«Кізонька» – Григір Тютюнник

Той обернувся. Усі зупинилися.

— А колодязь? —Дарка стояла посеред двору, сплівши руки на

грудях, дебела, однак не розгодована в стані, ноги засмаглі, лискучі

проти сонця.

— Що? —не второпав голова.

—Колодязь кому?

Голова розгубився, глянув на свідків, ті —на голову…

— І колодязь пополам! —сказав Степан, піднявши два пальці з

цигаркою вгору.—Ти будеш тягти воду лівою корбою, я —правою. А

як набридне, поміняємося: тобі буде права, мені —ліва.

І свідки й голова засміялися.

Коли одійшли від двору, Степан сказав:

— Даремно морочилися. Я внеї все дно нічого невізьму. Раз

катмаєжиття, то все — зостається самий секремент! Я вцьому ділі

без предтендзій!..

Степан, коли бувдуже розмордований або під чаркою, любив

укинути слівце незвичайне й неодмінно дужо грамотне…

Тепер Степан живесамотиною.

Одлежав у госпіталі (рана відкрилася була на нозі), вийшов на

пенсію військкоматську.

«Хавіру» він собі купив за гаражну покрівлю: померла баба Ганна,

ота, що до останнього дня читала книжки і з книжкою й дихнула

востаннє,—і її внука продала Степанові хату за триста карбованців,

разом з мишами, лелечим гніздом з лелеками і квітами-гайстрами

попідвіконню.

— Живу як Бог! —хвалиться Степан.—Аби тільки не миші: лисину

лоскочуть уночі!

Вінтепертільки так і говорить з людьми —кепкуючи з себе, з

сорочки своєї, у якої комір стоячий скачався в качалочку, з галіфе,

витертого так, що як розтягнеш задню його частину проти сонця, то

«в очі ріже» —якби до нього ще «ланпаси»!

Отаке. Аби душу від людей затулити.

Це як він між людьми. Дома Степан спокійніший. Але додому він

приходить лише переночувати на єдиному своєму спадку від

колишнього життя —подушці.

Сільські молодиці кажуть Дарці: «Однеси йому хоч його одежу!» —

«Сам забере, як припече»,—байдуже відказує на те Дарка.

А Степанові —не пече.

267

Стовбичить коло кооперації (капелюх поламаний об подушку, бо

Степан у ньому спить, звисає крисами на вуха), розказує щось

дядькам, а вони сміються.

Поступово навіть ті з селян, хто шанував Степана за вдачу

незлостиву, за руки золоті й щирість до всякої роботи, почали

обминати його, бо ж неодмінно прив’язне з балачкою. А якщо його не

схоче хтось там слухати, тому він кине у спину з викликом: «Нєт! Ти в

Жукова не служив!!! У Жукова таких капшуків не було!»

Ті, комутреба було перекрити хату, запрошували Степана, обіцяли

добру плату й харчі, навіть з інших сіл приходили. Степан одказував

їм одне: «Доки не проведу своїх лелек в ирій, не візьмуся ані за

холодну воду! Мені лелек доглядати треба».

З лелеками він гомонів краще, ніж злюдьми, і не вихвалявся. Гув

до них ласкаво, а вони дивилисяна нього згори вниз, не кликали

дзьобами, вони звикли до баби Ганни.

Дарки Степан небачив відтоді, як їх ділили. І до буфета приходив

незадля того, аби напитися —«душу зігріти». Та ще знадією: може «те

стерво» до лавки прийде, по хліб там, абощо. Переказують, худа

зробилася, як щука… Степан ждав, що вона прийде каятися і

проситися.

Дарка не приходила. І на очі не траплялася. Забачить ще здалеку,

що він маячить біля буфету, іде іншою дорогою або вертається назад.

Тільки одна душа в селі не обминала Степана і непідсміювалася з

нього —Стеха-Жирафа, худа довготелеса жінка. Працювала вона

трактористкою ще з дівок, ще відтоді, як виорювали в полі бомби та

міни. Жила Стеха сама і робила все сама. Приміром, прийде на стан,

коли жнива колгоспні вже впорано: «Хлопці, у кого комбайн гуляє?

Своє змолотити треба».—«Поїхали, тітко!» —«Нащо ти мені здався. Я й

сама змолочу».—Сідає за кермо, заводить комбайн —і погнала.

