— Олена Чугаївна бачила, як із церкви йшла, — аж зітхає, як згадає. Да Маруся, здається, тож бачила? — говорять.
— Марусе! — крикне Катря, — ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його бачила?
— Як була з мамою у Любчиках на весіллі, — тоді бачила, — одмовила Маруся.
— Ну, хороший же він справді? Які очі? Які брови?
— Він чорнявий.
— Чи із тобою розмовляв? Що говорив він тобі? Чи ввічливий, чи він гордий?.. А до кого більш горнувся він?
— Годі-бо вам, дівчата, годі! — говорить Маруся.
— Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили її, схопили — не пускають.
— Що ж маю вам розказувати?
— Який він, — чи ввічливий, говіркий?
— Він ввічливий і не дуже говіркий.
— І трохи не гордий?
— Не знаю.
Да питання Марусі за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пішла.
Не було дівчатам вгаву: Чайченко — як на мислі, як на язиці; далі вже так стало, що тільки й мови, що про його: та як на весілля прийде, та як його побачать. Одна довідалась, що в його є мати стара; друга плеще, що він хоче у Любчиках оселитись — хату собі там цінує; третя знов виліта на вулицю, як горобець із стріхи: «Чайченка Яковом зовуть!»; четверта знов, прочула, що в його на руці такий перстень, такий!.. Та жодна без повісті не прийде.
— Дівчаточка мої, голубочки! Глядіть лишень не перехваліть його, — сміється Катря дівчатам: — славні бубни за горами, а зблизька — шкуратяні!
— Ну, ось вже весілля недалечке, — побачимо, — гудуть дівчата: — вже довідаємось дійсне, вже побачимо його — який.
— Та дай же вам боже! А то вже він трохи й онавіснів мені: тільки й мови, що він, тільки й думок!.. надокучило!
Дождались дівчата: вітають на дівич-вечір; вітають на весілля.
Ми убрались, вквітчались, біжимо сміючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, сміємось з Катрею, жартуємо. І про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий він, що й поглядом дівчат побиває.
— Та чому отсе Маруся нам не скаже нічого? Скажи ж бо, Марусе! — говорить Катря, — а то наче для себе ховаєш…
— І справді, чом таки не скажеш ладом, Марусе? — озвалась і я до неї.
— Та що я маю казати?
— Який він?
— Молодий, чорнявий…
— Отеє і всього! — сміється Катря. — Чи мало ж по світу тих молодих і чорнявих! Як же його між ними впізнати?.. Як на те ж любчІвські парубки усе чорняві… Як його пізнати? А може, в його на чолі — місяць, а на потилиці зорі сяють?
Ото ж людей на улиці і коло хати — ніде й голки встромити. Якось ми пробилися, увійшли. Тут — наші дівчата, чужі дівчата, вітаємось, питаємось, — з молодою словце перемовили…
Заграли музики, посипали дівчата у двір. А у дворі парубків — стіною стоять! Да то самих незнакомих, чужих. І де не обернешся — все на тебе незнакомі очі блискотять…
«Де ж отой Чайченко, — думаю собі, — отой вславлений?» Та й дивлюсь нишком, чи не пізнаю його де, — коли чую: “Ой мені лишечко!” — жахнулася Катря обік мене. Оглянусь я: «Що тобі?» Вона стоїть от як би вона, без гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася — так то вона стояла, дивилась кудись… Я собі туди зирнула: між парубками високий, ставний, чорнявий козак у чорній свиті, у чорному шовковому поясі… Задивилась і я на його… Трохи схаменувшись, питаю:
— Чи ти не знаєш, Катре, хто се такий?
— Не знаю… не знаю…
— Чи не Чайченко!
— Ні… може… не знаю…
Я до Марусі, найшла її; вона задумалась — не погляне…
— Марусе! — кличу: — хто се стоїть он тамечки? Чайченко?
— Він, — каже.
“Що ж то за краса! Що то за парубок!” — шепотять дівчата між собою.
Маруся тільки поглянула у той бік, де він стояв.
— Чи ж тобі не до сподоби? — питаю.
— Хороший, — промовила стиха.
— А що вже Катря, — говорю Марусі, — то, надійсь, добром таки у йому закохалась!
А Маруся мені так-то вже поважно вимовляє: «Ти, сестрице, коханням не жартуй!» — от, мов, вона ворожка стара, абощо.
— Ну, добре, — кажу, — іди ближче, сама подивися, де тут в лиха жарти? — Взяла її за руку, притягла до Катрі.
— Катре! — почну, а Катря як стисне мені руку.
