А якщо дитину держитьматушка —десять.Дзякунка дістала з-за пазухи білий вузлик, розв’язала його зубами йподала попові теплу десятку.167 «Ач, яку грінку вбивза півчаса»,—подумала неприязно і попросиласмиренно:—На часточку, батюшка, запишете Микиту, Марфу іновопреставленого Мефодія.—Гаразд,—пообіцявмолодик, навіть не пробуючи запам’ятатиімена усопших.Коли опинилися за ворітьми, Рита сказала, ледь примружившигарненькі очі:— Такий красивий та привітний…Дзякунка помітила той дівоцький прижмур і мовила сердито:— Еге ж, за десятку можна і в янгола обернутися. Ходім швиденькодо антобуза, бо пече так, що ще й мнясо пропахне, то будуть намхрестини.І вперше подумала про невістку погано: «Ба, як швидкопридивилася. Для такої треба добру вуздечку…»Павло прокинувся рано і, доки батько сходив по кімлю, встиг ужеспорядити вдягачку на рибу: знайшов у повітці стару батьковусорочку, драну на ліктях, полатані, батькові ж таки, штани, що несходилися йому в поясі, то доточив петельку з мотузочка, та шкарубкічоботи з відстрялими підошвами —хоч і тектимуть, зате йоги непопробиває на корчах і очеретяній стерні.Так у дранті й до річки надумав був іти, але батько розрадив:— Ні, синок,—сказав,—куди ж воно… Це як селянинові, то і втакому личило б вигін перескочити. А тобі, при твоїй должності, присвоїй машині, костюм он який —і таке дрантя… Ти краще берикімлю, а я це обмундирування пронесу під полою. Торбу злагодив?Павло показав чималу брезентову шаньку, пошиту разом зфартушками на стекла —воду в радіатор заливати.І рушили: попереду Павло в новому костюмі, черевиках та брилі,позаду Никифор з торбою, дрантям та чобітьми під полою.— Якби сонечко вгріло,—гомонів Дзякун,—і вода потеплішала б, іриба стала під берег, бо зараз вона гуляє.— Я й гулящу піймаю,—сказав Павло.Коло річки він перебрався в лахміття і зразу став ніяким немайстром заводським і не поважним гостем, а звичайнісіньким собіковбишівським дядьком, що прийшов помогти бабам мочити коноплі —так попростішав,уразі навіть реготнув, оглянувши себе.
А Никифорові аж прикро стало від того синового вигляду: начеперекинувся Павло із пана,в попихачі…«Аби хоч не побачив хто»,—подумав та й порадив синові:— Ти отамо поміж хвойлівськими очеретами бовтайся. Там линки єі з берега не видно, хто воно та що. А я перегодом прийду з одежею.168 І поспішив помагатижінчиній сестрі поратися коло печі, бо знав,що в неї до цього кебети не лишньої. Хіба не вивернула колись на Різдво чавуняку холодцю. Тоді виправдовувалася, жалібно й гугняво:«Як воньо ж бо тут пече, а там тече, а тут тобі рьогач спав!» Никифораж сплюнув сердито од тої згадки і майже підтюпцем подався додому.Павло вбрів у воду, шахнув одразу по груди, ахнув і заіржав —така вона була холодна. «Погано, що штани не застібаються. Требабуло б свійкомбінезон вдягти,—покаявся.—Так новісінький же ще…»За першою заставкою попалася в кімлю щука, зелена й прудка.Павло кілька разів хапав її, та все невдало, щука випорскувала зпальців, доки не шубовснула у воду.— От тобі вже нема однієї,—сердито буркнув Павло.— Такналовиш, роззяво!А тут на додачу в пахутак жальнуло, мов старою кропивою, що ажприсів і процідив крізь зуби: «І-і-іх! Треба було таки надіти комбінезон,хай він пропаде!»Заставив іще раз і довго грузився в муляці поперед кімлі,тримаючи її одною рукою, а другою ширяв у воду, як бовтом, таприказував: «Іди, іди… Вил-лазь!» Тоді рвучко витяг снасть —порожньо, сама ряска, сувої куширу, очеретяні дудки та равлики.Сонце світило просто в кімлю, і всете зелене добро з водяного царствасліпило очі колючимикришталевими промінцями. Павло став поволіперегрібатип’ятірнею кушир і раптом: ляп-ляп —карась, широкий, удолоню, і червоний, мов з міді. Не роздивляючись, спровадив убрезентову торбу, що вже намокла і торохтіла.
