Тетяна побіліла, не зрозумівши старої.
— Але буває й таке, що він тебе по тім всім покине, — говорить далі циганка, прижмурюючи очі, — бо він має вже другу або, може, мав і дві перед тобою — тож…
— О, о, о! — перервала нараз Тетяна болісним зойком і, затиснувши уста, віддихає важко. Вона дивиться на стару благаючими очима, складає перед нею руки, мов до молитви, німіє і чомусь не рухається більше.
— Не жди. милосердя, доньцю! — відповідає їй, приказуючи твердо, Мавра. — Милосердя на світі нема ні в кого, а найменше у тих, що так поступають. Та й… на що воно тобі придасться? Хіба тоді придасться, як ти по тім всім ходиш по милостиню, тиняєшся від хати до хати, але зрештою — «милосердя». Господи боже! сохрани нас перед тим, щоб ми його потрібували. Так, доньцю.
Таке перебула Мавра.
Вона мала за чоловіка отамана циганів і розбійників Лукача Раду, злого, як вовк, хитрого, як лис, і гарного, як боярин. Так що з того? Одного разу гуляла в пусті недалеко одного малого мадярського містечка перед якимись такими, що поїхали зумисне в пусту оглядати циганські шатра і циганів, і заробила тим гроші.
— Ти гуляла, Мавро? — питає зчудовано дівчина, бо перший раз чує се з уст старої жінки.
— Гуляла, донько. Ще й як гуляла, а все округи огню, особливо як до нас заходили пани та розвідували про наше життя і звичаї. Тато грав на скрипці, другі на цимбалах, а я гуляла. Боже, як грав старий Андронаті! — і при тих словах Мавра ніби з подиву аж захитала головою. — Відтак просив одного разу один з панів, гарний і молодий боярин, щоб я й до містечка приходила ворожити і гуляти, і я кілька разів ходила туди, часом з татом, а часом і з чоловіком. Там стрітила я того гарного молодого боярина вдруге. Він сипнув Раду грішми за танець, а мені за ворожіння, а Раду, лакомий на золото, давай і далі мене на такі зарібки посилати. Як ішла я з ним, то гуляла, а як сама, то лиш ворожила. І хоча я не все хотіла, та з боязні перед ним мусила ходити. Там стрічалася я з тим пишним боярином вдруге, втретє, ба і вчетверте, доки не став він потайно цілувати мої очі, мене голубити і називати Мавру своєю чорною звіздою — аж доки не збожеволіла вона з любові за ним… Доньцю! — додала нараз Мавра, остерігаючи побілілу чомусь, як сніг, дівчину, — я була молода, гарна і дурна, він багач, красний, як місяць, що носився на коні, як вітер, і — чому не мала я його любити, коли він, пан, не цурався пригортати до себе бідну циганку, називати її своєю звіздою, цілувати і голубити?.. Доньцю! хто бачив таку любов, правдиву, і щиру, і палку, таку, як бачила молода Мавра в його, той… господи боже, змилосердися над бідною жінкою, що все-таки согрішила на світі, — застогнала Мавра і, кинувшись лицем до землі, вмовкла.
— Відтак, — додала по якійсь хвилі зворушення, — відтак, коли я, плачучи та жаліючись перед ним, дрижала з остраху перед тим, що настане, та більше ще перед Радовою карою, що мусила мене досягнути — бо ж я прогрішилася, — він здвигнув плечима, кинувши мені в лице, що сама я винна, і, свиснувши нараз, мов на собаку, вийшов собі з хати… Хоч я бідна циганка, доньцю, — тягнула стара далі, — яку іноді й собаками лякають, а він був гордий пан, що цілував і голубив мене, та хоч я багато забула з того, що мене відтоді постигло, але того свисту, що дістався мені вкінці в нагороду за любов від його, я ніколи не забуду. Ніколи!.. Я його прокляла. Але що з того? — спитала гірко. — Він остався паном, а я… збавила свою долю… по сьогоднішній день. Доньцю моя красна… — говорила дальше, знов остерігаючи, — донько моя пишна, стережися любові! Я кажу тобі ще раз. Гадаєш — кара постигла його? — питає і просто нівечить дівчину своїми диявольськими очима. — Його кара не постигла, а лише мене одну. Мене Раду через дитину викинув з циганами від себе, дитину вбили, а може, і вкрали, родичі опустили[18][18] мене, і я, мов підстрілена звірина, опинилася в вашім лісі. Свята деревина, от тота, — додала з незвичайною побожністю, указуючи на смереку, — охоронила мене від смерті, спровадила твою матір і утримала і досі при житті. Якби не те, з Маври давно вже й сліду не було би. До такого доводить любов, дитинко, — звернулася циганка назад до перших своїх слів, — до такого. І ось то любов! Але що то й говорити! — додала майже з розпукою в голосі, — що то говорити. То всі знають. Я також знала, що треба лиха стерегти… бо мала вже й Раду за чоловіка, а проте… — вона урвала, поглянувши далеко вперед себе таким несказанно смутним поглядом, що Тетяну обгорнуло жалем. — Люби, Тетянко, щиро, як любов і тобі суджена, — обізвалася відтак остерігаючи, ніби схаменувшися від своїх тяжких споминів, Мавра, — лиш не люби за плечима матері і не люби відразу двох. Окрім того, стережися одного, доньцю… одного.
