— Горе моє! Горе моє! Добре! Я ждатиму… Як же мені важко! Чи се смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажіть, мамо!
— А от зараз, по обіді, ви з Химою вийдіть з хати, — я тоді йому скажу… Я тоді скажу і поблагаю… Для своєї дитини й голову під сокиру покладають, а то б мені ще не попіклуватися тобою…
— Я ждатиму, — промовила Катря: — я терпітиму. А ждала вона так, як от пташки сидять у клітці, — що вже нікуди летіти, то б’ються, де зачинені.
VI
Обідаючи, батько наче не добачав, як мати блідла, як Катря плакала, — сидів такий, не гадки, як і вчора.
Після обід ми з Катрею зараз зійшли з хати, стали по вкупі під дверима.
Довгенько у хаті тихо було…
— Голубе мій! — заговорила мати: — нашу Катрю хочуть сватати…
— А що ж! Нехай сватають, хто хоче, — з того догани нема!
— Се молодий Чайченко хоче сватати… Яка твоя вгода?
— Я за Чайченка не ‘ддам.
Я вже живосилом одволікла Катрю од дверей хатніх:
«Катре! Катре! Усе пропаде!..»
Затрусилася вона і стала нерухомо на прислух знову.
— Дитина дуже парубка вподобала, — просить мати: — нехай же вона в нас щаслива буде!
— Не на те я дочку викохав, — гримнув батько, — щоб я її первому пройдисвіту мав оддати, який там їй в око впаде!
— Чим вони не люди? І добрі, й заможні; усі їх на повазі мають.
— За що поважають? Хіба за те, що зайшла вона невідомо чого та й осіла у селі чужому.
— Знали б люди… чулись би непокори на їх, а то усі шанують… Ти сам перве з ними заходив…
— Я по усіх шляхах битих блукаюся і багато людей набредеш усяких, що на ворота б свої не пускав їх ніколи…
— Велику ласку мені зроби, послухай!
— Годі!..
Катря як скричить, зарветься до хати, — я її за поперек вхопила, у сіни назад одкинула…
— Що таке? — пита батько з хати, біжить мати…
— Се ми йдемо в берег по воду, — одкажу голосно. Та відра на коромисел, та Катрю обіручки за собою…
— Не журись, — вмовляю її, — не журись! Може, ще батько власкавиться — він же тебе жалує! Як же нападеться на мене Катря!
— Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш? Аж я сама трохи ізлякалася:
— Та бо’? із тобою, Катре, — кажу, — обміркуйся гаразд!
Облилася вона слізьми дрібними.
— Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бігаймо у великий гай, — він сьогодні у гаї дерево рубає.
— Бігаймо, — кажу, — утрися, не плач!
Вона тоді зараз обітерла очиці, і побігли ми до гаю, приховавши відра свої понад ровом у бур’янах.
До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливій людині на добру годину ходп, а ми перебігли не зупиняючись. Чуємо вже — сокира цюкає і голос вітер до нас зносить — пісні хтось співає.
— Се він, — впізнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидві заразом, ще оддалік… Вже тоді вісень ішла; лист червонів, жовтів, в’янув і обсипавсь, і котючий вітер низався поміж деревом безлистим.
Голосно і просторо стало округи, у свіжім гаю пахущім… Бачимо його, а він нас ще не бачить — співає. Катря припинилася.
— Що він таке співає? — спиталася, вжахнувшися співу того: — що він співає?
— Послухаймо, — кажу, — то й почуємо… Ходім ближче.
— Цить! Постривай! — шепоче мені.
Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.
Чайченко обрублював гілки з зваленого дерева, і круг його зрубане дерев’я і пеньки свіжі; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко. Недбало він своєю сокирою блискучою цюкав, — задумався сам тяжко і тихо і сумно співав.
Отака була його пісня:
Співав він, що любив колись щиро та вірно, а йому зрада сталась несподівана, — і вже повік нещасливий він житиме; кохають інші — та до інших серце вже не приляже, до нікого:
Хоч яка ласкава, яка чорнобрива,
Та не буде так, як першая, мила!
— Яких се ти пісень співаєш? — покрикне криком Катря, наче себе не пам’ятаючи.
Він іздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, — знов пустив і знов сокиру підняв.
— Спасибі, — каже, — спасибі, що прийшла, а я не сподівався…
— Боже милий! Якої ж смутної ти співав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я — друга?
