Устим та Оляна – Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

УСТИМ ТА ОЛЯНА

(Сімейна історія)

Устим сидів супроти печі на низенькому ослінчику і чистивкартоплю, а на печі позіхала Оляна і, одпозіхавшись, питаласякволим, як у хворої, голосом:—Устиме… ти вп’єть картоплю товсто чистиш?—А тобі що —крізь комин видно? —усміхався Устим двомаверхніми зубами, тому що більше їх у нього не було.—Та я ж чую, що в цеберку бухкає, наче кавунячі скибки,—вистогнувала Оляна і знову заходжувалася позіхати, довго, зістражденною насолодою в голосі.—Чи ти бачив отаке… причепилося,—дивувалась.—І що воноотозлюдиною зробиться? Ах-ха-ха-ха-а-а… Тьху! Чи то вмирати менівже?..І вмовкала. І довго лежала нишком, наслухаючи, що скаже Устим.Устим нічого не сказав. Тільки обчищена картоплина у чавунчик зводою булькнула.У печі вже топилося, сичало тихо, потріскувало, і в хаті пахлохолодним димком: дрова тільки розгоралися, до того ж старі, трухлі,коли Устим рубав їх удосвіта, з-під сокири аж юшиця чвиркала.Уже років три, як Устимові не спиться.

То ревматизм розбудить, тосон поганий. Не оте плетиво з видінь і реальності, що всім сниться і Устимові теж, доки молодий був, снилося, а якісь викрійки з того, щопережив. Бачити його не хотілося, то вставав, одягався і йшовпоратися по господарству: виводив козу в леваду і припинав, рубавдрова, витягав з колодязя ніким іщене початої після ночі води (ще,дивись, і зоря або місяця старого скибочка зблисне у цеберці, яквисаджує її на цямрину), а коли все те було зроблено, розпалював упечі. Не задля того щоб догодити Оляні —про це Устим навіть недумав ніколи,—просто він любив усяку досвітню роботу.Коли Устим прокидався, ворушилася на печі й Оляна, позіхала,постогнувала і бубоніла сердито: «Треба ото менше тих книжок жерти,тоді й спатиметься». І як тільки Устим виходив з хати, знову засинала.Устим справді читав щодня. Найчастіше то були підручники дляп’ятого класу, що зосталися від синового вчення: географія,природознавство, історія… Навіть арифметику Устим читав, не все,правда, а задачки. Сяде біля столу, складе руки по-учнівськи і чітко,221 як перед учителем, вичитує: «Вага вершків становить шістнадцятьпроцентів ваги молока. Скільки вершків вийде з дванадцяти тоннмолока?» Прочитає і замислиться на хвилю. Тоді скивне головою,радісно, по-дитячому засміється й скаже: «Та скільки ж? Мабуть, дотрясці!»Траплялися Устимові книжки й про життя. Він читав їх так самостаранно, як і підручники, але ніякій з них невірив. «Ловконабрехано!» —тільки й скаже, бувало. Або мовчки віддастьбібліотекарці й попросить: «Мені щось таке, щоб не видумане було…»Надворі вже розвиднілося до синього в шибках, і шибки немовзацвіли досвітнім небом. Оляна злізла з печі на лежанку і позіхнула щей на лежанці.

