А Катря стоїть коло стіни, сама як стіна біла, — бачу — зомліває. Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.
— Втомився я, — каже батько.
— На добраніч вам, — кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у світлицю. Вона сіла і трусилася уся.
— Що тобі, Катре? — питаю. — Чи ти батька ізлякалася?
— Ні, ні… я тільки спогадала… як тоді благала я батька, як нарікала!.. тоді в мене було щастя… тепер вже ні об чім мені просити дома, нічого сподіватись з сторони… Нема в мене нічого, — я сама нещаслива!
— Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, —годі! — вговоряю її.
— Втиши ж ти перш моє серце! — одмовила ридаючи. Ніч ішла в тузі та в жалю.
— Темна ніч яка! — промовляла Катря сумуючи, — яка темная та довгая! — А стала зоря розсвітати, стало сонечко ясненько сходить, — каже: — Вже й зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночі — боже милий!
Мати тим тільки свою журбу тішить, що сеє безталання Катрине буде батькові вгодне; хутко й поспішилася сказати йому:
— Катря вже не хоче сама за Чайченка.
Дуже батька слова її зрушили.
— Повісти, як усе було, — не вмини нічого! — велить. І усе йому мати повістила, що було.
— Зглянься на дитину бідну, друже мій, — просить батька: — вона послухала, покорилася, а нещаслива.
— Вона не мене послухала, — одмовив батько та й задумавсь.
Мати боязко на його споглядала — гніву не вбачала, тільки думу-думу на чолі високім похмурім.
Далі він пішов собі із двора — так, як ік гаю побрався, — а тії пори вже не було ніякого діла в полі…
— Як він прийняв теє, — не знаю, — говорила мати, смутно виглядаючи його додому.
Він повернувся увечері пізно.
Увечері всі у хаті зібралися, усі вкупі перебули його, довгого вечора того. Усі робили кожен своє діло.
І багато тих вечорів довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, — от як, бува, при недужому, що к смерті недугує, сидять люди, не зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у слові поради, а час іде, тихо йде, дуже тихо, — то ніби разом як промигне кілька годин і знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душі.
XII
Що далі, то гірш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То було коли озветься до нас із Марусею словом сердечним: «Ой важко, Марусю! Ой важко, Химо!», а то зовсім одцуралася усіх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш — «що треба? чого хочете?» До матері як нерідна дитина; від батька далеко сторониться… Де там в селі пригода, дослухається: яка, хто журиться, плаче — і їй наче любо вдивлятися, обміркувати тут — і дивиться і слухає вона так, що ніби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловік нікчемен у світі, і говорить, було: «Отсе люди! Що той розум людський!»
Стала вона якась холоднувата, спокійна, хоч і сумна, і смутная.
— Боже мій, Катрусю! — згадаю їй: — як колись — що ти за весела була!
— Була весела, — одкаже, — бо перше було жити легко у світі, як дурному з гори бігти… Тут мені дещо нахватилося — зупинило мене… Спитала я тоді: що то за життя наше? І нащо чоловік живе? Пощо у світ родиться? Живе ыа муку — родиться на смерть. Нічого шукати, ні по чім боліти — усе проходить, як дим, усе минає, як зілина…
Почне було такечки говорити, тільки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.
— Скажи мені, Катрусю, — питаю одного разу, слухаючи тії мови її суворі, — чи ти вже не любиш?
Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всміхнулася.
— Не бійся, не бійся, — каже, — я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю…
— Як? Вже забула?
— Ой, Химо, — промовляє, — як усе світове минає! І кохання, і радощі, і горе — як усе минає! Що було нам дороге, над душу, — бачимо, аж порошинка пильна!..
Змагається з нами, що нема у світі ані добрих людей, ані правди у людей.
— А де ті правдиві? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правді. А де ті добрі?