Змолотить, приправить комбайн на місце: «Спасибі… Там у тебе люфт

великий був, педаль аж падає. То я відрегулювала». Косить, в’язати,

дрова рубати, погріб викопати й викласти його цеглою —все вміла

Стеха, мовчки, вправно, по-мужицькому. Тільки хату перекрити

запросила Степана. І якби не варити укривальникові обід, мабуть, не

відходила б од нього: дивилася й дивилася б, як він лащить

дерев’ яним молоточком залізо, як в’яжуть його зубильце та ножиці

мережива химерні, утирала б йому піт з круто вигнутої чорної брови

—де-не-де сивинка в ній почалася…

Коли пообідали з чаркою, Стеха сказала:

«Ти відпочинь ляж трохи, я шви сама заклепаю».

Степан засміявся:

«А що люди скажуть, подумала? Засміють! Та й не зумієш ти».

«Зумію! Ми з тобою, Степане, город удвох построїли б…»

268

Тоді Степан жив ще з Даркою, і Стешине оте залицяння тільки

тішило його.

Тепер Стеха стрічалася йому майже щодня. Підійде, як він ото

стоїть коло буфета, і дивиться, дивиться… А в очах мука.

—Що, Стехо,—дурнувато всміхається Степан.—Жалько пропащу

душу Степанову? Ю-рен-да-ці-я! Переживем!..

А одного разу в неділю —тоді було свято врожаю і весь колгосп

гуляв —Стеха прийшла до буфета у шовковому платті, білих

черевиках модельних, зхусткою розкішною наплечах і зчадом в

очах. Степан терсяпопід освітленими буфетними вікнами, у

поламаному своєму капелюсі й з хлібиною під пахвою: у нього небуло

грошей. Підійшла, взяла його голову вдолоні, притисла до грудей і

заплакала.

—Горе, Стьопо, горе…

—Горе,—сказав Степан.—Горе, Стешко, тільки дурне…

—Хочеш, ятобі «кізоньку» затанцюю? Я вмію.

У буфеті гули, хтось заводив пісню.

— Затанцюй, Стешо! Вдаримо гопки, секрремент, щоб аж гуло!

Стеха підняла над головою руку, заломила її долонею вгору, другою

взялася в бік, повела ліктиком сюди-туди і пішла на носках,

погойдуючись у стані… Плаття шовкове, аж ніяк недо лиця

підтоптаній жінці, шелесь-шелесь по гострих колінах, зубик залізний

од світла з вікон блись-блись… Вона й справді була схожа чимось на

козу, що стала на задні копитця, ще й усміхалася якось по-козинячому…

—Гоп, Стехо, гоп! —Степан дриґнув одною ногою в коліні, ударив

у долоні.—Гоп, гоп! —Хлібина випала йому з-під пахви, упала в

пилюгу. Він того не помітив.

—Ходімо, Стьопо!..—Стеха кинула танцювати, взяла Степана за

плече.

—Нєт! —сказав Степан і перестав бити в долоні. Йому навіть

смішно стало, що отако вони клеїли тільки що дурня посеред вулиці, і

він п’яненько зареготів.

Стеха затулила обличчя долонями й пішла геть. Удома вона присіла

до столу й заплакала вголос:

— Ще й баскалиться він, бач! Та нагодований був би, та

доглянутий. Кої тобі мороки ще треба! Ходить, як та мара, туманіє за

тією… прости господи! Думаєш, ти мені нужен? Не нужен ти мені…

Мені хоч би дух чоловічий у хату, хоч би цигарку хто скурив у цих

стінах…

А Степан шукав хлібину в пилюзі і бурмотів:

— Обминає вона, ховається! Хоч би борщу раз у півроку прийшла

зварила. А то самий хліб їси! А цей буде ще й з пилюгою…

269

Знайшов хлібину, обдмухав з усіх боків, затис під рукою і

поплуганився додому.

Прокинувся опівночі тверезий. Тільки в голові шуміло та миші

бігали по хаті. Довго дивився на місяць, що поволі нижчав, нижчав…

А перед очима —ось вона: біжить від госпітальної прохідної, хустка

збилася на плечі, очі сяють крізь сльози жалем і любов’ ю, в руках

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: