— Сестро! Треба усе тепер добре впоряджати, треба хутче, щоб тут нам не забаритися… — А очі в неї почали прижмурюватись; говорячи якось мимовільно, мостила вона ближче до себе дві великі подушки у краплистих темних пошивках, що з воза я внесла.
— Не треба баритись, — ще промовила зітхаючи, — о… о… — вимовила ще раз, вже зовсім на подушки схилившися головою…
Спала. Мухи понад нею гули, мухи її кусали — спала. Катря сиділа, схиливши голову. Чи молилася вона? Бо шептала щось і рум’янцем закрасилася живим. Я до неї близько підступила і кажу:
— Катре, чи ти вже мене зовсім забула? Чи не пізнаєш? — Рум’янці одразу збігли з її обличчя; обернула на мене вже безпричасні очі свої і одказала мені:
— Я тебе пам’ятаю.
— Чому ж се така до мене неласкава? Чом не заговориш до мене?
— Усі слова пражні. Треба молитись…
— Катре, чи ти знаєш, що Маруся заміж пішла?
— Боже благослови.
— За Чайченка пішла.
— Боже благослови.
— Вона нещасна дуже.
— Божа воля.
Усе мені одказує, як наче по псалтирю читає.
— Чи ти коли згадувала нас? Згадувала людей?
— Я молюся за вас і за всіх людей.
— Спасибі. А ти вже мене тепер і трохи не любиш?
— Господь повелів усіх любити, — і ворогів.
— То ти мене як ворога жалуєш, чи що? Чи ж у тебе вже нема і в світі нікого любого? Нема нічого милого?
— Мені усі рівні, за всіх молюся.
— И усі вороги тобі?
— Кожен чоловік другому ворог великий, ворог лихий, — промовила з опалом: очі заіскрились, задрижали уста: пізналася мені давня Катря. Огнем да полум’ям од неї пахнуло — як колись.
— А сім’я? А родина? — кажу.
— Усі! Усі! Прихиляють до себе душу, боронять до бога!
— Так усіх кидати?
— Кидати, кидати! В бозі спасете! Боже мій! Боже ній! Помилуй нас! — покликнула сумно.
— Амінь, — одказала з лавки сестра Меланія глухо. Переспала вона свій дзвінкий голос. — Амінь, — ще раз ркаже та й позіхнула такеньки, що в мене рукава замаяли, а які мухи по столу лазили, то поскочувалися, як насіння од вітру. Довго ще потягалася на лавці. Далі стала, прибралась у ряси: — Ходім вже до батюшки, — приказує Катрі.
І пішли. І мені веліла йти із собою сестра Меланія, дорогу показувати.
Поки ми дійшли до священикового двору — біля церкви стояв з двома коминами і з рундучком під піддашшя, — поки дійшли, кажу, то вже сестра Меланія зовсім чуйна була: хоч очі од спання помаліли, та дивилися густо і жваво.
Священик стрів нас, увів у кімнату. Сестра Меланія посіла у якомусь великому кріслі, що в ньому мало було придоби, а багато цвяхів. Катря стала біля неї, а я поза Катрею.
— Сідайте ж бо, батюшка! — просить його сестра Меланія.
Батюшка сів проти неї та й закашлявся.
— А що се — кашель вас напав, батюшка? — пита сестра Меланія. — Липового цвіту напийтеся увечері, на ніч. Та чого се ви такі на виду жовті? Чи не жовтяниця? Й посивіли ви зовсім, а, мабуть, ще не дуже й старі, — боліли на голову?
Батюшка сам був розумний і розсудливий, та смирний — сторопів, слухаючи її та на не! дивлячись — тільки головою кивав.
— Отсе ми до вас приїхали з вашою давньою парафіянкою, — починає другу вже річ сестра Меланія. — Вона мені приручена. Спадок їй од родителів, як знаєте; вона усе оджалувала на монастир. Ми приїхали усього того роздивитися, опорядити. Вам звісно, що тут їй належить, — покажіть мені, коли ласка ваша буде. Разом вкупі з нами для господа бога нашого потрудімось.
