Хіба жвін винен, що на складі кращих немає?..—Нічого, орли, —сказали Валерій Максимович до всіх.—Ось мивам на літо стребуємочорну форму і картузи чорні, з молоточками. Яктвоє прізвище, хлопчику?—Човновий… Їгор Човновий.— Так от як буде, Човновий. Гарно?Коли б, як ще й картузи з молоточками……Бух, бух, бух, —веселенько озивається під Їгорковими ногамистарий сніг. Вже і в спину не холодно —розігрівся.На сході поволі розвидняється. Кура вщухла. Місяць з червоногозробився білим, немов одійшов на морозі. Попереду з прозорої імливиступило містечко: невисока пожежна каланча з грибком снігу нагострому дашку, кілька цегляних будинків між голими загніждженимиосокорами, а далі хати й хати —рівні й перехняблені, під соломою ічерепицею, як у селі.Біля містка, за яким уже починалася міська бруківка, Їгорканаздогнав Васюта Скорик.— Не зайшов?..—захекав над вухом.—Ну йдзуськи тобі, а недругої порції. От сьогодні хуторяни, казали, не прийдуть, так я їхніпорції патронацьким пооддаю, а тобі дзуськи…Од Васюти пахло риб’ячими консервами і пригорілою шкуркою зпареного молока. Так пахло, що Їгоркові аж уздрілася та шкурка —рум’ яна, хрумка, а по краях біленький пружок… Коли б пак, як унього батько завфермою, а мати в лавці торгує…
Васюта запалив пахучу цигарку і позакладав руки, як директоручилища: одну —за борт шинелі, другу —в кишеню.— А я вчора коло сільбуду був, —похвалився перегодом.— З Настусею Налісною попообнімалися… Мале, а цілується, стерво,як 56 п’явка. І досі губи щемлять…—чвиркнув крізь щербатий зуб ізаспівав:Ах, заче-гем ти меня ядом напої-ла-а-а… Ха-ха!На каланчі закленькали в рейку: бем-бем-бем… Вісім годин. Вже йучилище близько. Запахло гарячим чорним хлібом та пісною парою.Їгорко присів па сніг і заходився розмотувати тверді мерзлі онучки.III Під будинком училища, в затишку —товкотнява. Позакладавшируки попід пахви, хлопці гицаютьодин одного плечима, труться вгурті, пританцьовують, аби якось зігрітися. А в скверику, ховаючисьод майстрів за пам’ятник Сталіну, патронацькі продають жінкамвечірні пайки хліба, щоб уторгувати на тютюн або теплі онучі. За нічпайки повсихали, на двісті грамів уже не тягнуть. Жінки виважуютьокрайчики на долонях, муляються. А продавці біля них тупу-тупу,скік-скок. Губи посиніли, очі сльозяться.—Та й скільки ж тут? —питає котрась жінка.—Двісті грамів, тьотю, як з води!—А просиш скільки?—Тридцятку, тітуню.—А як за десятку?—Хо-го!А мороз пече —аж вії злипаються. Однак у приміщення ніхто нейде: по-перше, туди до лінійки не пускають, по-друге, всі ждуть Василя Титу, міського дурника. Оно він чимчикує. Високий, худий. У німецькій шинелі з облізлим оксамитовим коміром, а на шапці —широка червона стрічка навкосяк… Юрба ремісників зрушає з місця із гелготом суне йому назустріч. А Їгорко залишається під стіною.Кишені в нього пооддувалися —онучками напхані.
Змерз так, що ажгуби звело.—Ура партизанові! —вигукують хлопці назустріч Титі.—Ура-а-а! —горланять усі.Тита зупиняється, стає по команді струнко і прикладає до скронічервону брудну долоню. Очі в нього моторошно-серйозні, губи щільностиснуті.—Хлопці, та він босий! —помічає хтось.—Ура-а-а!—Тита, ану гайда на «Тигра»! —пропонує Васюта Скорик.Дурник піднімає вгору скоцюрблений палець.— Аймомент! —і босоніж дереться на обмерзлий танк, що стоїтьпосеред вулиці, уткнувшись гарматою в намет.—Налінійку-у! —гукають од училища, і ремісники, облишивширозвагу, гупотять на плац.57…Групи шикуються швидко, бо всім хочеться скоріше потрапитидо їдальні. А Їгоркозабув, що йноги померзли — одно стаєнавшпиньки, щоб побачити за шапками замполіти. Он вони. Стоятьпосеред плацу змайстрами і викладачами. Ті всі вчорному, а вони вновенькій синій шинелі, з портупеєю. Щось кажуть Полулякові іпосміхаються.Та ось з-за штабеля дощок у дворі вивернувся директор училища Сахацький. Вінзавжди наскакує, зненацька, так що на якусь мить усіотетеріли —і ремісники, й майстри. А Валерій Максимович — ні. Ото!— Училище, р-ренєсь! —заволав воєнрук Вітковський, міцнопритискуючи до стегна ліву протезну руку.Лінійка заніміла. Голови рвучко повернулися праворуч, але шапкив багатьох так і залишилися на місці… І в Їгорка —теж.—Псірна-а! —І триста шістдесят носів знову злилися в одну лінію зп’ятикутними слідами зірочок на шапках.—Здрастуйте, товариші ремісники! —тихо, щоб усі наслухали,сказав директор. Шия в нього товста і коротка, щоки лежать накомірі —червоні, натерті сукном.
