Голова сільради Вітько Пільков, з того покоління, що народилося усорок четвертому році рівно через дев’ яті, місяців по тому, як черезсело пройшли за фронтом останні тилові частини, добре знав Кримпоху, навіть те, що він «зубами радіо чує», і коли Бурис увійшовдо кабінету, спитав, криво посміхаючись:502 —Ну, що там чувати по селу?Кримпоха зняв свій зелений фінагентський картуз (він любивзелені картузи), ступив два кроки до головиного столу і сказав тихо,таємничою скоромовкою:—Дядька Артема Безвіконного не видно вже два дні.—Бурисстояв рівно, з таким виразом на обличчі, ніби ждав, що йому звелять.«Півслова,—казав той його вираз,—і я все зроблю!»—А ти звідки знаєш, що його вже два дні не видно? —спитав Вітько-голова, не дуже приязно дивлячись в очі Бурисові.—Ти що,два дні не відходив од його двору?—А дуже просто! —зблиснув усіма своїми зубами Бурис, і Вітькоподумав, що, мабуть, ними добре кавун вигризати: вперед стремлять,і свої, і вставлені.—Позавчора він возив у садок вулики. У нього їхдванадцять. Виставлено тільки сім. А де ще п’ ять? І тачка з вуликомбіля порога вже два дні стоїть…—Ну, ясно. Йди,—сказав Вітько суворим головинським голосом.—Бо у плотні вже давно усі роботу роблять, а ти катаєшся…—Я ж по ділу,—розвів руками Бурис, тримаючи їх долонямивгору. Надів картуз і вийшов.А Вітько зняв трубку, набрав номер фельдшерського пункту (в селійого звали «амбалаторією») і сказав:—Альо?.. Це Пільков… Наталко Андріївно, тут до мене поступилидані…—І замовк. «Тьху! Дані, дані!.. як міліціонер!» —Далі заговоривпросто: —Ви тільки не лякайтеся, Наталко Андріївно, може, там інічого такого. Мені сказали, що вашого дядька, Артема Силовича, невидно у дворі вже два дні. І тачка з вуликом коло порога стоїть…Навідайтеся до нього, а тоді й мені подзвоните. Якщо треба щось…Наталка Андріївна, вже немолода, з сивиною медсестра, кинулатрубку, не дослухавши голову, і як була, в білому халаті ймедсестринській косинці, побігла до дядька. Вона і в думці ніколи немала, що дядько Артем може колись умерти, і тепер бачила його крізьсльози в очах то в старій шинелі без хлястики (з хлистиком вона йомуне сходилася), згорбленого, у розтоптаних шитих валянках та клеєнихз камери калошах —тягне від кар’єрів через луг, на якому вже майжескрізь утанув сніг, санчата а торфом, вважай, по землі тягне; то встарій білій сорочці, що розлізлася на плечах (усі Артемові сорочкипочинали рватися на плечах),—зазирає у відкритий вулик, і товстідобрі губи його здригаються від лагідної посмішки до бджіл: «Пеемаш,зараз я тобі, Натко, теплого медку з воском одріжу»,—а бджоли надйого великою сивою головою, як золотий вихор; то ось він так самозгорблено, як і тоді, з санчатами, сидить у хаті на лаві, на колінахказьонна хлібина почата, одламує від неї м’ якушку, жує, щетина нащоках ворушиться, і закусує м’ якушку окрайцем —хліб із хлібом їсть,а в очах ні суму від самотини, ні похмурості від сухої вечері, лише 503 тихе тепло в них і спокій людини до всього звичної: «Як не з’їм на нічхліба, не засну, пеемаш».
Оте любе йому і таке звичне всьому селу «пеемаш» він вимовляв завжди м’яко, довірливо, витягуючи шию доспівбесідника, наче велика щира дитина. «Ти, пеемаш, зразу ніколи несердься, не спіши сердиться, а спробуй засміяцця, воно тодіполегша…»Коли увійшла в сіни, не вдержалася, заплакала вголос. Артем самеспав, бо вночі ногу дуже пекло і вона гула десь ніби аж усерединікістки. Прокинувся від лікарняного духу в хаті та схлипування,розплющив очі —Натка, схилилася близько, в сльозах, тремтить уся.Артемові губи аж затремтіли: усміхався.—Не плач, пеемаш, Натко, я ще живий. Подивися лучче, що воноото з ногою…Люди бачили, як бігла до Артема його небога, як нібито вонаплакала і приказувала, і стала у селі чутка: помер дядько Артем. А вколгоспній плотні всі теслі й столяри, покидавши роботу, слухали Буриса Кримпоху, курили і мовчали. Тоді бригадир Захарій Судима,баптист, але питущий і курящий, спитав у пилорамщиків:—-У нас там путні дубові дошки є?І всі, кожен сам собі, погодився з ним: дядькові Артемові сосноватруна не личить, тільки дубову треба.Тим часом Артем казав Натці:—Ти в город не дзвони. Я в лікарню не хочу, бо то мені все одно,що в допрі сидіти. Подай мені лишень хлібинку, отам на миснику, тачаснику принеси з дому побільшенько, бо хочеться.Натка подала хлібину, кивала головою, що в город не дзвонитиме,що принесе часнику, і сльози котилися з її очей уже не від страху, авід безпорадності: вона не зна-ла, що то ногою. Може… одгоріла.—Не плач. Воно, пеемаш, неболить, тільки гуде,—гомонів Артем івідламував великий окраєць хліба од зачерствілої хлібини.
