1861 (1872).
Від Редакції
Переклад розвідки «Дві руські народности», яким ми користувалися в нашому виданні, належить Олександрові Кониському, що помістив його у згаданій на ст. 7. «Руській Історчній Бібліотеці» під криптонімом В. і присвятив його видавцеві «Іст. Бібл.», Олександрові Барвінському. Переклад цей загалом гарний, та на теперішні часи сильно застарілий і, крім того, неповний49, Кониський дещо тільки переповідає, дещо сам то доповняє, то додає50, тим то довелося його місцями виправляти, місцями ж перекладати зовсім наново, бо ж, при зрівнянні з московським оригіналом51, виявилися дуже великі прогалини й недостачі перекладу. Редакцію перекладу пророблювано двічі; раз проводив її проф. Дмитро Дорошенко, зрівнюючи переклад із оригіналом, другий раз зробила те ж саме редакція «Загальної Бібліотеки». То ж, беручи по правді, це видання — то, властиво, нова перекладна праця. Але ми проте поклали на заголовному листі перекладчиком Кониського, бо на цілій роботі так і спочиває його рука, цілий вік обвіяний його духом; крім того, в перекладі ті місця, що годилися з оригіналом, полишено в цілому так, як їх переклав був Кониський, замінюючи тільки застарілі слова та ті його неольоґізми, що не принялися в нашій письменницькій мові — новішими, загально вживаними висловами.
Порівнюючи переклад Кониського з ориґіналом, ми наскочили в першому на декілька, навіть довших уступів52, яких у московському тексті не було. Можна здогадуватись, що Кониський робив свій переклад із «Основи», або з якогось, давніщого видання, яке Костомаров пізніще (1872. р.) переробив та повикидав із нього те, що йому здавалося непотрібним. У нашому виданні ті уступи теж попропускані. Але за те ми помістили всі колишні додатки й пояснення перекладчика53, що були в виданні О. Барвінсвкого, та тільки додали дописку О. К — ий. Ті пояснення, де це зазначено, належать проф. Дорошенкові, всі инші редакції «Заг. Бібліотеки».
Подаючи окремим виданням розвідку Костомарова, ми почуваємо себе до милого обов’язку скласти на цьому місці подяку колишньому редакторові «Руськоі Історичної Бібліотеки» п. радн. Ол. Барвінському за ласкавий дозвіл передрукувати «Дві руські народности» в нашій «Бібліотеці», п. Волод. Дорошенкові за технічну поміч, а п. проф. Дм. Дорошенкові за передмову й першу редакцію цієї розвідки батька нашої історії.
В. Верниволя.
Примітки
1. Микола Костомаров родився 4. травня 1817. року в селі Юрасівці Острогозького повіту на Вороніжчині. В 1840. році він скінчив харківський університет, а в 1846. році став професором університету в Кнїві. Року 1847. його арештовано за приналежність до Кирило-Методіївського Братства й, після кількох місяців слідчої тюрми й цілого року кріпости, заслано в Саратів. Там він пробув на примусовій службі в ріжних ґубернських канцеляріях до 1856. року. В 1859. році його обібрано професором петербурзького університету, але ж, після університетських розрухів у 1862. р., уряд усунув його з катедри, й Костомаров був тільки членом археоґрафічної комісії для видавання історичних джерел. Умер у Петербурзі 1885. р.
2. Про сам переклад див. ст. 106-110 [тобто ст. 40-2. МТ].
3. «Дві руські народности» (переклад з російського) — Руська письменність IV, Львів, 1906, ст. 412-471
4. Прокопій із Цезареї (в Палестині) — грецький історик із VI. в. після Хр., написав історію сучасної йому доби в 8 книгах. Він був таємним секретарем і правничим дорадником Белізара, відомого отамана військ цісаря Юстиніяна, в його походах проти Персів, Маврів і Ґотів, отже був очевидцем подій, які описує у своїй історії.
5. Йорнанд — ґотицька назва історика Jordanis-а — історик із VI. в. після Хр., написав, між инчим, твір: „De origine actibusque Getaum“ [про початок і історію Ґотів], де він і згадав про Слав’ян.
6. Маврикій — грецький цісар [582—603], провадив війни з Аварами; йому приписують твір про воєнну штуку в 2 книгах, де й є згадки про Слав’ян.
7. Констянтин Багрянородний, грецький цісар (912— 952) і письменник, написав, між инчим, у 952. р., для свойого сина Романа, твір про управу державою, де подає дуже цікаві згадки про сусідів Візантії на півдні й на сході.
8. себто, редактор початкової літописи, яку в нас приписували Несторові
9. себто, східно-слав’янську
10. себто, Новгородці
11. Новгородці звуться первісно в літописи Словінами.
