На Україні історичне життя йшло иншою стежкою, там не могло витворитись отаких поглядів про громаду (мір). Давні удільно-вічеві розуміння розвивалися далі й зустрілися з польськими; а в основах польських було чимало схожого зі староруськими розуміннями, й якщо польські розуміння перемінилися, то це від упливу західно-європейських поглядів. Споконвічного права особистої волі не проковтнула перевага громадської могутности, й не виробилося розуміння спільної власности на землю. Польські ідеї викликали у староруських тільки той переворот, що вони реґулювали ці останні. Кожний хлібороб був самостійним власником свого добра; польський уплив тільки забезпечив його від самовільства народньої волі, котра й перше визначалася самодіяльністю громади, як злуки вільних людей, і обгородила його володіння de facto правом. Таким чином, польський уплив підніс дуків і впливових, створив вищу клясу, а масу вбогого люду повернув у кріпацьку неволю. Тільки ж там польський маґнат-власник не був виразником царської, а через неї й панської, волі; він володів по праву; кажучи по-просту, це право визначало силу, тріумф обставин і давнину роду. Так селянин не міг надати свому панові жадного значіння священної волі, бо він не розумів абстрактного права, бо він і сам із нього користав, а якогось уособлення він не бачив, бо його пан — був людина вільна. Натурально, і кріпак бажав при першій змозі зробитися вільною людиною, а отже в Великоросії він не міг цього бажати, бо він тямив, що його пан також залежна людина, залежна від иншої вищої волі так, як він був залежний од пана.
Поміж Українцями вельми рідко траплялося, щоб кріпак був щиро прихильний до свого пана, щоб його єднала з паном безкорисна, немов сина до батька, любов; а між Великорусами це водиться частенько; в них трапляються зворушливі випадки сердешної прихильности кріпаків до панів. Кріпак, слуга, невільник иноді з цілої душі, з цілого серця прив’язаний до свого пана, навіть тоді, коли пан нехтує ту прив’язаність. Панське добро він береже немов своє власне, радіє, коли честилюбний пан здобуде собі честь-повагу. Нам доводилося бачити панських слуг, що їм повіряли орудувати якоюсь панською справою. Самі довіреники були природні дурисвіти, на користь свого пана ошукували кожного, але супроти свого пана були по-аристидівськи чесні і щиросердечні. Українці навпаки: вони виправдовують приповідку: вовка скілько не годуй, він у ліс дивиться. Коли кріпак-слуга не обдурить свого пана, то тільки через те, що він нікого не обдурює; коли ж він спокусився на дурисвітство, то насамперед обдурить свого пана. Великоруси зроду, що понабували собі на Україні маєтки з кріпаками, дуже часто жалуються на Українців. Даремно старались вони доброю поведінкою і справедливістю прихилити до себе Українців-кріпаків; панські роботи раз-у-раз роблено знехотя, аби-як, і тим то між вищою клясою в нас поширилося переконання, що Українці — люде ледачі, Не мають ні щирости, ні прихильности, що острахом більш візьмеш у них, аніж ласкою, й через те добрі пани робилися суворими і звичайно старались оточувати свою парсону Великорусами, а з Українцями водилися наче з людьми чужого народу. Те саме і ще гірш для Українця — мір у великоруському значінню цього слова. Щодо закидів Українцям за ледачість, то ледачими вони робляться в умовах, чужих їм громадських основ кріпацького або мірського права: останнє для Українців, не скованих ланцюгами спільної власности на землю, визначає звязок ріжних умов, що спиняють особисту волю людини орудувати собою і своїм добром по-схочу, що наближають їх до мірського ладу. А так узагалі докір за ледачість річ несправедлива; можна навіть запримітити, що у своїй природі Українець любить працю більш, аніж Великорус, і він завсіди визначається цим тоді, коли тільки є воля для його праці.
***
Цілком инші відносини української народности до польської. Коли український народ стоїть далі від польського, ніж од великоруського щодо мови, так зате далеко ближчий він вдачею й основами народнього характеру. Протилежности такої, яку ми запрпмітили між Українцями й Великорусами, або хоча схожої на неї, немає між українською й польською народностями ні у внутрішній, ні в назверхній стороні життя; навпаки, коли б довелося вказати на головні ріжниці між Великорусами й Поляками, то ми мусіли б удруге сказати багато дечого з того, що вже сказано про Українців.