А очі косі, розбігаються в усі боки,тому кожному ремісникові здається, що директор дивиться саме нанього —і всім трохи не по собі.—Здра-жла-таш-дирек!..—ревнула лінійка, вибухаючи білоюпарою.Почалася ранкова перевірка. А згодом все училище рушило доїдальні.— Запєва-ай! —наказав фізрук Вітковський.І ремісники різноголосо, розтягаючи пісню аж до охвістя довгоїколоші, загорланили:Я пулемйот-чи-ком ро-ди-вся,Я полумйот-чи-ком пом-ру!..Потім попереду почали другий, більш суворий куплет про долюкулеметника, а позаду ще весело дотягали перший:…и-ком пом-ру!..Біля їдальні колона розбрелася: ті почали заглядати у вікнахліборізки, слідкуючи, на скільки там не доважують; інші стовпилисябіля кухні і загукали в одчинені двері:— Зінко, винеси мняса!— Ей, Подоляк, киньгорбушку. Я ж як чергував, то… Пам’ятаєш?Їгорко стояв у черзі до їдальні, бо його група завжди заходиласлідом за двома першими. Але сьогодні її чомусь не впускали. Крізьшибку, затулену марлею, було чути, як усередині торохтіли залізнімиски, потім хтось крикнув, і в приміщенні зчинився ґвалт —58 гримнув ослін об підлогу, за рогом брязнула шибка, і на ожеледь підпризьбою посипалося скло.Ті, що були надворі, принишкли. Аж осьдвері їдальні з гуркотомодлетіли до стіни, з густої пари почали вискакувати розчервонілі,збуджені ремісники.—Не їж, братва! —вигукнув хтось.—Доки нас обкрадатимуть?!—Помиї дають…—Не заходь, хлопці!Микола Чмутик з третьої групи, прославлений в училищіпідсвистувач до пісні про «солов’ я-пташечку», що «жалобно пойоть»,заклав у рот чотири брудних, як у Тити, пальці і пронизливо свиснув.Юрба нервово зареготала, колихнулась і поточилася з боку в бік.Їгорка боляче притисли до стіни, тернули об мокрі, звіднілі двері, і вінопинився в їдальні. В тиснявині бачив перед собою лише Васютинеобличчя і ошкірені щербаті зуби.—Заходь, хлопці, —злякано бурмотів Скорик.—Нам густішогодадуть! Нам —кращого… Заходь! Кращого, кажу…
Ех, каврюки…—Геть! —хрипко простогнав Їгорко і хотів випручати руку, щобвідштовхнути Васюту, але не зміг: затисли.—Вислужитися хочеш,мордань, геть!І раптом замовк, уздрівши замполіта. Валерій Максимович стояв упротилежному кутку їдальні, заклавши руку за портупею, і посміхавсяу спину завпродові. Розчепіривши руки, той вештався міжперекинутими столами й дверима і очманіло вигукував:— Стій! Куди преш?.. Дай столи попідводити… Та що ж церобиться?.. Валерій Максимович… Товаришу замполіт…Потім Їгорка знову поштовхнули. Позаду хтосьналякано крикнув:«Директор!» —і вся група позадкувала до дверей, затупотіла в сінях.Стало тихо.— Що тут трапилось? —почув Їгорко і тільки тоді побачивдиректора. Він стояв коло замполіта, грізно пригнувши голову ізакинувши руки за спину.—Я питаю у вас, Валерій Максимович…Замполіт пробив до нього крок іпереставпосміхатись.— Про це ж саме яхотів запитати у вас.Сахацькийрвучко одкинувголову, так що напідборідді сталовиднонатерті коміром червоні попруги.—Вирозумієте, що це — бунт, політична диверсія?..Валерій Максимович тонко посміхнувся.— Нерозумію… Мені здасться, що це лише протест обкрадених.—Ах, он як…—видихнув Сахацький і раптом крикнув так, що Їгорка аж струснуло. —Що ви тут порядки свої заводите, свол-л!..Їгорко завмер: Валерій Максимович рвучко похитнулися вперед ісковзнули рукою по ремінці біля правої кишені.59 — Що ви сказали?! Я —свол?.. Ах ти ж крриса…Директор набичив голову і проказав дуже тихо:— Спокійно, товариш гер-рой. «Шашки вон» —минулося… Негайнож скличте бюро!Сахацький з прикладом крутнувся на каблуках і рушив до дверей.Скошені очі налилися кров’ю і зробилися тупими, як у незрячого.IV На каланчі пробемкало вже десять годин. Сонце підбилося надмістечком і заграло, задзвеніло в бурульках попід залізними дахами.Однак мороз не сідав. Гостро блищали вікна головного корпусу,порипували дерева у міському сквері, з колодязя у дворі,запрудженому ремісниками, підіймалося вгору сиве маревце.Жодна група не підходила більше до їдальні. Хлопці шукалисонячнихзатишків і гнулися там од морозу.