При цьому вона взялася долонею під щоку, наче доспіву, одкинулася назад, всапнула повнісінькі груди повітря, так щоаж тіло все затрусилося, і з тою ж солодкою знемогою, що й на печі,вивела позіханку, «Пóзіхи», як звала свою недугу Оляна, починалися внеї згикавки, що нападає на людей після тривкого обіду, а далі йшласправжня пісняз отих «ах» та «хо-хо-оуу». Кінчалося тим, що Оляна,зітхнувши, тупо дивилася в долівку і казала: «Вп’єть пóзіхи найшли,тепер цілідень голова болітиме…»І то вже вона до вечора слухатиме себе: починає боліти голова чище не починає.—Таке як розвидняїцця,—сказала Оляна з лежанки і здивованозакліпала підпухлими повіками, ніби на печі не було віконця і вона внього не дивилася.—Так, як і вчора було,—мовив Устим розважно.—Зразу ніч, тодіранок, а тоді вже день.—І дивився на картоплину, що чистив, іусміхався собі, вузькоплечо сутулячись над цеберкою.Іноді ж, як уночі Устима не «крутив» ревматизм і він чув, що в тіліжевріє схоже щось на здоров’ я, додавав і таке, приміром:— Тікає, ніч-гава, бо ранок на неї —ги-ги! —свиснув…—І бровийому сіренькі, що росли вперед, козирочками, здригалися од ласкавоїусмішки.В хаті стояла молочно-синя імла й ледь відчутна прохолода, щовбирається під осінь до людей, у кого не дерев’ яна підлога, а долівка істіни вутлі, тільки на глині й тримаються. Казав син Петько, добрийлагідний хлопець, худий і носатенький, як і Устим (він працював у Полтаві шофером на молоковозі): «Давайте, тату, я стіни цеглоюобкладу. Тепліше буде та і збоку подивитися —краще». Але Устим непогодився: нізащо хлопцеві витрачатися? Зійшлися на тому, щоб дахперекрити, бо ніде вже по селу хатпід соломою не було. Виходило так,що Устим найбідніший од усіх…

І перекрили. Шифером. А коли пішли на леваду подивитисяздалеку, як воно тепер, то побачили, що бовдур, груба червонаполив’яна, нахилився у двір, і хата немов згорбатіла…222 Петько бідкавсь і поривався лізти поправлять, а Устим сміявсядвозубо, як дитина, й казав: «Хай так! Рівно постав, то подумають, щотут молоді живуть та здорові, а так видно: покидьки!..»Устим дочистив картоплю, поклав ніж на долівку і закурив. Незакурив —припав до цигарки, і кашляв, і втирав сльози покрученимипальцями, і щасливо усміхався —то до цигарки, то до картопліначищеної в чавунчику, то до полум’я впечі. Цебула перша йогоцигарка сьогодні, така жадана, така міцна, що од першої ж затяжкивін аж оп’ янів. А тут ще ранок видався —ясний, прозорий у далечі,веселий парубочок. Надворі повсюди лежала роса: на пожовклій травіосінній, на круглій павутині попід стріхою у хліві, що її павукизвечора наткали, на капустах у городі… А левада вся була сива.Устим любив ранки за хорошої години. Страх як любив. І так просвою ту любов казав: «Мені, як ранок ясненький, то наче життя ізновупочинається —ги-и! —Наче я ще ота-кий-о! —І показував долонею,який він заввишки до землі хлопчак.—Та ще як присниться щосьхороше, а не погане, тоді немає кращого в світі…»А шибки вже зацвіли тендітно-рум’яним цвітом, і в хаті немовпотеплішало: ось-ось вийде сонце над степ.Оляна, постогнуючи, дісталася до лави, сіла і руки в пеленіпоскладала. Довго сиділа так, блукаючи очима по хаті. Вузькопримружені, очі ті, либонь, нічого не бачили, а лиш дослухалися, щоробиться в її, Оляниному, тілі —у грудях, у попереку, в ногах, уживоті… Оляна любила і вміла слухати себе, своє тіло. Але сьогоднівоно мовчало. Ніде ніщо не крутило, нешпигало, і кров у жилах не «бухкала», як те часто Оляні здавалося і вчувалося.— О! Вже давиться, давиться тією цигарякою,—сказала вона і,скрививши рот, подивилася на Устима, що знову тяжко закашлявся.Цими словами вона щодня починала сварку. Устим на те тількиусміхався і мовчав. Він був щасливий і не хотів розлучатися зі своїмщастям отак зрання. Тому і мовчав. А то так виходив геть із хати, ікашляв надворі, і дивився крізь сльозу на сонце, на роси, ближні йдалекі, і посміхався до всього, що бачив.— Колись люди вставали та Богу молилися, а ти —лаятьсямерщій,—сказав Устим і знову закашлявся крізь посмішку.Однак Оляна вже не слухала його, а дивилася у вікно. У дворі накілку висіло догори дном закіптюжене горня. Все так немов, як івчора, було, і от —горня.— Хто це нам повісив горщеня оте на кілку, не бачив? — спиталазаморочено.Устим підвівся з ослінчика —штани під коліньми гармошкою,суглоби хрусь, хрусь, наче два сухих сучки одломилося,—і тежподивився у вікно.223 — Та, видно ж, хтось приніс тай повісив, раз висить,— ворухнувбровами-козирочками.Оляна вузькооко вставилася на нього, куточки рота призиркуватоздригнулися.—«Прині-іс», «пові-ісив»,—перекривила.—Який би ж це дуркоприніс його тобі та й повісив! То ж наше горня, що я в ньому курямварю!—А чого ж ти питаєш тоді? — заусміхався Устим.—Наше то йнаше.—Бо зразу не впізнала, а тепер упізнала. Піди он краще козеняперепни, йому ж пастися ні на чому! «Пові-ісив…»Устим накинув старенький солдатський бушлат, що син колись ізармії приніс, узяв ослінчик під пахву і пішов на леваду, радий, щотепер йому воля: сонце червоне, дими з бовдурів, трава по-осінньомухолодом пахне… Кури досхочу, гомони з козеням, якщо мовчки сидітинабридне. А то ще наставиш йому долоню, а воно лобом у неї лучитьбезрогим, цапки стає і лучить.

