ступають перед нами як дипломати, що в своїх заявах, публічних ви-
ступах, у своїй кореспонденції й офіціяльних актах поводилася головно
вічним дипломатичним принципом, що язик людині даний на те, аби
укривати свої гадки. Якби діло їх увінчалося успіхом, воно б пояснило
їх задушевні пляни і помирило суспільність і потомство з їх дипло-
матуванням, з критими ходами, якими йшли вони до своєї мети. А так
на руїнах своїх замислів зісталиея вони з репутацією інтриганів —
зрадників, хитрих егоїстів, сіячів смути й «изменьї», а навіть і ми, ба-
жаючи безсторонньо оцінити політику й змагання тих людей, мусимо
вдоволитися більше або менше правдоподібними міркуваннями про те,
що було властивою метою їх змагань, на підставі тих офіціяльних
актів, і ще більше — міркуючи з загального розвою політичних ідей
і змагань української сусіїільности.
І от можемо ми припускати в Виговськім, Мазепі чи іншім спільни-
ку ідей і змагань їх більшу або меншу участь мотивів егоїстичних, з од-
ного боку, а ідейних і патріотичних — з другого; можемо симпатизува-
ти з ними, як людьми, з індивідуальностями, з їх тактикою і з цілим ком-
плексом їх політичних і національних, культурних і соціяльних погля-
дів, ідей і змагань, з їх ідейною фізіономією,— але одно зістається
фактом безсумівним і вірним. Се те, що як один, так і другий, при своїх
індивідуальних відмінах, при різниці в тактиці, в засобах і способах,
в деталях своїх плянів,— були представниками, речниками, носи геля-
ми політичних змагань, якими глибоко пройняте було все українське
суспільство, вся свідоміша верства українського народу, вся україн-
ська інтелігенція їх часів, їх діло таким чином не було ні в якім разі
особистим ділом, їх винаходом, їх забаганкою. Вони виступили з здій-
сненням того, що було постулятом усієї суспільности. І впали жертвою
не тільки своїх власних помилок, чи недотепностей, але также і жерт-
вою трагічного конфлікту народних змагань з непереможною силою
обставин.
Гадяцька унія була першим виразом, відкритим і більше-менше
повним, того, що вже перед тим пробивалося в різних актах і заявах,
але тільки тепер знайшло скільки небудь конкретне своє об'явлення:
українська державна ідея, окремішність української території й укра-
їнського народу. Від елементарної оборони «руської віри», рівноправ-
ности українського чи білоруського православного елементу з поль-
сько-католицьким, яка наповняє собою перші десятиліття XVII в., ук-
раїнська суспільність серед кривавих бур Хмельниччини доходить до
свідомости потреби гарантій автономного українського життя, полі-
тичної самоуправи українського народу, як політичної цілости, україн-
ської етнографічної території, як окремого політичного тіла. Те, що
самому Хмельницькому в перших стадіях його повстання ще ледве
уявлялося, в момент його смерти представлялося політичним керма-
ничам України вже зовсім виразно і ясно.
Україна вертається під зверхність польського короля і сойму, але
не як комплекс провінцій, а як окрема і замкнена політична цілість.
Українська територія в своїх етнографічних границях має творити
осібне «Велике князівство Руське», з своїми осібними міністрами,
скарбом, військом і монетою, з своїм власним вибірним ше-
фом — гетьманом, якого мають вибирати стани сього великого кня-
зівства і подають до затвердження королеві. Коронне військо не має
вступу на сю територію, так само місцевим панам не можна держати
яких небудь міліцій; єдину воєнну силу має становити козацьке військо
під властю гетьмана. Всі уряди можуть займати тільки особи україн-
ської народности («руської віри»). Українській народності забезпечу-
ються певні освітні засоби (право заснування двох академій на
взірець краківського університету і т. і.).
В знаній мірі лри тім узято взірець з В. кн. Литовського, що на
підставі Люблинської унії 1569 p. становило автономну провінцію
Польщі. До давнішого польсько-литовського дуалізму мав бути дода-
ний ще третій автономний член, призабутий у 1569 p. Але в інших
пунктах політична українська мисль ішла далі сього готового взірця,
сеї готової схеми і творила нові форми й гарантії національного життя.
