ва варта дискусії. Економічне питання таке важне, таке основне, що й
при справі політичної самостійности всякого народу не то, що помину-
ти його не можна, але треба класти його як вихідну точку. Аджеж уся
соціяльна боротьба наших часів у головній мірі (не виключної) зво-
диться на усунення економічного визиску в усякій формі. Та поста-
вивши питання так, ми відразу бачимо перед собою просту і ясну
перспективу. Адже змагання до усунення економічного визиску му-
сить ео ipso (тим самим) бути змаганням до усунення визискувачів,
своїх чи чужих, а в разі даного вибору певно насамперед чужих, а по-
тім своїх. А що значить політична несамостійність якоїсь нації, як у
останній лінії такий її стан, що вона мусить без опору дати визиску-
вати себе іншій нації, мусить віддавати часть здобутків своєї праці на
цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного? Значить,
жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання самі собою,
з залізною консеквенціею пруть усяку націю до виборювання для себе
політичної самостійности, а в противнім разі розкривають перед нею
неминучу перспективу економічного невільництва, занидіния, паупе-
ризації, культурного застою й упадку. Правда, наші (і не наші) при-
хильники здорового хлопського розуму не ставлять цього питання
так широко. Усунення всякого визиску — це ж утопія, це неможли-
вість! Головна річ — удержання політичного і соціяльного спокою, при
якому б без перешкоди могла функціонувати та драбина, по якій
одні йдуть угору, а другі вдолину. Іншими словами: «Не викликайте
вовка з ліса, дайте нам спокійно сидіти на посадах і добиватися
маєтків, а там, коли ми будемо матися добре і забезпечимо своїх ді-
тей, то й цілій нації буде ліпше. Аджеж коли забезпечений я, мій су-
сід, другий, десятий, сотий, то це, значить, забезпечена така то часть
нації. Економічний прогрес у тім і лежить, щоб та часть нації була чим
раз більша й більша і щоб її забезпечення було чим раз ширше й трив-
кіше». Розуміється, так ясно ці панове цього не скажуть, бо тут занад-
то виразно було б видно їх клясовий і хатній егоїзм, їх нехіть до всякої
боротьби, до всякого ідеального (отже й національного) змагання,
коли воно має бути важким здобуванням, а не влітати в руки готове,
так як мітичний печений голубець в рот. Розуміється, соціолог мусить
і егоїзмові признати певне і то досить широке управнення в ряді фак-
торів, що двигають розвій народу; але цей егоїзм не повинен бути гу-.
стою хмарою, що закриває сонце, не повинен бути розтіччю і розбра-
том з ідеєю загального прогресу, бо в такому разі він робиться не
пожиточним фактором, а ворогом, з яким усі чесніші елементи мусять
боротися. Соціяльна динаміка нашого часу показує, що збагачення
одиниць стоїть звичайно в простій пропорції до зубожіння народної
маси, а число збагачених одиниць стоїть у простій пропорції до числа
зубожілих. Чим більше багачів у центрі, тим більше бідности довкола;
чим більше нагромадження багатства в одних руках, тим більші про-
стори займає зубожіння мас. Соціяльний спокій, це найкраща гаран-
тія для п'явок — висисати їх жертви. Що з погляду ширших, навіть
чисто економічних інтересів нації ані такий економічний прогрес,
ані такий соціальний супокій не пожадані,— цього не треба б доказу-
вати. Що великі соціяльні п'явки, нассавшися хоч і до надлюдських
розмірів, можуть навіть пальцем не кивнути для добра тої нації, якої
соками вони наситилися, це доказують нам приклади наших домашніх
Харитоненків, Терещенків і братії їх.
Далеко вище від цього егоїстично-матеріялістичного погляду треба
поставити той, який пок. Драгоманов так завзято критикував і осуджу-
вав під назвою «неполітичної культури». Ця назва не зовсім добре
характеризує річ, бо ж само поняття «культури» містить у собі так ба-
гато політичних чинників (плекання мови, письменства, школи, народ-
ної освіти і т. ін.), що неполітична культура, це contradictio in adjecto.