Він так ніби трохи ізмішався…
— Лучче, — одмовляється, — лучче пожалуй мене, моя рибонько!
Вона рум’янцем уся закрасилася, як те слово почула, — вона усе своє горе забула…
— Ні, — каже, — я знаю, що ти мене вірно любиш, а я тільки пожартувала, — збач мені те… Та й знову перескоком:
— А нащо такої смутної співав? Проти чого співав такої?
Тоді вже я з-за куща озвалась:
— Чи забула, — кажу, — голубонько-гуркотливочко, чого бігла сюди?
— Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!
— Що ти кажеш? — пита її Чайченко, вклонившись мені. Усі ми посідали на прикорню.
— Батько за тебе дати мене не хоче!
— Має другого зятя до руки?.. Кого се? — пита він, та чудно мені те, що пита він ні весело, ні журно, наче за хлібсіль подяку складає.
— Когось там думає на моє безголов’я! — говорить Катря, заплакавши.
— Вже зять нарекований! — каже тоді Чайченко. — От воно що! Кращого знайшли! Нічим втішатись та й нарікати ні на що; дармо ж з сухої криниці воду брать…
Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався… уста стиснув і голову підняв гордо, і очі блисконули… Та все те потаївши у собі, ніби з упокоєм помалу устає…
— А тобі ж як? Ти що думаєш? — пита Катрі.
— Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш? — одкаже вона.
— Та хто вас зна, хто й розбере! — промовив Чайченко гірко: — покохаєте вранці, забудете ввечері!
Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.
Він тоді узяв її за руку.
— Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!
— Як? Без тебе? Хіба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою будеш?
— Вже мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде!.. Прощай, дівчино! Бувай здорова й щаслива!
— Та що се ви, — говорю я, — та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобігти? Може, ще й ні за що буде на долю нарікати. Сідайте лиш!
Вони слухняненько коло мене посідали; він сумно дививсь, вона ж наче усі шляхи погубила, тільки усе до його ближче горнулася.
От і стали ми радитись.
— Не треба батькові докучати слізьми, — кажу. — Не треба тепер до його й приступати.
Чайченко усього дослухає склавши руки.
— Я батькові до ніг упаду, — нахваляється Катря, послухавши мого слова розумного. — Як не віддасть мене батько за тебе, я вмру!
— Ти й до ніг зажди упадати, — мовлю їй, — і вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що, — кажу, — не займай батька, нехай він сам трохи вгамується.
— Та яково ж отакечки й не знати — чи мені жити у світі, чи лежати у домовині? Ой лихо моє! Лихо моє!
— А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й е: терпи-терпи, надійсь та сподівайся, — виводжу Катрі.
— Або ще й сподіванку покинь та живи собі так, як без неї живеться! — додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втішити…
— Розумний не стратить надії, — я йому: — треба сподіватись, живши…
— Поки не зрадять, — знов мостить він. А Катря тоді до його пригорнулася.
— О, — каже, — отсе я тебе зраджу?
Аж і він на таке любе словечко всміхнувсь.
— А нам пора додому, — нагадую, — щоб часом не нажити нам собі лишенька!
— Іди, Химо, голубочко! — говорить Катря. — Я ось тільки ще два слова скажу, я тебе наздожену.
А сама мене виводить на стежечку… Я пішла… Що й казати! Я ще під гаєм чималу годинку тривала тих двох слів… Та вже добре й те мені, що вона прийшла трошки спокійніша і веселішая.
Допали криниці та боржій, сповнивши відра, додому побрались. Нас перестрів батько.
— А до якої се криниці ходили? — спитав.
— Ми ще й прогулялися собі трохи, — одказую йому. Він подививсь мені в вічі й подививсь на дочку… А в дочки сльози хвилюють…
— Батенько! — промовила.
І пішов собі, наче він не завважив і не чув слова її благащого…
VII
Час іде, минається; ми ждемо собі кращого, бідкаємось, страхаємось. Батько не згадує за Чайченка.
Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подія…
— Як, — каже, — як! Та чи ж ти не рідна мати своїй дитині? Чи не ти страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед моїм дитям! Я — мати, вільно мені її за кого хотя віддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто мені до вподоби.
Та аж тоді вона посварилась з нашою матір’ю і довго до нас не ходила.
А на селі весілля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрі в голові, та ходить, — надія, бач, така: його там побачить.