Недавно вродилося, а вже битися. Яклюдина!Цілий день отак сидів би на леваді та милувався білим світом, якбикості не мерзли…Здоров’я Устимове ще тридцять літ тому забрали війни —одна знімцями, друга, без перепочинку, з японцями. І так його побило впершому ж бою на Далекому Сході, що ледве оклигав. Дослужувавуже не як солдат, а як півсолдата —охороняв полонених японців.Повернувся додому в сорок шостому і від полустанка йшов до селапішки. Степом ішов. У куційшинелі (довгі всі були на Устима широкі,а ті, що якраз — куці), в кирзових чоботях з просторими халявами,—такими просторими, що вітер у них гуляв,—та тугим, повним підзав’язку речовим мішком за плечима. Ішов, і то усміхався навкруги,то мовчки скліпував повіками сльози з очей.«Біжать —і все, і нічого їм не зробиш!»Двічі тяжко поранений, раз майже вбитий, Устим аж тоді, в степу,повірив, що вцілів і от іде додому.Йти було далеченько, дванадцять кілометрів, але —«пішки негрішки!» —згадалася давня примовка, і Устим цибав широко,розбризкуючи великими чобітьми руді калюжки: видно, недавнечкопробіг степом дощ. Попереду мрів у надвечірньому мареві Безводийколодязь із журавлем, і журавель той справді скидався на одинокогосумного птаха. Устим добре знав Безводий колодязь —сторожувавколись біля нього корів, що ночували в загороді, а вдень возив кіньмимолоко на молочарню. Неглибокий, закиданий паліччям та всякимсміттям, що вітер несе у негоду, Безводий колодязь і справді бувзавжди сухий: пішло від нього джерело Проте нажуравлиній вервечці 224 ще висіло цебро, обкопане іржавими обручами, старе, руде відусохлого моху. У вітряні дні цебро тихо і жалібно співало, аколи йшлидощі, у ньому збиралася вода і довго потім скапувала по краплині насухе колодязнедно.«Щось невидно цебра. Украли, мабуть, або осколкам одбило…»Трохи праворуч од Безводого побачив Устим і Жовнірівмлин-вітряк, що так само, як і до війни, самотньо стояв посеред степу нависокій могилі і не молов. І здалеку видно: не меле й зараз, бо однерамено в небо, неначе пророчий перст, показує, двоє інші — на Дніпро і Полтаву, а четвертого нема.Сонце вже торкнулося землі і висівало на степ червоний пилок.Сховається ось зараз.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: