Сидів сивий, як лунь, і закручував нову цигарку.Снідати він одмовився, хоч на столі вже щось парувало і пахлосмачно, і пляшечку Оксьонша уже пристаралася й поставила посеред 498 страв, припрошуючи Артема разом з Оксьоном «переснідатигаряченьким».—Спасибі, я вже поснідав,—одказав Артем, прикуривши цигаркуз пригорщі.—Хлібинку . хліба з чаєм улолокав.—Та хіба ж то снідання —хліб та вода! —подивувалася Оксьонша.—Чого —вода? Я люблю, щоб чай солодкий був,—одказав Артем.—Хотів і другу хлібинку почати, та, думаю, хай на обід…—І затягався цигаркою глибоко, лоскотав теплим димом свої просторігруди.Оксьон снідав сам. Добре їв. А Оксьонша сиділа й не зводила зчоловіка ще вологих від збудження та сліз очей.У вікно, що виходило на шлях, заглянуло якесь хлоп’ я. Потім друге.Ротенята од цікавості роззявлені, очі великі —то від сусідів гінці:«Ану, збігай, Колько (чи Ванько), подивися: живий дядько Оксьон чиповісився. Збігай. От любий…»Згодом повз вікна промайнуло щось високе, потупало ногами наганку, постукало легенько у двері.—Заходьте! —гукнув Оксьон.І па порозі став Ілько-міліціонер, дільничний, дуже високий, дужемолодий і захеканий.—Здрастуйте! —і, розгублено кліпаючи молоденькими густимивіями, подивився на кожного, хто був у хаті.—Що тут у вас таке?—Снідаємо…—любенько та мирно сказала Оксьонша.—Сідай і ти,Ілюшо.—Та ні, я ненадовго,—сказав Ілюша.—Я тільки взнать, що тут увас таке. Орю матері грядки, а мені кажуть: так і так…—Їй лишенько! Хто ж це? —Оксьонша зробила такі здивовані очі,що дільничний аж зніяковів.—Цього, тітко, сказати не можу.
Не положено.—Сідай же хоч чарочку випий.Ілько черкнув оком по пляшці без усяких написів.—Не положено мені, тітко. Пішов я. Бувайте.—Він не дуже сміло,а може, тому, що соромився старших, узявся під козирок, нагнувся водвірках, низько, але все одно зачепив форменим кашкетомпритолоку.—Хто ж це вже і доказав? —нетямилася Оксьонша.Артем курив і дивився у вікно на небесну далеч; губи йому ледьздригнулися, і тільки той, хто добре знав старого, зміг би помітити, щото він посміхнувся.—Ти ж, Оксьоне, хоч розкажи дядькові Артемові, чого тирозсердився,—сказала Оксьонша.Оксьон слухняно поклав ложку і розказав:—Підкликає мене вчора пальцем Петро-лавошник, червономордийотой, що в скоб’ яному торгує. Підморгує, як Чорт Іванович, шепотить:499 привіз, каже, одно ліжко збази, сітка панцерна, бильця з нікелю… всез нікелю, очі одбирає. Таке і в городі не в кожного буває. Візьмеш? Цея, шепотить, тільки тобі кажу… Ну, я —по пляшку. Раз, думаю,людина хоче вслужити, треба ж віддячити. Пішов сьогодні вранціраненько —він сказав, щоб я раненько прийшов, поки нікого ще білялавки не буде… Машину з хлопцями у гаражі договорив, на могоричдав… Ну, виносить він мені одне бильце, друге, а в закоморок непускає. А тут молоковоз під’їжджає, одкликав Петра за лавку, чую,каже:«Ти ж мені обіцяв, а оддаєш Оксьонові!» А він йому: «Цсс, їх неодне, а двоє. Буде й тобі». Ну, я —в підсобку. А цих нікельованих тамдесятків зо два стоїть… Кажу: «Ти ж казав, що одне, що тільки мені».Сміється, як Чорт Іванович: «А за що ж би я, каже, випив, якбидурних не було!..»Оксьон зобижено надув воло.—А я чоловік гордий! —промовив він.—То він, синкó, пеемаш, неправильно зробив,—сказав Артем,накриваючи шапкою сивину.—Йому треба було сказати, щоб тивранці прийшов, а молоковоз в обід або ввечері…Оксьон узяв ложку і їв далі. Обижено їв.Артем підвівся і сказав:—Тепер жить можна і не сердито: вдягтися, їсти є що… А я колись —давно, було, йду за сівалкою, чую: жлудок стає, пеемаш… Укину врот пучку ячменю, пожую… У мене жлудок такий був, що йкирпичаччя вкинь, то переварить. О, чую отуто,—Артем торкнувсядолонею нижче грудей,—закрутилися жорна… Пішов я брицця. Яктреба буде ще, то кличте.—Може, вам, дядьку, бритву дать? —сказав Оксьон і підвівся з-застолу.—Ні, я такою не зумію. У мене своя є. Ще довоєнна, ТрудВАЧА називається. Я колись нею нарив на нозі собі розрізав та вмочивкінчик у йод, а витерти забув. Так він і одгорів. А п’ ятка бере,пеемаш, як вогонь.У сінях Оксьонша подала Артемові новеньку троячку і зашепотіла:—Візьміть, дядечку, за те, що помогли. Візьміть.—У мене, дочко, гроші є,—сказав Артем, навіть не глянувши натроячку.—На пошті лежить сто рублів і дома вісім, на хліб. Хвате.—То, може, вам курочку зарізати, юшку з потрушком зварите чиборщу?—Навіщо ж її різати?
