Павло привітався до всіх своїм «С-с-тє!» і, відчуваючи, що усі нанього дивляться, сказав до продавщиці несподівано для себе самого:—Дві коньяку, дві —шампанського.І виклав на прилавок аж чотири десятки, хоч треба було три.Коли виходив з пляшками, почув за спиною нетерплячий шепіт, відякого приємно замлоїло в грудях:—Хто ж то воно?—Та Павло Дзякунів, хіба не впізнали?—Ти ди’, яким козиром став.—Видно ж, і грошви!..Директор школи Іван Лукич, а по-ковбишівськи просто Лукич,зустрів Павла надворі з помийною цеберкою в руках —поросятівиносив,—розчулився вкрай, забідкався, що не може в такомувигляді обняти дорогого гостя. Лукич був людиною м’якої, навітьніжної вдачі, понад усе любив діяльність і мав у селі безліч обов’ язків:директорував, читав лекції на фермах та польовому стані, збиравмісцевий фольклор, завідував народним музеєм, співав у клубномухорі, грав найскладніші ролі в п’єсах, які сам же й ставив, був членомсільвиконкому й головою товариського суду…Вислухавши Павлове запрошення їхати в гості машиною, Лукичблагально замахав руками, знявши їх догори:— Що ти, що ти, Павлику, ми люди не горді, прийдемо й пішки.Скільки ж тут їхати!І загукав на грядки до дружини:— Наташо Пилипівно! А кидай лишень сапу та перевдягайся,Павлуша ось кличе нас у гості.Він провів Павла до машини і все казав:— Повиростали мої орлики, розлетілися межи люди. От і ти —мужчина вже, повноцінний громадянин. Так і мусить бути.—І додавлатиною улюблену свою, завчену ще в інституті фразу.Митро Лобода, уже напідпитку, погодився їхати не одразу.— До мене сьогодні дзвонили з області, приставник буде. Роботуперевірятиме,—сказав і подивився уздовж вулиці так, ніби «приставник» мав ось зараз виткнутися з-за крайньої хати. В селізнали, що Митра хлібом не годуй, а дай повеличатися службою. Якщодо нього, приміром, звертався по допомогу хтось із рядових селян,Митро казав: «Ніколи сьогодні.
Жду приставника з району», якщо ж 172 хтось із поважніших —голова кооперації, бригадир чи лавочник, браввище: область.Так і стояли перед ворітьми: Митро не поспішав іти в двір, Павло —сідати за руль, бо знав, що «полєзні люди» люблять поноровитися. І чим дрібніші за посадою, тимдужче.—Ну, що ж…—сказав Павло по довгій мовчанці й ступив крок домашини.—Якщо таке діло, то…—А може, його сьогодні й не буде, чорт-тього зна! —швидкосказав Митро.За мить він уже хряпнув дверцятами, опустив скло й підкинувсянаспинку сидіння.— Паняй! —кинув недбало, ніби Павло був його власним шофером.Павло не образився. Він звик терпіти потрібних людей, тотількипосміхнувся й погнав машину.—Багато бензину жере? —спитав Митро так, немовби він такожмав машину і вона «жерла» багато бензину.—Смотря яка дорога,—одказав Павло.Далі не знайшлося про що говорити, дарма що колись разомучилися в школі, писали бузиновим чорнилом, билися в кулі,парубкували в сосні з обклеєною газетами балалайкою, щоб нерозпалася, та саморобною бубною.Коли те було!Гулянки, однак, не вийшло. Почалося з того, що Домаха,Дзякунчина сестра, яка старшинувала коло печі, забула про рибу, івона пригоріла одним боком. Промазав і Дзякун, підпоївши лісника вкоморі, доки домовлявся з ним про вільху на шалівку. А оскількирозмова мала бути відвертою, то й сам хильнув. Отож, коли гостівипили по першій, Митро ні сіло ні впало з’єрепенився, що перед нимне поставили, як перед директором, коньяку, розсердився, пивдомашню чарку за чаркою і тільки з сержантом.— Служба! —гукав через стіл.—Давай удвох! За армію. Люблюармію! Там —усі рівні!
