Обідня година; ніщо не правдить мого сну… А по обіді понаходило такого людей; розлігся гомін; музики заграли; танці вистроїлись.
Танцювали вже із добру годину, а Чайченко усе сидів собі та тільки дививсь, як другі підківками крешуть. Коли його мати до його нахилилась і щось говорила йому; після того він зараз пішов у танець і взяв перво Катрю, там Марусю, там мене, там і других дівчат, знов як тоді, не подивившись і в вічі жодній. Мені довелось сидіти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його — де вже сей заговорить!
— Якого тут людей! — знімаю річ сама. Він озирнувся на мене і по хаті поглянув:
— Багато гостей!
— Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..
— Недавно.
Так вже мені хочеться попитати, чи зостануться вони тут, — так вже!..
— Тутечки усі люди живуть доступні такі, привітні… жалко вам буде їх кидати…
— Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчівські.
В мене аж в очах ясно стало, як він похваливсь.
— Добре вам жити буде!
— Де жити, то жити, — почула я од його…
Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? — «Здужаю», каже.
Ведеться місяців зо два, що ми Чайченка бачимо врядичаси: то любчівської церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, — просять на обід; по обіді гуляємо потам увесь день; то запрошали якось наші їх до себе, то знов вони нас.
Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано і Пилипиху з дочкою: то ми усі на вхідчинах тих були.
На господі у себе Чайченко такий самий небалакливий, як і в людях, мати ж його дуже ласкава і привітно до всіх ставилась. Як вже ми додому виходили од їх, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрі: «Коли б мені до сії хати таку пташечку, як ти!»
Ніхто того слова не чув тихого, окрім мене. Я Марусі се говорю, що чула я. Вона тільки поспитала: чи добре я чула?
З якого часу-години осмутніла наша Катря весела. Не раз я на свої очі бачила, що вона отеє думає-думає, та й обіллється сльозами дрібними. Або не знать з чого, з доброго дива обрадіє: тоді співає, всміхається, червоніє. Яким вже я тихим видом не підходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Ні мені нічого не каже, ні Марусі. І вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своїми мислоньками і вже любіш їй на самоті із собою. Тепер вже сама не промовляє слова — не залюбила і других чути — як говорять. Стала вона до діброви учащати.
Був гай, такий густий, пущі такі за річкою — все вона туди ходить. Як я настерегла, що вона береться одного разу, — я й собі за нею назирцем побігла.
У самій гущавині дубрівній, де там липина і горобина, і дуб кучерявий поспліталися вітами зеленими над холодною криничовиною, — забралась аж туди та й сидить, схиливши голову. Уявилася я — вона зараз схопилась, охмурилась… Я до неї слово зговорила… «Годі вже тобі! — промовила, —в мене голова болить!» Попоходили укупі по гаю, послухали, як листя шумлять, як вода точиться, та й додому прийшли. Така-то вже стала Катря недоторклива: ані поспитати, ані загомоніти до неї! Коли б думок-гадок своїх, а то й так нічого мені не скаже…
Побреду до Марусі, а Маруся наче стала ще тихша, ніж була; усе вона шиє та вишиває, усе за ділом, усе тож в якихсь мислях… Ніякої мені поради і од Марусі. То було усе нас тройко у любій купці, а то якось розійшлися, як зозулі в лісі…
Однії неділі смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, — пішла я собі до Марусі. Приходжу — вона сама у хаті, старої Пилипихи не було.
— Здоровенька була, Марусечко! — кажу їй. — Чого се ти сама дома?
— Та мати у гостину пішли.
— А ти ж? Чи не болить в тебе голова, — кажу, — як в нашої Катрі? У дівчат, як серце наброїло, то зараз на голову звернуть…
— Я чогось нездужаю трохи, — промовила Маруся. Придивилася я на неї пильно, та аж у крик покрикнула, — такеньки змарніла вона дуже, А в очу ж який смуток!
— Марусе, голубко! — кажу їй: — як ти змарніла! І чого в тебе такі очі смутні?
— Да того, може, що нездужаю, — сказала на одвіт. — А як там Катря? — питає.
— Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, — кажу, — й мати давно помітили, вже й питали саму Катрю і мене. Катря не признається… А я що скажу? Хіба свою догадочку? А бачу вже, що біда якась коїться: батько на Катрю позирає, — от як він її поспитає!..
Маруся поруч зі мною сидить і слухає, а сама словечка не промовить.
— Боже мій! І що се лихо таке сколотилось несподіване? І ти, Марусю, вже не така, як колись була!
Отеє такеньки сидимо, а вечор темніє, — коли й Катря вбігла. Обійняла Марусю, стиснула мене, поцілувала, сіла коло нас. Мовчимо усі довго.
— Ну, бувай же здорова, Марусе! — кажу. — На добраніч! Вже час додому. Чи підеш і ти, Катре? Тебе, — кажу, — мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.
— Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати… Я, — каже, — я того Чайченка покохала!
— Та хіба не знаємо! — веселенько я їй одмовляю: — отсе нам новина велика!
А Маруся так-то навсправжнє її питає ще:
— Чи так се, Катре? Чи справді, Катре?
— Нащо ти мене так питаєш, Марусю? Я його люблю.
— Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!
— Та боже ж мій, боже! — одкаже Катря: — та я його од першого.разу покохала. Вже я з того весілля за ним пропадаю. Тільки ти не вважала, а з мене вже усі дівчата сміються…
— Ні, — каже Маруся, — я вважала та думала: ее так… Я думала — забудеш…
— Хіба як очі заплющу!
— То поможи тобі боже, Катре! — промовила Маруся.
— Дай тобі боже, Катре! — кажу й я. Кинулась нас цілувати, жалувати Катря.
— А він же чи полюбить? — стала тоді гадати. — Може, насміється! Скажи, Марусю, скажи, Химо! Чи він любитиме?
— Ой, трохи чи не більше ти од нас відаєш про це, Катре, — говорю, — десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на світ одродилася сьогодні. Признайся ж і нам, любко, щоб і ми знали.
— Я його бачила, — розказує. — Була я у гаях і забрела дуже далеко, аж туди к чужосільським левадам; ішла собі, коли чую: «Здорова була!» Глянула — бачу його, віри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася… А він усе говорить до мене, усе говорить….
— Що ж він тобі говорив?
— Питав мене, чого зайшла, чом невесела…
— Що ж ти йому сказала? — я все її питаю; Маруся тільки слухала.
— Так зайшла, — кажу, — гуляю собі, і я, — кажу, — весела… Тоді він питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, і казав, що у Красному церква згоріла… І що був він у ярмарку оттоді, як ми ходили до церкви, а його не було — він-то у ярмарку був, — говорив, що туга його обіймає… І провів мене аж до самісінького нашого тину. Ішов усе поруч зо мною… Спасибі тобі, вечір темний, і ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весілля. Пита він, чи будемо…
— Отсе, — кажу, — тепер треба ще на те весілля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!
— Та не знаю ще, — каже, — як мати схочуть!
— Хіба самій не манеться? Хіба не попросиш матусі?
— Та якось вже буде, — одказала.
— Ти, — кажу, — сумуєш чогось, Марусе; чи не пішла б ти із нами?
А Катря тоді:
— Сумує Маруся? Чого сумує?
— Голубко, — говорить мені Маруся, — мені не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!
— Тільки той, кого любиш, розважить, — озвалась Катря.
— Покохаймо кого-небудь, Марусе! — жартую. Маруся нічого не одказала.
— Щаслива будеш, — говорить Катря.
— Покохаймо ж, Марусе! — я знов до неї.
— Не жартуй, — одкаже тихо.
Надійшла Пилипиха. Попрощались ми й пішли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, і смирнесенька така, що я такою її зроду не бачила.
V
Ходила Катря у Любчики нібито заполочі позичати червоної та й повернулася додому ік вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де і пощо: «як така з тебе швачка, — каже, — то дбай, щоб не позичати заполочі вдруге по чужих селах».
По тім слові батько вийшов з хати, запаливши люльку.
— Що тобі, моя дитино! — упада вже коло Катрі мати. — Уступила до хати біла мов білочок… що тобі, доню?
— Нічого, мамо, нічого!
— Де вже там нічого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дівчата, у садок поскорилися.