Весна надворі, вони саме нестисяпочинають. Не клопочись.І Артем пішов бритися п’яткою ТрудВАЧА. Біля двору на нього вжечатувала купка сусідок.—Що там, дядечку? В Оксьонів…500 —А нічого,—одказав Артем.—Снідати кликали.—А чого б міліціонер прибігав?Артем пожував губами, подумав трохи і сказав:—Покозиряти. Він козиряти вчицця…Після вішання на Оксьона нападала велика спрага до життя ідобробуту. Він брав с в і й мотузок і йшов з ним у поле по соломукорові на підстилку. Раніше, коли не було ще самохідних комбайнів,Охсьон, після вішання або й так, ходив з ним уночі по снопи…Сусіди помалу розійшлися, і в очах у них чаївся жаль, що так нічогой не скоїлося, тільки подратували.Артемова хата, батьківська та ще дві прибудовання до неї,мала вдовжину двадцять сім сажнів. Перша —під соломою, з увігнутимистінами і дахом, але ще міцна, бо рублена; друга —під черепицею, алестіни з саману; третя, з одним вікном, теж глиняна, але під шифером,зводилася для корови, якої в Артема вже давно не було. У другій, щопід черепицею, замість кількох черепичин уставлено від сонячногобоку і від заходу по дві шибки —«щоб видно було, пеемаш, як нагорище полізеш».Артем жив у першій хаті, де стояв давній дух прадідівських яблук «палянишниць», і так само здавна жили і ласкаво, заколисуючецвірчали щоночі цвіркуни, а долівка і взимку, і влітку була встеленасоломою: од ревматизму. Найперший відкривач сезону ходитибосоніж через тиждень-два по тому, як зійдуть з землі березневі чиквітневі сніги, коли селяни ще не наважуються перевзутися з чобіт учеревики, Артем чомусь найдужче остерігався хатньої долівки…Піч, грубка, скриня, лава, стіл, дерев’яне ліжко, великий мисник,пофарбований у темно-зелене, як броньовик,—от і все, що було в Артемовій хаті, якщо не враховувати миски, ложки, двох горщиків,тривідерного чавуна (Артем каже на нього «чавунець»), літровийкухоль та бритву ТрудВАЧА. Ні рушника, ні образа на покутті, нісімейних карточок, у загальних рамцях —голі стіни. І рушники, іобрази, і карточкив рамцях покійна Артемова дружина Ївга закопалапід війну в городі, щоб не згоріли, як підпалять хату або в неї щосьулучить, але снаряд улучив не в хату, а в город, якраз у те місце, дебуло закопано добро, і воно разом з богами полетіло в небо, анаживати нове було ні за чим… Єдине, що могло б не тільки вразити,а й злякнути сторонню людину, якби вона зайшла до Артема вперше,то це великий цинковий чобіт, що стояв у кутку біля дверей. Артемсклепав і спаяв його з двох новеньких лавошних ночов роківсімнадцять тому, щоб ноги парити од ревматизму. Коли йоговмовляли, і жінка, й інші люди, хто бачив роботу над чоботом, що,мовляв, ноги можна попарити і в ночвах чи великій мисці, Артем 501 розважливо одказував на те: «Пеемаш, у мисці або ночвах як слід ненапариш, бо вода швидко парою сходить і вичахає. А в чоботі ні.Тільки халяву треба ганчіркою зверху накрить».Спершу Артем парив ноги (по черзі: одну, відтак, другу) простогарячою водою.
Добре виходило. Вода довго не вихолоняла, парагуляла по халяві-трубі, як у паровому двигуні, лоскотала литку,обмацувала приємним глибоким теплом зморені суглоби, і від цьогораювання ломило в сон, а ноги потім довго не боліли. І Артемвирішив, що паріння —перші ліки в світі. Тому, приміром, якщо хто-небудь скаржився, що болить голова, він охоче радив: «А ти, пеемаш,попарь її добренько, як митимеш,—перестане».Сам же пішов у своїх відкриттях далі. Якось весною, виставляючипасіку з погреба в садок, навибирав з вуликів півцеберки бджіл, щопропали взимку. Раніше він їх викидав, а тепер завагався: кажуть,бджолиною отрутою лікуються, та й така ще думка —все життякусали й нічого, навіть приємно… І спробував. Нагрів окропу, заливйого в «чобіт» і висипав туди бджіл. А коли вода стала така, що тілотерпить, заходився парити ноги. Вони в нього на той час не боліли,але Артем подумав: «Хай погріються ще і з бджільми. Дляпрофілактики». І парив доти, доки відчув, аж нескоро, що ногадерев’ яніє, що її ніби зовсім немає. Вийняв з чобота, взявшись обомаруками попід коліном, подивився —чорна, «чорніша, пеемаш, ніж уцигана». Попробував стати на неї —не встояв, заточився і впав наліжко. За ніч та страшна чорнота піднялася вище, і коли вдосвітадругого дня Артем постукав по нозі пальцем (чи хоч жива?), воназагула, мов протез.Дуже хотілося їсти, і це приспокоїло Артема: раз їсти хочеться, томинеться, одчорніє —і знову задрімав. Лежав два дні, не ївши, непивши, блукав очима по стелі і слухав, чи не клацне хтось клямкою вдверях, а поруч з ліжком стояв холодний «чобіт» з водою і бджільми.Першим, хто помітив, що Артема не видно вже другий день, був Кримпоха. Одначе в хату не зайшов. По-перше, злякався: раптомдядько вмер і лежить холодний з розплющеними очима! По-друге,треба, щоб влада знала! —і покрутив у сільраду.Артем чув, як рипіли, аж покрякували педалі Кримпошиноговелосипеда, як вони замовкли напроти хати, бачив, як шастав повікнах од вулиці пильний Бурисів погляд і ставив на кожній шибціпечатки, але встати і хоч би постукати чи подати знак у вікно ненаважився, щоб не впасти посеред хати.