П’ємо за армію.Директор, аби якось приборкати колишнього свого учня, пересівразом з коньяком до нього, гладив плечі, шепотів на вухо, мабуть,щось лагідне й примирливе, бо лице так і промінилося батьківськоюласкою, але це, либонь, ще дужче розджохкувало Лободу, бо вінвиривався з обіймів і сікався до Павла:— Ти, хамаршельда! Чуєш? Признавайся: на чому латаєшся, щотаким паном прикотив? Заробив? Брехня! Мовчиш? То ж то й воно!..Солдат, починай:Дальневосточная-а,Опорра прочная-а…173 —Ти закусюй, Митре,—холодно сказав Павло.—Що —Митре? У Митра, думаєш, менше грошей, ніж у тебе?Дзуськи! У Митра, щоб ти знав, на кожному дубі —хромові чоботивисять! І на кожній вільсі!..— Не треба, не треба, Митрику,—воркотав директор.—Висять,віримо. От і добре… А тепер заспіваємо. Помагай,Наташо Пилипівно.І почав чистісіньким тенором:Ойгаю мій, гаю,Зелений мій гаю,Чом на тобі, гаю,Листя, листячка немає…Митро й справді принишк, мов дитина, якій дали циці, похиливголову й тихо заплакав.— …А вот в нашей часті, де я в даний момент служу, — розповідав Риті сержант, перекрикуючи пісню,—у кожного молодшогокомандира, як і в офіцерів, три форми: парадна, вихідна й робоча. В даний момент на мені парадна…—А чого б мені не випити, Лукич, скажіть,—з п’яною делікатністюдопитувався в директора Дзякун, коли пісня скінчилася,—як до менесин приїхав? Та щеякий! Ви ж не дасте збрехати: якби щоб не такеврем’ я, як тоді було, хіба б він не вивчився на инжинера чи щекогось?
Вивчився б. В нього й зараз двадцять сім душ. І всі слухають.Бо —вміє…—Павлуша —золото,—погоджувався директор; смакуючинепідгорілим риб’ ячим боком,—уважний, витриманий… Золото!Почувши цю розмову, Митро Лобода вибрався з-за столу, хисткоюходою підійшов до Павла й міцно, як арканом, обійняв його за шию.—А пам’ ятаєш, друг Павло, як ми з тобою… У-у-у! Не згадуй!Думаєш, я забув? Ні! То твоя молодиця? —тицьнув пальцем у Риту.—Ей, молодице приєжджа! Хочеш, я тобі розкажу, який твій чоловік удитинстві, ще до ФЗУ, був?.. Руде, скупе, витрішкувате… Тільки ти,Павлушо, не обижайся, я по-дружеськи…—і засміявся хрипко.—їй-богу, не брешу! А тепер диви: пан, хамаршельда! Ні, скажи хоч ти, бовін не хоче, на чому він латається, га?—Додому, Митрику, додому. Спать,—лагідно порадив Лукич, гетьрозм’якнувши від чарки.—А завтра із свіжими силами —до праці.— Ні, хай скаже! —п’янореготів Митро і так стис Павлові шию, щотой аж побуряковів, підвівся, виважуючи на собі лісника, й підвигуки захоплення та регіт компанії поніс його з хати.Опинившись за ворітьми на лавочці, Митро скрипнув зубами,глибоко зітхнув і сказав уже крізь сон:— Нас —не проведеш. Ні-і-і…174 Надворі, низько над полтавським шляхом, світив повний місяць.Од хати й хлівчиків на землі лежали довгі тіні. Під призьбою, облитісвітлом з вікон, цвіли й по-нічному пахли жовті гвоздики, а підгрушею прохолодно блищав «Москвич».Павло постояв посеред двору, прислухаючись до німотної тиші вселі, і пішов до машин її знімати акумулятор, розмірковуючи, що тут,звісно, можна б цього й не робити, алехто його знає, на гріх, яккажуть, і курка свисне…У хаті заспівали гуртової«Ой ти, Галю», і Павло, одгвинчуючиакумулятор, теж підмугикнув:Поїхали з нами,З нами, козаками,Кращетобі буде,Ніж в рідної мами…