Далі він уже не чув, кусало його чи ні, а тихо крався поміжлататтям, розсовуючи його грудьми, нечутно занурював кімлю і товкногами та веслом, по-хлоп’ячому приказував: «А дзінь-дзінь, щучка…Дзінь-дзінь-дзінь!»Коли піймав другу щуку і вкинув у торбу, подумав: «Оце було б дві».А як попалася й третя, аж уголос сказав:«А це було б уже три!»Інколи ставав перепочити і слухав, як позаду нього сичать,влягаючись на своємісце, кушир та латаття, як сонечко гріє, сухіплечі, а вода під берегом уже не студить груди, обліплені сорочкою, азогріває, ніжить м’яко, що отак би й заснув у її теплих обіймах… У незболочених закапелках при самому березі вода стояла така прозора,що видно було дно: тонкорунну зелену травицю, верболозове гілля,обліплене важкими зеленими кім’яхами бодяги, та муляву рибкудрібненьку, що стояла косячками проти тихої, ледь помітної течії.Неподалік на чистоводді, лишаючи за собою два тонких водянихвуса, плив вуж. Поволі похолонуло в грудях, але він згадав, що вужі некусаються, що в дитинстві навіть носив їх, ті холодні, гнучкі веретена,за пазухою, то тільки лоскотно було —і заспокоївся. Од першої тої 169 згадки про дитинство прокинулася й друга, третя… Як голяка ловивстарим кошиком без дужок в’юнів та бобурців; як мало не щодня,влітку і взимку, продирався в лузі крізь гущавину з сокирчиною запаском, і кожен пень був йому не просто пнем, а щасливоюзнахідкою, купкою дров; як пас череду отуто на прирічкових низах тапік у кізячковому жару степову картоплю, таку піскувату, що й хлібадо неї не треба; як ходив місячними вечорами зі своїмиоднокашниками молоденькою сивою сосною посеред села —«парубкував», а що дівчата-підлітки охочіше горнулися до старших, тозробили бубну, доп’яли десь стареньку балалайку і зманювали їх тимнехитрим оркестром до себе, хоча й цілуватися ще не тямили, а тількигогошились: торохтіли в бубну, тюгукали та свистіли в чотири пальці…Потім його виряджали у ФЗУ, і дівчатка співали йому під бубну збалалайкою прощальної пісні:Послєдній нинішній деньочок Гуляю з вами я, друззя…І Настя Кушнірівська співала, вимовляючи не «друззя», а «друздя». А як ручкалися на прощання, чого ніколи раніше не робили, ірозходилися, Настя вбгала йому в долоню напахчену дешевимидухами хусточку з двома літерами, вишитими зеленою ниткою: Н+П.Любила ж, видно… А він, замість обняти, пригорнути дівчину, бувало,перечіпав її, ніби ненароком, або штовхав зненацька на соснину йреготів пришелепкувато.