— Чого? — спитала ледве чутно Тетяна і, як перше, побіліла.
— Стережися… бережися… — говорила, — щоб не дожила свисту…
В очах Тетяни заблистіло нараз чимось таким гордим і сильним, таким гарячим і недоступним, що Мавра заніміла. Заніміла тим більше, що Тетяна, не кажучи ні слова, встала нараз на рівні ноги і, випрямившися, мов смерека, сказала:
— Не свисне, Мавро, не бійся. З мене «не свисне» ніхто. — І підсуваючи високо чорні свої брови, повторила ще раз: — Не свисне.
— Нехай господь боронить від того, — притакнула Мавра, побачивши дивне зворушення у дівчини. — Нехай тебе боронить.
. — Нехай боронить, — повторила сим разом і Тетяна і затиснула уста.
Мавра усміхнулася і, піднявшися на коліна та обхоплюючи дівочий стан, стягнула її пестливо назад коло себе. — Нехай боронить.
Тетяна мовчала, мовби їй щось мову відібрало. Не могла більше на слово здобутися, їй кружило в голові. Спомини з останньої неділі віджили в її душі, вона неначе давила їх в сій хвилі в собі нечуваною силою гордості. Мовчала і не хотіла про них говорити. Краще з тою тайною в он ту пропасть зсунутися, ніж про неї перед кимось хоч би й словом зрадитися. Не хотіла — не могла.
— А такий був красний і пишний, — почала знов Мавра, навертаючи до своєї минувшини, — як сам місяць на небі. Пан був, от що! Ростом високий, волосся темне, очі голубі, як небо, пишні та щирі — господи, які вже щирі! — вус, як шовк, га-й, га-й!!
— Мавро! — крикнула нараз дівчина, мов з другого світа вернула. — Мавро! — і тут же змовкла…
Мавра повела цікаво очима за дівчиною, одначе Тетяна мовчала. Була лиш бліда, очі блистіли, як дві чорні зорі, широко створені, а червоні маки коло лиця дрижали злегка.
— А он твій половик, — обізвалася стара і указала на хижуна, що справді, припочивши на хвилинку на якійсь вершині, здіймався саме вгору і полетів.
— Він з тамтої сторони, — відказує якось розсіяно та задумливо Тетяна і встає поволі.
— З тамтої сторони.
— Я вже піду, Мавро, — каже дівчина. — Сонце зайшло. Поки додому зайду — потемніє.
— Іди — і приходь до Маври, — просить стара і здіймається і собі на ноги, щоб провести дівчину хоч кілька кроків. — А другим разом, — додає, — розкажи вже ти що, і будь твоє краще від мого.
Тетяна не відповіла. Мов та сполохана серна, метнулася з чудним тужливим смутком в душі через ліс, скорше і скорше в долину — аж опинилася дома.
* * *
Настала дальша неділя, і Тетяна йде знов лісом, як звичайно, поступивши на часок до Маври. Розлучившися з матір'ю, що й собі сим разом зайшла до старої в справунках, Тетяна пішла стежкою сама дальше. Однак, не подибавши на ній нікого, полізла на Чабаницю і опинилася аж недалеко «Білого каменя»-велета. Припочивши там добре, розглядалася звідти по селах в долині і от починає звільна з Чабаниці спускатися. Сходячи отак вниз, зоглянула нараз на сільській дорозі, якою ніс колись старий Андронаті білого внука і яка вела в село Третівку та тяглася і попри Чабаницю з білою стежкою — їздця, в якім пізнала на перший погляд Гриця з угорської границі. Та чи лиш її очі доглянули його? Гриць так само зобачив молодим острим оком своїм дівочу постать, як спускалася живо легким кроком горою вниз.