Роздала дітям по одному,Маркіянові два подала, а собі лишила той, що припалився однимбоком. Діти заходилися їсти —повільно, ощадливо, смакуючисвяткове їство. В хаті було тепло й урочисто, долівка новенькоюсоломою потрушена, козенята вицокували ратичками по лаві, і на нихза те не сердилися —храм.З’ївши свою долю, Маркіян визирнув з-за комина й запитав: «Тамбільше немає? Гм, таке, тількижолудок роздратував»,—і замовк. Тазгодом знову заворушився й тихо, ніжно мовив до наймолодшоїдочки: «Маню, подай таткові ще хоч півпиріжка».Маня, витріщивши в стелю великі, чорні, як у батька, очі, ні з сьогоні з того хихикнула:«Деж я вам візьму, як немає!»«А втебе, Андрійку?»«Ги,— здивувавсяАндрійко,— Я свій уже давно змегелив!»Маркіянзітхнув і замовк. Однак ненадовго.«Павлушо,—покликавтрохи згодом найстаршого.—Подивися, сину:там на жаровні ні одного пиріжка більш неосталося?»Павло одвів погляд од вікна, за котрим навкіс летів сніг, понурозирнувна піч:«Єодин, мамин. Нам усім припало по одному, а вам —два. Ви їхз’їли? З’їли. А той нехай мамі. Треба ж якийсь порядок знать!»Маркіян, здається, й дихати перестав і довго лежав нерухомо.Затим зліз на долівку, дістав з-під лави маленький чавунчик івибачливо, несміливо якось усміхаючись до Стехи, сказав:105 «Я, жінко, картопельки собі зварю… Або юшки. Вигреби мені жаруна припічок». Налив у чавунчик води, поставив у жар і почавроздмухувати його, вмочаючи одвислийвус у попіл. Жар заіскрився,зайнявся куценьким полум’ям. А коли Маркіян випростався знову, тоодного вуса в нього вже не було, осмалився…Таким і запам’ ятала його Стеха в останній день перед хворобою:стоїть сутулий біля печі, поскубуючи той сивий недопалок, і жалібно,по-дитячому усміхається до неї.«Отакої тобі, на старість вуса позбувся!» —тільки й сказав.А дітям розвага: збилися на полу докупи, прискають один одному впотилицю та перештовхуються ліктями, вдаючи, що не з батькасміються, а жирують між собою…Тоді вона взяла з жаровні свій пиріг і поклала йому в руку. «Лізь напіч,—сказала,—бо ще ноги простудиш.
А юшку я й сама доварю».З того часу Маркіян занедужав і до самої смерті, либонь, ніколивже не згадував про порядок. Тільки одного разу, коли на відвідинидо нього прийшов давній приятель Грицько Мантачечка, сказав тихо,ледве володаючи сухим язиком: «Смерті мені, Грицьку, не страшно… А от шкода чогось… Пожити кортить, побачити, що воно за порядкинадалі будуть».«А звісно…—лагідно погодився Мантачечка і, щоб одвести хвороговід думки про смерть, заговорив про інше: —А пам’ятаєш, Маркушо,оту ніч у тридцять п’ятому, що дуже вітряна вдалася? У-у… По всіхсадках тоді тільки й чути було: гуп гуп, гуп гуп… Яблука та груш!падали. Визирнемісяць з-за хмари, а втраві попід деревами білі токивід того плоду… Я тоді й млина невідчиняй, бо куди там молоти —рамена пообламувало б ураз. Геройський вітер був!»«Е ні, непам’ятаю… Я тоді у Полтаву на зльот їздив. От коли б типобачив та почув, що там робилося!..—Маркіян швидко забігавпальцями по сорочці на впалих грудях, а щоки йому взялисянетривким хворобливим рум’янцем.—Духова музика… Оплески… Всеобласне керівництво виступало… І мені тоді слово дали… А ночували вготелі… Патефони, їжа —яка хочеш… Порядок, порядок…» —ізамовк, хрипко одхекуючись.А другого дня його не стало.***Перейшло вже далеко за північ. Компанія заморилася пити, їсти йвеселитися, до того ж чоловіки за віщось побилися в сінях, так що їхледве розтягли,—і поминальники почали розходитися по домівках,провалюючись у глибокому снігу, і вже ніхто не думав про Маркіяна,а кожен лаяв себе, що так довго засидівся.106 Лише Грицько Мантачечка, колишній мірошник і Маркіянівприятель, йдучи додому повз кладовище, зупинився напротиодинокої, чорної могили, зняв шапку і п’ яно проварнякав: «А що,порядок треба знать? Хе! От тобі й порядок!..»