Він неодразу почав їсти, а якийсь час голубив очима окраєць з усіх боків,лише тоді відкусив з нього і став жувати.—Часнику не забудь.У лікарню Артема не забрали, бо того дня в село приїхав увідпустку Василь Васильович Дерид, по-вуличному Базар, головнийлікар якоїсь лікарні, на шахтах у Донбасі. Він приїздив щороку о тійпорі, коли починали зацвітати сади.«Люблю поклониться весне у себя на родине, в роднойхате»,—любив казати Василь Васильович, або «Сіль Сіліч», як звала йогодружина —куряща, вміло підфарбована і завжди незмінно гордасвоїм чоловіком: вона і неприлюдно, віч-на-віч звала його так.Василь Васильович був рудий і негарний з себе: обличчя брезкле,під очима важкі міхури, нижня губа бридливо і водночаснасмішкувато відкопилена, і лише чоло, високе, біле, ясне —воно нібисвітилося з-під іржаво-сивого чуба —і такі ж білі, пещені руки 504 справляли на селян чарівливе враження: вони дивилися на нього зпобожною шаною.Увесь той неповний місяць Деридової відпустки —«поклону» дойого хати, старенької, і досі під соломою, валом валили люди з усьогосела і сусідніх хуторів, з дальніх сіл і з райцентру, хоч там були ілікарі, і справжня лікарня з усякою технікою; йшли хворі й нехворі,оті, що в снідання, в обід і ввечерю з’ їдають самотужки по мисціхолодцю з хроном, а потім прислухаються, де їм ушпигне чи замуляє уживоті або під ребром. А були й підступні. Свої, звичайно: ану ж чивгадає Базар, що в мене нічого не болить?!«Сіль Сіліч» говорив з усіма відвідувачами ніби знехотя, через губу, ітільки російською мовою, лиш інколи вставляючи українське слівце,яке він вимовляв поблажливо, крізь посмішку:—Что-о-о б о л ы т ь , где-е-е б о л ы т ь , ка-а-ак б о л ы т ь ?»Хворий чи хвора ніяковіли, розповідали, затинаючись, де, що і як уних болить, а Базар слухав, перекочував по нижній губі дорогусигарету з одного кутика рота в другий і примовляв, мружачи очі підрудими віями: «Да-да-да-да-да…»
Дивно, але оті його кпини діяли нахворих заспокійливо: раз лікар сміється, майже знущається з хвороби,то не така вже вона й страшна, і самі починали просто, навіть зпосмішкою розказувати про свої немочі, а не скиглити.«Ну, и чем же ты лечишься?» —питався Базар, склавши руки нагрудях і відкинувшись на спинку стільця. Усіх —літніх, молодих,зовсім дідів та бабів —він звав на «ти».«Калину на ніч п’ ю, парюся…» —(Це, либонь, за Артемовимрецептом —«парюся»).«Хма! —неголосно вигукував Василь Васильович.—Калина это,брат, для поэзии, для песен. «Ой у лузі к а л и н а с т о я л а », например.А тебе лечиться надо. Снимай-ка свой л а п с е р д а к и сорочку,послушаем твою калиновую душу…—Він брав коротку дерев’ янутрубочку —фонендоскопом Дерид чомусь не користувався —і довго,напружено обслуховував хворого, примовляючи лагідно: «Так… так…дышим, активно, глубоко… Молодец…» —Довго слухав, обстукувавм’якими білими пучками, потім швидким жестом ставив трубочку настіл, хвилину-дві мовчки ходив по хаті від столу до дверей, заклавшируки за спину і віючи полами дуже білого накрохмаленого халата.Потім сідав навпроти відвідувача і, прикривши очі попухлимиповіками, розказував йому історію його хвороби так докладно, зтакими подробицями, ніби сам недавно нею перехворів. Якщо в ньогобули потрібні ліки, він давав їх, написавши на папірці, що, коли і поскільки приймати.