Тільки Борько вже не їв, амовчки ліз дідові на коліна, торкав його за вуса й зосередженосопів.Дзякун розчулився, легенько надавив недавно вставленими зубамирожевий онуковийпалець, а невістці сказав повчально:— Тепер, дочко, твої батьки —і Павлушині батьки, а Павлушині —і твої.— Так оце кортить сватів побачити, хоч одним оком,—медовимголоском мовила Дзякунка. Вона вже й сп’яніла, і ледь не обмовиласябула про завтрашні хрестини, та вчасно схаменулася.—А тут же йнедалеко. Скільки, старий, од нас до Шишак?—Навпростець верстов сімдесят буде,— прикинув Никифор.—А я от скільки не наблюдаю життя,—повільно й таким тоном, щопримушує слухати, сказав Павло,—то зробив вивод, що жінчиним ічоловіковим батькам бачитися не треба. Ті не понаравляться тим, ті —тим, слово за слово… Ті нашепчуть дочці, ті —синові. І пішло:лайки, ссори…Никифор аж прикахикнув удоволено: ай розумний, шейминхлопець! Справді, хто б це гнав новісіньку машину ґрунтовою дорогоюдо Шишак і назад! Що вона —на дурину досталася? А свати, яксхотять породичатися зблизька, то приїдуть і автобусом.По обіді Павло урочисто одімкнув чемодани й роздав подарунки:матері чорну лискучу плюшку, так круто посипану нафталіном, що вхаті одразу запахло промтоварною крамницею, глибокі калоші начервоній підкладці, а батькові костюм, сірий у сосонку,—зашістнадцять карбованців ісорок дві копійки. Рита подаруваласвекрові зелену нейлонову сорочку з твердим, ніби луб’яним коміром,а свекрусі в’язану кофту й донську пухову хустку —все дороге йгарне, придбане за дві виховательські зарплати.Никифор тут же все й надів: хай дивляться люди, що дітипривезли. А Дзякунка поховала своє добро в скриню, шкодуючи, щоне може й вона, як чоловік, прибратися в нове —не сезон.Потім Рита приколихала Борька, взяла сапку й пішла на грядки,хоч її відмовляли, а Павло завів машину під грушу, перевдягнувся іпішов у повітку спочивати на пахучому цьогорічному сінові.Коли до повітки навшпиньки увійшов Никифор, щоб подивитися,чи добре синові лежиться та чи не тягне йому в якусь щілину, Павлоспитав у нього крізь дрімоту:—А риба, тату, в нашій річціє?164 —Є, синок. Щучки, карасі, лини… Раки трапляються, ну мало. Якхочеш, то я візьму завтра кімлі в Семена Портнівського та й підеш зкимось із хлопців повтішаєшся.— Я йсам піймаю. Аби кімлядобра, не драна.—І то таке,—погодився Никифор, міркуючи сам собі, що й тутправда на синовому боці: сам що піймав, те й твоє, а вдвох, то надвох і ділити треба.
В хаті Дзякунка поквапливим шепотом оповіла чоловікові, що онукїхній не хрещений, що завтра вони Ритою —тільки щоб Павлуша,Боже сохрани, не довідався, бо йому не можна,—подадуться в Опішнєабо в Покрівське просто додому до батюшки і що Рита на цепристала.—Отаку жінку Павлуша знайшов,—аж похлиналася радіснимшепотом Дзякунка.—Що розумна, що культурна, а що ще й проста!—Павлушко наш ні в чому не прошибе,—гордовито мовив Никифор,—В нього й по роботі порядок, і дома, і в машині. Бачили,як там усе заслано та блищить? О-о-о!І раділи обоє: Дзякунка вголос дякувала Богу до ікони, а Дзякунповільно розгладжував вуса великим пальцем.Тоді домовилися, що покличуть на завтра Дзякунчину сестру-одиначку, щоб витопила й приготувала все до гулянки —ніби простотак, заради приїзду гостей —і що Никифор допоможе їй поратися. А ще порішили, кого кликати: тільки своїх, родичів. І перерахували всіхпо пальцях. Набралося чимало, душ п’ятнадцять, то п’ ятьох, із Забродівського хутора, одкинули: почують од когось —пообижаютьсята й забудуть, а не прочують —ще краще.Кінчили раду тим, що Дзякун сказав:— Купиш в Опішньому мняса. Спечемо каклєт до картоплі штуксорок. Я колись, як був у городі, їв у чайній, так добрі.Никифор одрахував із свого гаманця десять карбованців од пенсії іподав жінці.—А чи зуміємо ж? —стурбувалася Параска.—Чом не зуміємо,—одказав Никифор.—Я позичу у директоршімашинку та м’ясо скручу, а ви з Ритою поліпите, як вернетесь. Невелика мудрація.Потоптався по хаті й рушив до дверей.— Піду подивлюся, як там машина.Другого дня, як сонце тільки-но стало над опішнянськимикрутоярами, Дзякунка й Рита з Борьком на руках, святково одягненій схвильовані своєю таємницею, вже були на базарі. Скупилисяшвидко.
