Тільки мені хвилиночка вільна, — я зараз до Марусі побігла, постукала у віконце:
— Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!
Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:
— Марусе, ти кохаєш Чайченка?
Вона іздригнулася і пильно на мене поглянула, тихо. Її очі засяяли; личко спалахнуло рум’янцем, і каже мені:
— То що?
— Правда сьому, Марусе? А я Катрі віри не йняла, я не думала… І дуже ти його любиш? І давно вже?
— Я за його умерла б, — говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а смілим, — я для нього б у світі жити рада… а люблю я його давно, давно… завсіди люблю, як зазнаю.
— Він же до тебе не залицявсь ніколи, Марусе? Він до Катрі… до іншої.
— Нехай здоров буде та щасливий із тією, що покохає собі…
— А тобі ж, Марусе? Тобі тільки мука, печаль та горе?
— Хоч горе, — я від його усе прийму за добре.
— А мати ж твоя?
— Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.
— Та вона замічає, що ти в’янеш, вона тим печалиться…
— Коли б же діялось по моїй волі, коли б моя сила, то я б рум’яніла!
— Як же ти заміж підеш?
— Я не піду заміж.
— А мати стане силувати.
— Що ж? Важко мені буде.
— Та вже ж важко за нелюбого йти!
— Ні, я кажу — буде важко, що мати вмовляти стане, а я не піду…
— Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?
— Я нічого не дожидатиму й ні на що не вповатиму.
— Та він не знає і не дбає, що ти його кохаєш!
— Нехай! Аби я його кохала.
— Лихо тобі із тим коханням буде та горе, а радощів я не сподіваюсь.
— Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде…
— Прощавай, Марусенько! — кажу їй.
— Бувай здорова!
Провела мене трохи, ще попрощалася й пішла до господи, тиха та ясна.
А я додому. Іду собі та думаю: чого-то на світі не бува, аби здорова наша голова! І той Чайченко! Чи він у барвінку купаний, що так дівчат чарує? Коли вже на правду йде, то й мені він чи одну нічку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася… Подумала, зітхнула та й сказала: «Годі!» І годі.
— А що? — пита Катря в мене всміхаючись, — чи ж я не вгадала?
— Твоя правда, — кажу. — Нещаслива дівчина! Жалко мені її дуже! Гірка їй доля судилася!
— Гірко даремне кохати, — промовила Катря, — гірко даремне дожидати, а ще гірше не кохати й не дожидати!
З Марусею вона про се не заходила у розмову, хіба так, навдогад, що скаже Катря: «Нащо те кохання у світі?» А Маруся: “А коли серце кохає — як не кохати?” Катря собі: «Який прибиток з тих любощів, — чи ж варті?»
Маруся: «Не знаю, тільки ніхто не залишить свого коаиня…»
Часом Катря як посмівається, часом ніби як завидно їй чогось стане…
Все вона світом нудить, все ні до чого у неї нема охоти, ні до чого жадоби.
— Катре! — кажу їй, — так ти діло робиш, голубко, як мокре горить!
— Аби то! — вона мені, — аби день до вечора! Мати їй убрання хороші та пишні купує, — вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в гостину — ехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди світом удить.
Мати дуже тужила, та ще и страхалася — що буде з нею. Мене просить:
— Не одходь ти од Катрі, покинь усе, ходи із нею!
Батько нічого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрізь стрінемо несподівано. Нічого не скаже, — спогляне на Катрю і мине…
Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лісі. Ходимо з нею — я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такі, було, ходимо, що й птаства не полохаємо…
XIV
Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той літній — і зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А місце дике таке, неоселяне! Білі крейдяні шпилі гір лощать на сонці, та між горами котить річка глибока — ні древа, ні квіту, ні щебетання…
— Катре! — кажу, — чого се ми тут прийшли?
— Ходім у печери, — говорить мені та з цим словом і йде, а я за нею.
— Не ходи, Катре! — прошу, — вона йде.
Темно було у печерах зовсім, і холод свіжий понімав. Де зверху у гороізу розпадину сонячний промінь ронив сяющу стягу.