Та я маю на думці той напрям думок, який звичайно висловлюється
такими більше менше фразами: «Плекаймо рідну мову, письменство,
освіту, науку, піднесім національну свідомість серед народу, а в полі-
тику, себто в активну політику, не мішаймося». Для зрозуміння і від-
повідного оцінення цієї течії треба додати, що вона постала на грунті
політичне несвобіднім, де участь в активній політиці ео ipso (тим са-
мим) значила участь у нелегальних змаганнях. У Галичині, де участь
у активній політиці кожному горожанинові не тільки дозволена, але
навіть наказана законами, такого напряму не було й не могло бути.
Там, де він був, а почасти є й досі, він не був якоюсь свідомою про-
грамою на завсіди, але хіба висловом фактичних відносин: політичної
самовлади з одного і політичної безправности з другого боку. От тим
то критика пок. Драгоманова супроти цього напряму була лише поча-
сти справедлива, наскільки вона вдаряла на загальну апатію і зневіру
в успіх національної української справи, що крилися під цим окликом.
Бо ж годі заперечити, що відповідно ведена просвіта, літературна і за-
галом культурна робота навіть без мішання українців у активну полі-
тику могла б була з часом здобути українству певне, хоч і маленьке
політичне значення, а всі такі, зразу чисті ідейні, ідеалістичні рухи,
переходячи в маси,, мають те до себе, що захоплюють чим раз більше
життєвих — педагогічних, економічних і політичних інтересів, витя-
гають людей на чим раз ширшу арену боротьби. Воюючи зі самим
поняттям «неполітичної культури» пок. Драгоманов не вдавався в ана-
ліз того, як треба би вести культурну працю, щоб вона навіть у міні-
мальних межах давала живі плоди, а не була пустим аматорством
і стратою часу,— не пробував аналізувати, відки взялася і яким робом
запанувала по пам'ятнім указі 1876 p. та дивна апатія і знеохота до
українства, що породила й сам оклик «неполітичної культури». До-
кладний аналіз був би показав Драгоманову, що в значній мірі і сам
він був цьому винен, що голошені ним у початку 70-их років доктрини
в дальшому розвитку дали цю консеквенцію. Бо ж пригадаймо, що
головною характеристикою політичних поглядів Драгоманова в його
київськім періоді було переконання про конечність міститися україн-
ству і політичне і літературно — під одним дахом з російством. Укра-
їнська література — популярна, для домашнього вжитку: все, що по-
над те, повинні українці за приміром Гоголя й Костомарова писати
по-російськи, наповняючи здобутками свого духа спільну всеросійську
скарбницю. Ті самі думки пробував Драгоманов з властивою йому си-
лою й категоричністю ширити і в Галичині, та тут вони зустріли рішу-
чий відпір навіть з боку таких прихильних до Драгоманова людей,
як В. Навроцький (див. його реферати з праць Драгоманова в «Правді»
1874—76 pp.). He багато змодифікував він ці думки й тоді, коли ро-
сійські порядки змусили його шукати захисту для вільного україн-
ського слова за границею. Правда в «Переднім Слові» до «Громади»
він начеркнув етнографічні межі української нації, а в своїх многоцін-
них фольклорних працях раз у раз зводив річ на значення і становище
українського народу як самостійної нації в розвитку духовних зв'язків
між Заходом і Сходом, між Півднем і Північчю. Але в його політичних
писаннях українці завсіди тільки південні росіяни і такими повинні
бути й надалі. Він силкувався навіть міцніше зв'язати українців
з росіянами боротьбою зі спільним ворогом — абсолютизмом, а в сво-
їх програмових нарисах, особливо в «Вільній спілці» дав зразок зов-
сім безнаціональної російської федерації, кладучи в основу той самий
територіяльний поділ, котрого недостаточність для Австрії він ясно
розумів ще в 1875 році. Проти думки про український сепаратизм
заховання своєї свободи взятися до законної оборони, щоб скинути з
себе се ярмо і шукати для того помочі наших сусідів. Отже не на нас
спадає вина сеї війни, що вже загортається. Ми були вірні і зістає-
мося вірними великому князю (царю) і проти волі нашої беремося за
зброю».
Ми не маємо майже нічого, щоб вияснило нам інтимні думки, влас
тиві заміри, провідні ідеї й кінцеві цілі політики Виговського і його кру-
гів, і так само Мазепи й його прихильників. І Виговський і Мазепа ви-