І Дзякунка між ділом розпитала у базарових опішнян, декраще охрестити дитину,—тут а чив Покрівському. Бабинаввипередки радили їхати в Покрівське: там батюшка молодий, маєдобрий бас і молитвучитає всю. Атутешній уже такий шкарбун, що 165 тільки крекче та кашляє і ні читати не бачить, ні по пам’яті не вчеше —забуває.Покрівського попа застали вдома. Він стояв на ганку вхромовихофіцерських чоботях та новій, либонь, недільній рясі, сипавкурямпшеницю зкоряка і рокотав басом:— Ціпоньки-ціпоньки, путь-путь-путь…Забачивши прихожан, вінанітрохи не знітився, кивнув привітно іпосипав курям доти, доки не кінчилося зерно. Тоді одніс коряк уверанду, повернувся й сказав:— Проходьте до господи.Батюшка був і справді молодий, гарний з лиця, добре виголеногопобіля жовтуватої, з полиском, борідки, ще й духами міцно пах.Останнє Дзякунці не сподобалося. «Надушився, як парубок»,—подумала.У світлиці, завішаній образами —в рушниках і без них, стоялапівсутінь, бо віконниці од сонячного боку було зачинено, на покуттітихо горіла лампадка, і пахло пирогами з капустою.
Рита з Борьком, що посапував уві сні, стала на порозі, тихопоздоровкалась і втупила очі в підлогу, а Дзякунка позламувалася добатюшки і перехрестилася до ікон, що ледь жевріли в світлі лампадки.Тоді сказала:—Хлопчика, святий отче, привезли охрестити. То не відмовте, боздалеку ми.—Кума? —спитав він, глянувши на Риту.—Невістка, батюшка. А то —внук, Борько.—Угу. Хреститься вмієте? —поцікавився батюшка в Рити.—Ні? —Зітхнув не тяжко і не сумно, а як людина, якій це не в новину,увімкнув електричну плитку й поставив на неї велику луджену мискуз водою. Потім підійшов до Рити, заглянув в обличчя Борькові йсказав лагідно: —Снить младенець? Хай поспить, поки воданагріється. А хреститься, жінко, так: складаєте троєперстя, кладетейого на чоло, потім на живіт, на праве й ліве плече. Спробуйте.—І ледь посміхнувся.Рита звела руку, що стала раптом важкою, і перехрестилася.—От-так,—вдоволено прогув отець.—Просто і красиво. Звичаїпредків своїх треба знати.—І звернувся вже до Дзякунки:—Хто жбуде младенця держати? Вам, ви ж знаєте, не можна. Матері —теж.—А як матушку попросить? Може б, вона… Бо ми жу такий світзабилися… Уважте вже, святий отче,—заблагала Дзякунка.—Гаразд,— погодився отець. Попробувавпальцем воду, знявмиску й поставив її на стілець, ближче до покуття.—Крижмо є? —спитав, ідучи до дверей, що вели, мабуть, на кухню, де побрязкувавпосуд.166 — Є, отче, є,—поквапливо одказала Дзякунка й вийняла з кошикасувійчик ситцю.Незабаром батюшка повернувся й зодяг єпитрахиль, що тьмяносіяла сріблом та золотом, і в світлиці стало що урочистіше. Потімувійшла матушка у всьому темному, привіталася тихо, взяла з рук у Рити Борька і посміхнулася їм ласкаво.Батюшка правив по пам’яті й швидко, як би добрий тесля тесав.Бас його приглушено рокотав до ікон і то гучнішав, то спадав допроникливого шепоту; час від часу він хрестився тричі, пружно тазамашно (тоді хрестилася йматушка) і вклонявся іконам —самоюголовою, як розбалуваний увагою публіки актор.Борько, голенький, загорнутий лише в ситець —«крижмо», вп’явсяопуклими оченятами в лампадку, посміхався і вказував на неїпальцем.Та ось батюшка вмовк, узяв зі столика ножиці й вистриг у Борьковому чубчикові хрестик, промовляючи: «Во ім’я отця, і сина, ісвятаго духа».
Тоді вмісив пучку рудого волосся у віск і вкинув умиску з водою. Матушка розгорнула Борька, подала голенького наруки батюшці, і він умочив його ноженятами в воду —раз, вдруге івтрете, примовляючи через паузи: «Во ім’я отця… і сина… і святагадуха. Амінь».Рита почувалася немовби в напівсні, немовби в тому, щовідбувалося зараз, замкнувся весь світ і не було надворі ні сонця, ніпопових курей, ні накоченої, аж блискучої дороги степової від Онішнього сюди.— Дар Божий,—м’яко пробасив батюшка і чимось намастив Борькові лобик, ніжки, рученята.В світлиці запахло оливою.—Отрекаєтесь лі от діявола? —спитав піп.—Отрекаюсь,—прошепотіла матушка.—Дуньте і плюньте.Матушка тричі легенько дмухнула і тричі легенько сплюнула. І колиотець проспівав: «Єліце во Криста крестітеся і влєкостеся»,—віддала Борька Риті й сказала:— Можна вдягати. А крижмо візьміть собі… Далеко вам їхати?Нічого, скоро буде автобус,—поторкала тонким пальчиком Борьківніс, усміхнулася й, кивнувши свекрусі та невістці, вийшла.—Скільки ж знас —шепотом спитала Дзякунка.—Як зусіх,— зітхнувбатюшка. П’ять.