12. Джон Буль (John Bull) — Іван Бик — гумористична назва на означення національної вдачі Анґлійця — здорового, задавакуватого, натоптуваного хлопа, готового що-хвилини боксуватися.
13. Розуміється, що від того часу, як це написано, справи змінилися, і свідомий своєї національної окремішности Українець одчуває і в цьому слові, і в слові «Малорос» образу. Одинока назва для нашого народу на цілому етноґрафічному просторі, назва, яку Костомаров міг іще вважати «місцевою, тимчасовою» є — Україна.
14. Це той Андрій Юрїєвич (1157—1174), званий Боголюбським (див. пом. ст. 63 [тобто примітка 29]), внук Володимира Мономаха, що, користаючи зі сварок поміж українськими князами, вмішався в ці сварки, наслав 1169. р. на Київ своє військо й по-варварськн його знищив та пограбував, а людей повивозив на північ.
15. Всеволод Юрієвич (1176—1212) — брат Андрія Боголюбського; це той, що вмисне розсварив українських князів і тим спричинився до поновної руїни Київа (1203. р).
16. Ногата (з естонськ. nahat = шуба) — одиниця старої кунової вартости, рівнялася 2½ кунам [шкірам із куни]; в XIV. в. н. мала вже металеву вартість.
17. Мстислав Мстиславович Удатний († 1228), новгородський князь, славний вояка й лицарь [правнук Володимира Мономаха], вславився, між инчим, перемогою над Поляками й Мадярами, що хотіли були захопити галицько-володимирські землі; сам він покидав часто Новгород, щоб для себе здобути Галичину.
18. Це було 1068. р., коли на Україну напали Половці й Кияни зажадали на вічу від кн. Ізяслава помочі, а він не хотів її дати. Зчинилося повстання, невдоволений народ розбив «поруб» (тюрму), де сидів полоцький князь Всеслав, унук Ізяслава, найстаршого сина Володимира Великого (про якого згадує «Слово о полку Ігореві» як про характерника) і покликали його на князя.
19. брат Ізяслава — Святослав († 1076); це було 1073. р.
20. Відомо, що Ізяслав утік був до Поляків (польський король Болеслав був його шуряк) і навів їх на Київ, а потім кріваво помстився на учасниках повстання.
21. Всеволод Ольгович (син Олега-Гориславича, як називає того князя «Слово о полку Ігореві»), уміраючи (1146. р.), поручив Киянам на князя свого брата Ігоря, й Кияни зразу пристали; але на вічі на Подолі завагалися й рішили покликати переяславського князя Ізяслава (1146—1149), що прийшов із військом і побив Ігоря. Ігор попав у полон, і його, закованого, відіслано до манастирської тюрми в Переяславі, де його й спіткала смерть (1147. р.)
22. Все це пізніщі київські кїязі з ріжних родів, що панували в ріжннх часах, а то й по кілька разів: Ізяслав (1154, 1157, 1161), Ростислав [1154, 1159, 1161 – 1167], Роман (1171, 1175), Святослав [1176 – 1180, 1181 – 1194]
23. Костомаров має на думці Переяславську умову 1654. р.
24. Це було не зовсім так: ми знаємо, що й козаки звертали немалу увагу на походження й рід своїх провідників, головно, гетьманів. Петра Дорошенка, наприклад, цінили за те, що він «з діда-прадіда козак», з Многогрішного глузували за те, що він «мужичий син», а з Самойловича за те, що «попович». Але рішали все, розуміється, особисті заслуги, енергія і спритність кандидата. Д. Дор.-ко.
25. старе місто над Дніпром, на північний захід од Київа, вже в X. і XI. в. було важним торговельним центром
26. що він творив суд правдивий і не облудний, що не щадив сильних своїх бояр, які кривдили слабших і брали в неволю сироти та робили насильства
27. Костомаров має тут на увазі Московщину. Д. Дор.-ко.
28. Первісно галицький митрополит, потім митрополит «усеї Руси» [1309. р.], перенісся в Московщину, й від 20. р. XIV. ст, пробував постійно в Москві.
29. Іван III. Василевич [1462—1505] підбив і злучив із Московщиною, між иншим, Новгород (1478) і звільнився зпід пановання Татар [1480]; він перший назвав себе царем (государем, див. стор. 97 [тобто там де примітка 46. МТ]) Великої Руси й на зразок візантійських цісарів приняв за герб свого дому двоголового орла; Василь IV. Іванович [1505—1534] — здобув Смоленськ (це перший цар, що почав жити у Кремлі, збудованім італійськими архітектами й інжинєрами).