— Іде, іде, просто до нас іде! — шепче, а сама так і тріпоче.
Чайченко став коло Катрі і взяв її у танець. Вона, ота смілива меткая Катря, немов перелякалася чого, збіліла…
— Марусе, ізмічаєш?
Маруся їм услід дивилась своїм поглядом тихим. Скоро Чайченко пустив Катрю, усі дівчата так і тиснуться до неї:
— А що? Чи знаєш, із ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Яків! А чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?
— Та я ще його добре й не розгледіла, — одмовляється Катря перед дівчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикій пущі опинилася.
Декотрі й віри їй пойняли: “Та вбачай же бо, вбачай добре: другого такого нема!” — а которі — так з-під брови на неї подивились.
А весілля, а танці не стихають; в дворі усю траву зелену підківками винесли. Чайченко танцював зо всіма; брав і мене, і Марусю: яка на очі попаде дівчина, ту він і бере.
— Він нами гордує, — обижалнся інші дівчата, — що бере нас, у вічі не подивившися!
— Заждіть-бо, які ж скорі! Нехай він трохи обсвідчиться в нас, — вмовляли знов другі.
Між танцями зайшла розмова у дівчат з парубками: чи добре із багатою одружитись?
— Добре, як взяти любу та милу! — озвавсь Чайченко.
— Чому б тобі і не взяти, — одкаже йому Грицько Лепех, що сам, славили, кохав нишком молоду, — тобі нагани не дадуть, ти сам багатий.
— Багатий на дрібні сльози, — промовив Чайченко всміхаючись.
Музики заграли, усі пішли у танець — і Чайченко. Чи се він правду сказав, чи се він пожартував — хто його розбере! Ми усі з собою ізглянулися; багато дівчат помовкло — задумалися.
Світ вже біленький розсвітавсь, як ми з того весілля повертали додому. Маруся і Катря ні словечка не прокинули. Я заговорю, «ні!.. еге ж!.. авжеж!» — одкаже Маруся: якісь її свої мислоньки заносять, а Катря — то й зовсім мені одвіту не оддає; то вона швиденько йде, нас попереджаючи, то вона одстане…
Тут нас парубки наздогнали, і Чайченко був між ними. Вклонилися нам і на добраніч дали. І Чайченко… Який в його голос був отруйний! І почуєш, і пізнаєш всюди — хоч між дзвонами! А Катря наша? Де ж тії жарти? Де ті вигадки колишні? Вона ледве парубкам на добраніч оддала.
IV
У тиждень по тому весіллі були у нас молоді і запрошали до себе. Ми поїхали у Любчики всією сім’єю. Поїхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвіта, та чи й спала вона — не знаю; а мені — то все такі сни снилися дивні тієї ночі. Снилось мені, що виходимо ми з Катрею і з Марусею на якийсь шлях великий між степами, і всі степи тії, і весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хороші…
Катря мене будить — я їй розказую: «а чи ж не дивний сон?»
Як же вона вжахнулася, почувши!
— А що те віщує? Що віщує? — притьмом іскажи їй.
— Не полохайся, Катре, — вмовляю, — се сон недільний: як до обід не справдиться, то й не ждати нічого.
— Боже, боже! Що то буде! — бідкається вона…
Зоря розсвітала, день починав біліти; ми сиділи коло віконця, — розчісувала й плела вона свої коси довгі; рум’янець густий спахував на личку, а личко було бліде.
Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, зарані виїхали.
— Катре! — говорю їй стиха: — чи побачимо ми там Чайченка?
— Не знаю, — сама одвернулася.
— А в жадібку його побачити? Не чує.
— Катре? А хочеш, — кажу, — побачити? Хотіла вона осміхнутися, та не всміхнулась, а розсердилась.
— Отже, остили, коли хоч, жарти!
Далі що почну, то нічого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить; то усе в неї вже й злишнього славне, то усе в неї ні до чого не згарне й недокладне.
Приїхали у Любчики; ще тільки були там самі родичі у молодих та ближні приятелі, от як Пилипиха; у хаті було просторо; ми першого очима зустріли Чайченка: сидів він проти дверей…
Старі собі розмовляли; ми попліч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сиділи. Тихесенько я Марусі свій сон переказала.
— Чи не диво ж? — питаю.
— Усе дива в бога! — одказала задумавшися.
Між родичами молодого сиділа стара бабусечка у темній хустці, у темній юпчині, біленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввічливо, якось учасливо, місто б вона пожалувати хотіла. Вона частенько поглядала на Чайченка і на нас. Се була Чайченкова мати.