— Мати ж наша? — кажу…
Перехопила мене:
— Мати, батько, родичі? Та свій своєму поневолі вже брат! А нехай-но в одну річ вкохаються та вдадуться, — побачиш тоді, які добрі і яка правда!
— О, є у світі добрі люди, є правда! — говорить Маруся.
— Хіба у наших мислях із тобою!
— А що се, Катре, — кажу, — се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на світі?
— Що певного у світі? От мені певно те тільки, що я безщасна…
Непорушимо вимовила свої слова… Згадують такеньки давнього давна поховане і придлакаие. А ми ізмовкли. І отсе ні ласкою, ані жартом не визволить її і на хвилину з того льодуватого суму…
Мати терпіла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрі… Батько теж слова не ронив; тільки батько одміннвся якось… Якийсь погляд у його часом був, що я ще в його ніколи не бачила… Не постерегла того мати, і вже ж ні Катря, а щось у йому одмінило. Се я, цікава, сама тільки я завважила. Став він ніби на виду похмурніший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став піклуватий такий; казав би, ніжний… Якось Катря, дивлячись у віконце, промовила:
— Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли тепліш стане! — То як він виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив і дививсь пильно та вважливе округи на небо!
Катря легко спати стала, не досипала уночі; а, лучалося, удень засне коло свого віконця. Увійшов одного разу батько — дверима грюкнувши, Катря іздригнулася… Як він після того тихенько уступав завсіди або пережидав надворі, на пекучому морозі, щось ніби там роблячи, а нудячись без діла, поки довідається, що Катря обудилася!
Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку — хвалилася, що добра.
— А справді добра, — казала Катря.
— Добре, коли б і тобі таку, — говорить Пилипиха.
— Добре б і мені, — каже Катря.
На другий день рано батько із двору поїхав, — у тиждень повернувся — аж у другому повіті був: привіз нам усім нові кожушанки. Дає Катрі — яке понуре його обличчя було і як трусилася рука даючи! Як він прийняв якось покірно, що вона брала, не глядячи, що бере, і дякувала… Як він поспішився у місто, коли вона сказала, що там кращі черевики, ніж у нас!
Чайченка ми не бачили ані старої його матері. Часом було перечуєш через дівчат, що зустріли де, або так їх на ім’я згадають — тільки ми й знали.
XIII
Чую, той мені каже: «Маруся з лиця спала», той мене питає: «чи Маруся нездужає?» Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в’яне, і хвалиться, що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю біжать сльози дрібні… І сама я бачу, що Маруся занепадає.
— Марусе, що тобі? Ти чогось журишся? — кажу їй.
— Ні, — говорить, — мені нічого, і я не журюся.
Катря бачить, слухає—і все їй байдуже. Одного ж разу ми сиділи з нею самі, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона така, а ніколи не жалиться, і не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати б, мати неласкава, так мати й перше була така сама — а тепереньки тільки що ради не просить — жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає, думає, мов що пригадує, — та обертаючись до мене:
— А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!
— Отсе! — покрикну. — Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що він її не любить…
— Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозуміла ще тоді… А потім я вже не думала, забула усе…
— Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здається б, не крилася… Вона ж тепер нікуди не ходить… А може, кохає, та кого іншого…
— Його! Його! Се напевно. І давно вже кохає. Вона ж його перше нас зазнала. Пам’ятаєш, як усі ми тоді, веселі та дурні дівчата, прибираючись на весілля, як ми питали в неї про його і як вона од нас втікала, як не хотіла розказувати і як нічого не розказала, — пам’ятаєш? А як мене питала, чи я справді його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам’ятаєш?
Тоді я усе згадала собі, і те весілля, і слова усі Марусині; згадала багато чого, що перше знала, та не дбала, — та й сама задумалася: може, воно й справді так. А все ще віри мені не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очі ж мої усе бачили добре — де ж провидливість моя непомилешна? Де мій розум бистрий?
Я хоч так собі не приказувала, та такеньки думала.