Катря йде усе далі та далі — вже душно мені:
— Вернімось, Катре! — йде далі… Вже ми набрели те місце, де кам’яна постіль помостилася — крейдяний обвал, а на йому менший, як узголів’я. У тій печері наввишки буде так, що тільки стати схиливши голову чоловіку невеликого зросту; на стіні хрести вибиті, а перед тими хрестами на долівці ямка. Стояв тут хтось роки на молитві, аж молячись у землю входив.
Катря стояла, дивилася і думала — невпокійна, тривожна… Як ірвоне з себе коралі дорогі — геть одкинула — тільки вони гур-гур — розкотилися! Я кинулася збирати:
— Що тобі таке, Катре? — А Катря впала коло кам’яної постелі на коліна, розливається слізьми.
— Катре! — покрикну. — Що ти робиш?
А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..
Ледве я її вивела з тії печери на світ божий.
— Що тобі, Катре?
Вона як стала, як глянула — чи ж пізнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподівано родину усю свою знайшла — заспокоєна та радісна, та сама дивується…
— Химо! — каже до мене. — Я у черниці піду. Я скаменіла — як стояла.
— Буде мені спокій, — промовляє радіючи.
— В черниці! — кажу. — А мати ж? А батько?
— Ходім додому, ходім, — перехопила мене, — нехай вже мене виряджають!
І додому поспішилася, а я за нею.
Увійшли у хату. Було саме тоді свято; батько й мати сиділи у стола говорячи. Катря їм вклонилася до ніг і просить:
— Тату, мамо! Я піду в черниці, — я буду богу молитись.
Мати так руками й сплеснула. Батько устав.
— Катре! Катре! — покрикне мати.
— Я піду у черниці, — промовляє Катря, — стану богу молитися.
— Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втішатись хотіли, а ти нас думаєш покинути при нашій старості… — плаче мати…
— Я за вас буду бога просити, — каже Катря.
— Годі, дочко, годі! — мовить батько. — Я такого слова щоб більше не чув від тебе!
— То ви мене не пустите? — покрикне Катря. — Пустіть мене! Не губіть моєї душі!
— Я сказав: годі — то й годі! — знов мовить батько. — Я ніколи тебе на се не благословлю!
— Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителі не благословлять, моя дитино? — вмовляє мати.
— Пустіть мене… не губіть моєї душі… Я піду, пустіть мене!.. — слово одно Катрине.
З того часу усе просилася у черниці, просилася та плакала. Нікуди вже не йде — сидить у хаті — плаче.
Тиждень збіг.
Одного ранку прокинулися ми, — нема Катрі: де вона? Я кличу — не озивається, — я кинулася скрізь шукати, шукає й мати — ніде нема, ніхто з сусід не бачив.
— Десь пішла проходитися, — кажемо, а самі вже не впевняємось, вже серце мре… Нема Катрі і опівдня; вечір, ніч — не вертається. Яково то було матері перетривати; яково їй було батькові оповістити, — а батька той день дома :ве було. Як почув він — біленький став, зовсім біленький…
— Коли? —спитав.
— Вчора ранесенько, — прокинулися, вже її нема! Усе Своє покинула, пішла! — вбивається мати.
Батько коні запріг свіжі й поїхав зараз. Два дні його іде було — на третій повернувся наче з-під землі.
— Нема? — питає мати, хоч ще здалека його самого побачила і заплакала.
— Нема, — одказав.
Ще шукали, ще питали — не чутно ніде, ніде нема її, як у воду впала.
— Де ж вона пішла? Де ж вона поділася? — раз у раз говорить мати. — Може, тепер у великій пригоді, може…
Батько нічого свого не каже…
Нема у світі гірше, як та невідомість, непевність: що ні заспокоїться, ні зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опо;живляли; усякі її пригоди й біди оплакували, то знов надію складали, що бог їй у всьому допоможе і на добре виведе.
Говоримо, було, із мамою та згадуємо, — батько слухає, — бровою не здвигне… Приходили раз по раз люди звідати нас, а найбільш тих молодиць-жалібниць убігало, що вони, було, в нас і нащебечуться, і наплачуться.
Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самі провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.
Пережили ми вісень і зиму; діждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподівання. Прочуємо, що десь там, в повіті, бачили дівчину, нікому не знайому — батько їде питати — об’їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено — їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято — їде батько її побачити. Певності дожидаємо — плачемо; дознаємось, що не вона — дякуємо, раді — і знов плачемо та сумуємо, що її слід запав.