва.
І свідки й голова засміялися.
Коли одійшли від двору, Степан сказав:
— Даремно морочилися. Я внеї все дно нічого невізьму. Раз
катмаєжиття, то все — зостається самий секремент! Я вцьому ділі
без предтендзій!..
Степан, коли бувдуже розмордований або під чаркою, любив
укинути слівце незвичайне й неодмінно дужо грамотне…
Тепер Степан живесамотиною.
Одлежав у госпіталі (рана відкрилася була на нозі), вийшов на
пенсію військкоматську.
«Хавіру» він собі купив за гаражну покрівлю: померла баба Ганна,
ота, що до останнього дня читала книжки і з книжкою й дихнула
востаннє,—і її внука продала Степанові хату за триста карбованців,
разом з мишами, лелечим гніздом з лелеками і квітами-гайстрами
попідвіконню.
— Живу як Бог! —хвалиться Степан.—Аби тільки не миші: лисину
лоскочуть уночі!
Вінтепертільки так і говорить з людьми —кепкуючи з себе, з
сорочки своєї, у якої комір стоячий скачався в качалочку, з галіфе,
витертого так, що як розтягнеш задню його частину проти сонця, то
«в очі ріже» —якби до нього ще «ланпаси»!