Сей, напр. український віце-король, виборний, доживотний гетьман,
з шансами перетворитися в династичного володаря (вимовлялося, що
потомки і свояки Виговського не мали бути виключені від гетьманст-
ва),— се була зовсім нова комбінація автономного устрою В. кн. Ли-
товського з новою козацькою республікою. А в умові, що В. кн. Руське
має зіставатися невтральним на випадок агресивної війни Польщі
з царством Московським, я бачу прояв ідеї вічної невтральности Ук-
раїни між двома конкурентами — Польщею і Москвою, зародок ідеї
про Україну, як самостійну, вічно невтральну державу, під протекто-
ратом Польщі й Московщини.
Не все з сих дезидератів було прийняте в офіціяльний текст Га-
дяцької унії, бо се було занадто нове ще, сміле й незвикле. Напр., ся
ідея невтральности України '. Або жадання, щоб Велике князівство
Руське обіймало не саму тільки козацьку, східню Україну, що була
предметом трактатів з Польщею за Хмельницького, а всю українську
територію 2.
' Знаємо її з брульйонів (чорновиків Гадяцького трактату, знайдених
В. Гарасимчуком і приготовлених для видання в львівськім корпусі матеріялів
до історії козаччини.
2 3 записок Голінського, учасника переговорів, знаємо тепер, що таке до-
магання ставилося при укладанню унії, в вересні 1658 p., а не тільки при пізні-
шім (1659) посольстві на сойм: Upominali si^ naprzod ksiestwa absoliitnego
Ruskiego, przy ktorym wojewodstwa Wotynskiego, Ruskiego, Podolskiego,
Betskiego w Koronie, і w. w. k. Litewskim Pinska, Bykowa, Staroduba, Owrucza і
innych nie mato.
Але нам інтересні самі ідеї. Інтересно і важно, що такі жадання
були продумані, висловлені і домагалися свого сповнення
Трудно сказати при теперішнім запасі наших відомостей, наскіль-
ки серйозно брали творці Гадяцької унії плян переходу назад під зверх-
ність Польщі, а розриву з Москвою. В наведенім вище маніфесті не
можна вичитати такого заміру до рішучого розриву і повороту назад.
Нам, з ретроспективного становища, зовсім ясно, що Гадяцька унія
не мала виглядів на успіх: утрата України для Польщі була ще фактом
занадто свіжим, щоб польська шляхта могла помиритися з ним і щиро
вишукувати новий порядок речей для окремішнього і автономного
Вел. кн. Руського. Для українських мас вертатися назад під панську
кормигу польську, облиту кров'ю недавніх, героїчних змагань до сво-
боди, здавалося чимсь неможливо-диким. І те, що так ясно представ-
чяється нам, до певної міри могли відчувати і творці гадяцьких умов.
Можна сильно сумніватися, чи оружні демонстрації Виговського про-
ти Москви не були тільки способом змусити її до уступок українській
автономії, подібно, як потім за Дорошенка, і чи власне дійсна програма
не лежала в чімсь у роді тої вічно невтральної української держави
під зверхністю Польщі і Москви разом, яку я тількищо запримітив у
зародку, в проектах унії.
Все се неясно, і можна бути різних гадок про те, в яких міжнарод-
них комбінаціях творці Гадяцької унії, чи їх наступники задумували
здійснити свій плян української автономії, і сі міжнародні комбіна-
ції, правдоподібно, стояли на другім пляні у самих українських політи-
ків, що на взір старого Хмельницького пробували опиратися на всі
можливі міжнародні комбінації і фактори — Москву, Польщу, Шве-
цію, Туреччину, Крим. Забезпечення української автономії — се
грунт, се правдива, дійсна вісь, коло котрої оберталася українська по-
літика другої половини XVII в. Вона лежить основою діяльности і зма-
гань і таких льоялістів (у відносинах до Московської держави), як
Сомко або Многогрішний, і таких сміливіших будівничих української
політики, як Дорошенко,— у котрого ся ідея невтральної української
держави під протекторатом її сусідів — Москви, Польщі, Туреччини
виступає особливо помітно, і навіть у таких демагогів, як Петрик, що
виступаючи завзятим ворогом автономістів — старшин, заразом голо-
сив «війну на Москаля для вольностей і добра общого посполитого»,
закликав усіх до себе, щоб не пропустити моменту та не зістатися
«вічними московськими невольниками» '.