Але ж, не зважаючи на цю близькість, є безодня, що розділяє ці два народи, та ще до того така безодня, що чи і спроможемося ми коли збудувати почерез неї міст. Поляки й Українці це ніби дві близькі вітки, котрі розвилися цілком супротивно; одні зростили в собї й уґрунтували основи панства, другі — мужицтва, або, висловлюючись загально принятими словами: Поляки — народ глибоко аристократичний, Українці — глибоко демократичний. Але оці терміни не зовсім одповідають умовам нашої історії й нашого побиту: бо, як польська аристократія занадто демократична, так, навпаки, українська демократія аристократична. В Поляків — панство шукає зрівняння у свойому стані; на Україні з народу, рівного правами і станом, виходять спанілі особи, а маса, виділивши їх, прямує знову проковтнути їх у собі. До пня польської аристократії ніяким чином не прищепився феодальний устрій, шляхта не допускала, щоб між нею в одних було більше прав, у других менше. Зі свого боку, український народ, складаючи свою суспільність на основах як-найповніщої рівности, не спромігся вдержати її і зміцнити так, щоб не появлялись особи й родини, що прямували стати родами з правом переваги і з владою над масою народа. Маса, своєю чергою, обурювалася на таких або німою знеохотою, або явно супротивляючись. Придивіться до історії Новгорода — на півночі48, а Гетьманщини — на півдні. Демократичний принцип народньої рівности служить підкладкою, на котрій раз-у-раз із народу встають вищі верстви, а маса хвилюється і примушує їх осістися знову. В Новгороді кілька разів натовп черні, на розворушливий голос вічевого дзвона, руйнує й палить до-щенту Пруську вулицю — оце кубло бояр; на Україні чорна або чернецька рада кілька разів винищує значних кармазинників; та не знищується Пруська вулиця в Новгороді, не переводяться значні по обох боках Дніпра. І там, і тут ця боротьба валить громадську будівлю й кидає її на здобичу народности, що більш спокійна, що ясніще розуміє потребу міцної громади.
Дивно, як довго і скрізь народ зберігає заповітні звичаї і вдачу своїх пращурів: у Чорноморрі, на Запорозькій новоселиці, після зруйнування Січі витворилося те ж саме, що колись на Україні. Із куренів, що становили громади, виділялися люде й заводили собі на відшибі хутори. В українському селянському побуті діється майже те саме у своїй сфері: заможні сім’ї, піднімаючись понад масу, змагаються до переваги над нею, й за те вони масі ненависні. Але маса не тямить того, щоб людина могла позбуватися самодіяльности, в неї нема такої засади, щоб маса проковтувала особистість. Кожний із маси ненавидить дуку, значного, не через те, що в голові пестить якусь утопію про рівність, а просто завидливо йому й досадно чому й він не такий.
Доля українського народу склалася так, що люде, котрі випиналися з маси, звичайно тратили й народність, перевертаючись — колись на Поляків, а тепер на Великорусів: українська народність раз-у-раз була, як іще й нині зістаеться добром народньої маси. Коли ж отих, що вип’ялися з маси, доля повертала знов у сферу прадідівської народности, то вона знов повертала їх у масу й позбавляла їх придбаної переваги.
З польською народністю сталося навпаки: там ті, що випиналися з маси, якщо вони були Поляки, не робляться перевертнями, не йдуть назад, а вироблюють міцний стан. Історія звязала Українців із Поляками так, що велика частина польської шляхти є не що инше, як перевертні-Українці, а власне ті, що, через сприятливі для них обставини, виділялися з маси. З того то в відносинах цих двох народностей і виробився такий погляд, що польська народність — панська, а українська — хлопська, мужицька. Такий погляд існує й досі й виявляється в заходах Поляків щодо так званого зближення з Українцями. Поляки, що балакають про братерство й рівність, супроти Українців показують себе панами. Під ріжними формами висловів вони кажуть до них: будьте Поляками, ми хочемо вас, хлопів, поробити панами. Й ті Поляки, в чесні й ліберальні наміри котрих ми віримо, кажуть у суті те ж саме: коли не йде мова про верховодство і пригнічення народу матеріяльне, то безперечне й явне є їх бажання здушити і знищити Українців духово, поробити їх Поляками, відобрати в них їхню мову, їх світогляд, усю їх народність, перевернувши її в польську — як усе оце так виразно проявляється в Галичині.