польських впливів, а не підпало ще пізнішому зросійщенню. Протекція
Швеці'і; держави далекої, територіяльно відокремленої, не могла б вно-
сити в українське життя ніяких значних трудностей, могла бути яви-
щем тільки скороминучим. Польща була дезорганізована і ослаблена,
так що не могла б ставити ніяких серйозних плянів на завойовання
східньої України або взагалі перетворення її в польську провінцію
та відокремлення від Росії. В тім часі Україна могла стати невтраль-
ною державою між Польщею і Московщиною, як мріяли в середині
XVII в. Відносини до Московської держави могли уставитися також
інакше, ліпше для інших держав східньої Европи і, мабуть, для самої
Московщини.
Полтавська битва була критичним моментом: побіда 27. VI. дала
царству Російському не тільки рішучу перевагу в східній Европі, але
й пхнула його на стежку імперіялізму, екстенсивної політики, все
нових і нових завойовань і прилучень, на цілі два століття. Ся екстен-
сивна тенденція не тільки принесла політичну смерть цілому ряду по-
літичних організмів, які могли б жити і по нинішній день, але дуже
шкідливо вплинула на внутрішню еволюцію самої Російської держави
і її державної народности великоруської, відтягнувши всі засоби від
внутрішнього, суспільного і культурного прогресу і віддавши їх на зав-
дання зверхнього неустанного розширення. Без полтавської побіди
все се могло б піти інакшими дорогами. Польща, мабуть, би не впала.
Україна зісталася б осібним тілом, коли не самостійним, то окреміш-
ним, навіть перейшовши кінець кінцем у рамки Російської держави.
На місце одної сцентралізованої держави, обтяженої безконечними
«сепаратизмами» і національними питаннями, з односторонньо розви-
тою енергією імперіялізму, що привів кінець кінцем не тільки до пов-
ного спустошення саму державну народність, але й саму державу
поставив на краю пропасти,— ми може б були тепер свідками чи горо-
жанами ліпше організованої великої східньоевропейської федерації,
урівноваженої і сильної, яка б силою своїх внутрішніх прикмет могла
притягнути цілий ряд земель, які зісталися навіки за границями
централізованої Росії.
Спеціяльно могли б ліпше уложитися відносини українсько-вели-
коруські. Я не сумніваюся, що якби Україна була визволена від при-
мусового московського централізму і нівеляції, то в ній (і так само
на Білоруси) розвинулися б свобідні потяги (гравітація) до велико-
руського світу, як найближчого, тісно зв'язаного культурною спіль-
ністю, історичною традицією, спільною спадщиною Києва. Коли б на
місце немилосердного нищення і давлення всіх політичних, суспільних
і культурних форм українського життя, яке наступило по полтавській
побіді, на місце того розгрому і терору, який запанував по р. 1708—9,
прийшло б хоч кількадесят літ свобідного розвою Гетьманщини, на-
ціональне життя її було б забезпечене, не мало б місця і спокуси для
всіх тих обрусительних заходів — заборон української книги, україн-
ської мови, української вимови і акценту, які діялися, почавши від
Петрових часів (указ 1720 року) протягом всього дальшого часу.
«Руські народності» не переживали б такої тяжкої внутрішньої бо-
ротьби, яка тепер грозить навіки розрізнити їх, витравивши поліцій-
ними переслідуваннями ті внутрішні, моральні зв'язки, які зв'язу-
вали їх.
І внутрішня еволюція великоруського життя могла б піти іншою
дорогою, коли б крім бюрократично-централістичного московського
устрою, поруч нього жив і розвивався свобідний, виборний, конститу-
ційний устрій український. Народні маси не тільки українські, а й вели-
коруські може б не пережили тих страхів кріпацтва, яке привелося їм
пережити в століття по скасуванню останків українського устрою.
І тяжка спадщина російського централізму й імперіялізму нас може б
обминула.
Полтавська побіда була тріюмфом тільки російського імперіяліз-
му, а не тріюмфом російського життя, не тріюмфом поступу і культури
навіть з становища державної великоруської народности, не тільки —
з становища всього східнослов'янського, чи ще ширше — всього
слов'янського світу, його гармонійного розвою, його свобідного і друж-
нього поступу. З становища великоруського навіть, не тільки з «русь-
кого» взагалі — або становища східнього Слов'янства, може б було
ліпше, якби день 27. VI. не приніс з собою того вікопомного тріюмфу.
І тим пояснюється здержливе становище до нього правдивих прияте-
лів поступу і свободи.