Тоді пішли по степах, по ланах оглядати, громадських людей кликали цінувати. Сестра Меланія никала скрізь по всіх кутках, мутилася, підбігала, приглядала, прислухала.
Катря ходила за нею слідом, не глядячи округи. Місця знакомі коло неї процвітали — вона не вважала. Ніде не припинилась і разу не оглянулась. В хату як ми повернулися, то там вже людей понаходило багато. Вітали Катрю, питали… Вона наче нікого зроду не бачила і нічого не знала, хто й які прийшли.
Одчинили скрині, .стали лічити гроші, які там були. Батюшка усе зашептував і записував; сестра Меланія теж собі пірцем черкала — Катря усе стояла оддалік, не глядячи…
Люди потроху розійшлися…
— Ви добре се знаєте, батюшка, що хата цій дівчині приділена від небіжчиків? — питалася батюшки сестра Меланія аж двічі.
— Знаю добре, — говорив батюшка.
— Та вона ж далека родичка, а дочка є рідна…
— Така була воля їх. Вони дівчину жалували.
— І другі знають те?
— Як же! Свідки є.
— А! — каже. Більш вже не питала.
XXII
Прийшла Маруся до Катрі. Була вона тиха, смутна і ласкава.
— Знає? — спитала мене.
— Знає, — кажу, — та їй за все байдуже.
Катря її спершу не пізнала, а на вітання одказала:
— Благослови, господи!
— Се Маруся, — говорю їй.
Тоді вже вона пізнала і знов каже:
— Боже благослови!
Маруся стояла перед нею.
— Сідай, Марусе! — прошу.
Вона не схотіла чи не вчула, стояла і дивилася на Катрю. Катря непорухома сиділа. Більш не було нікого в хаті.
— Катре, — промовила до неї Маруся, — чом ти слова не промовиш? Чи мені звелиш говорити, Катре?
— Що? — пита Катря. — Що говорити?
— Бач, Маруся вже сива стала зовсім, — кажу, знявши хустку з Марусі.
Подивившися, каже:
— Сива.
Посиділа Маруся мовчки і попрощалась. Катря її хрестить.
— Катре! — промовила Маруся, — в мене діти.
— Боже їх благослови! — одказала Катря по своєму звичаю.
Як сама вже вона нічим людським не мутилася, — то вже й не вважала, як в інших серце колотилося.
Маруся додому пішла.
На третій день Катря із сестрою Меланією поїхали. Маруся ще приходила попрощатися. Катря прощалася так само, як віталась… Хоч би вона лице запечалила! Хоч би озирнулася разочок!
— Як одмінилася! — промовила Маруся, дивлячись услід за тим возом критим по дорозі.
— А пам’ятаєш, яка була вона? — кажу.
— Як же!.. Добре пам’ятаю.
Ще ми постояли, подивились. Маруся пішла до своєї господи, а я її провела і в неї трохи посиділа.
Яків усе хворів, усе болів. Давно вже він не робив нічого: не здолав. Падала коло всього сама Маруся. Багато було їй діла в господі, велико печалі на серці.
Весело, як є ким радіти, та й те добре, коли є об кім поплакати. Ій-же богу моєму, добре! Гірка та жива вода, кажу вам…
Виходжу я од Марусі, і вена мене до воріт доводить, а за нею дітки топотять дрібненько-важенько…
— Подивись, — каже вона, — подивись, Химо, усі тройко у його вилились — мої чорнявенькі!
І згорнула їх усіх до себе. А вони хто з паличкою у руці, хто з хлібом, з пісочком у жменьці, жвавенько дивляться… Тиха і вбога хата з вишневим садком!
Я живу собі придобно на своїй селитьбі. Сусіди до мене ходять, а я знов до їх — одвідуємось. Радимось, як городи засіваємо; вкупі наш одпочивок у свято…
Час за час, а к вечору ближче…