Да… Бачив її, як приїздив три роки тому добатька. За офіцера вийшла. Гарна зробилася, товстенька, щокицвітуть… Ну, та й він непрогадав, Рита жінка добра, хоч іпогулювалаколись, чувод хлопцівпо роботі. Затезараз ні-ні. Воно й краще, якзамолоду покрутить, замужем смирніша буде…— Еге, чого ж це я стою,—сказав сам собі.—Там першу щукупроґавив, тепер —розмечтався. Уже б досі десятків зо два піймав.І заходився ловити: то мовчки, зосереджено, то з радіснимивигуками, як траплялася добра рибина, то з піснею на одне слово:«Тру-ру-ру, тру-ру-ру…»В полудень прийшов Никифор з костюмом, черевиками та брилем.Аж тоді Павло вибрів на берег і, почуваючи млосну дріж у ногах,помився та перевдягся.— Чималенько накишкав,—сказав Никифор, виважуючи торбу. А сам подумав: «За що не візьметься, бісів хлопець, все в нього до ладуполучаєцця!»Назад ішли помалу, бо Павло таки добряче натрудив ноги, ледвепереставляв їх і вже вкотре шкодував: «Якби ота перша не втекла,якраз нормально було б. П’ятнадцять штук. А так тількичотирнадцять».І та перша —п’ятнадцята щука здавалася йому зараз найбільшою…170 —Якщо вже кликати когось із чужих, то нужних людей,полєзних,—сказав Павло, дізнавшись про гулянку.—Голову колгоспучи ще когось, хто вам пригодиться.—А що голова,—обережно заперечив Дзякун.—Поки на роботуходили, поти й голова —голова. А зараз йому до нас діла немає, намдо нього.
Пшеницю в механізаторів купуємо, пенція по закону йде.Хіба Митра Лободу гукнуть, лісника. То такий чоловік, що без нього необернешся: дров треба —до Митра, сіна корові на зиму —до Митра,коней грядку виорати чи торфу привезти —знову ж таки до Митра.Так і порішили: кликати лісника та щедиректора школи здиректоршею. Останніх Павло забажав. Як-не-як —люди воникультурні, шановані в селі, до того ж якби не директор, бути б Павловій досі слюсарем. То ж бо директор тяг його до сьомого класу, можнасказати, за вуха: просив, умовляв, примушував —і таки вивів у люди.Адже перше, що в Павла спитали, коли висували в майстри —якаосвіта. Сім класів. Не п’ять і не шість, а сім! Може, це й виручило, бокандидатур на бригадирство було аж три.І ще домовилися: родичі посходяться й самі, а Митра Лободу тадиректора з директоршею слід привезти машиною. Це раз. Друге:родичі, як люди свої, питимуть і самогонку, а чужим треба взятилавочної, бо «невдобно». Митро, правда, такий, що й гарячу смолупитиме, а директора й директоршу треба пригостити по-культурному…Надвечір стали сходитися гості, ближні й дальні дзякунівськіродичі —брати, сестри, племінники й племінниці, навіть один онук,сержант понадстрокової служби. Жіноцтво, перецілувавшись, мерщійрозв’язувало вузлики й обдаровувало Борька гостинцями, які вінмовчки на вибір поїдав, з усіх боків обдивлялося Риту, нову своюродичку, і, вдоволене, заходилося допомагати поратися коло риби,печі та столів. Чоловіки ж повсідалися під грушею біля «Москвича»,закурили і завели свою балачку: розпитували у Павла про ті краї, девін живе, про те, чи й досі є в Ростові вурки, про роботу, «квартирю» ізнов-таки про заробітки. І за всім цим у кожного чаїлосянайголовніше питання: де можна взяти такі гроші, щоб купитимашину? Однак про це мовчали, вважаючи, що то «не нашого умаділо». Тільки сержант-надстроковик ні про що Павла не розпитував, асам, улучивши мовчанку, поривався розповідати і починав здалеку:«А вот в нашій часті, де я служу…» Він щойно приїхав у відпустку ітепер з нетерпінням ждав, коли вона закінчиться: адже в частині йоговже, мабуть, оформили на нове, незвичне й красиве звання —прапорщик! Одначе сержанта слухали не так уважно, як Павла —кожен служив свого часу,—і часто перебивали.Коли сонце торкнулося очеретів понад річкою, Павло розчохливмашину й поїхав за почесними гостями, міркуючи по дорозі, як бути:171 забрати директора з директоршею і Лободу разом чи привезти їхокремо. І що взяти —коньяку та шампанського чи горілки та вина.Так, вагаючись, і до крамниці увійшов.У крамниці було велелюдно, як і всякого недільного дня: чоловікибрали по «маленькій» і йшли в берег посидіти, жінки розкошелювалисяна «концерви» з риби та чорне якесь повидло, дітвора товпилася зацукерками.