На сході було навпаки: тут особисту волю доти звужували, доки її не знищили. Колись і тут були і прокидувались основи вічевого ладу. Принятим звичаєм заводити владу — був вибір князя; але тут розуміння громадського ладу заручилися трівкістю, їм на підпомогу стали православні ідеї. В сьому напрямі ріжниця племен визначилася як не можна виразніше. Православіє в нас було одне; занесли його до нас такі самі люде, з того ж самого джерела; духовенство складало одну корпорацію незалежну від місцевих особливостей політичного ладу: церква вирівнювала ріжниці, й коли що повинно було однаково принятися по всьому руському світу, то вже ж саме те, що виходило з церковної сфери. Отже не так воно сталося насправжки. Православіє принесло до нас ідею монархізму, освящення влади небом, воно оточило розуміння влади промінням верховного орудування світом із неба; православіе навчило, що над течією нашого земного життя стоїть воля божа, і що вона править нашими вчинками, показує нам будуччину по смерти; православіє зродило думку, що все, що діється довкола нас, — діється або з ласки або з гніву божого; православіє примусило, починаючи яке діло, звертатися до Бога і складати успіх на божу ласку. Таким робом, не тільки в подіях незвичайних, недовідомих, а навіть у щоденних громадських справах можна було раз-у-раз убачати чудо. Все це розповсюджено скрізь, скрізь воно, здебільшого, принялося і приладилось до історичної течії; але ж ніде воно так не перемогло супротивних старих поглядів, ніде так прикладно не визначилось у практичному життю, як на Східній Руси.
Загальність православія давала, одначе, хоча трохи волі й місцевим інтересам. Православіє допускало місцеві святощі, котрі хоч і були загальні, але опікувались особливо якоюсь одною місцевістю. Отак і позаводилися по всіх руських землях патрональні храми: в Київі — Десятинна Богородиця і св. Софія; в Новгороді й Полоцьку — св. Софія; в Чернигові і в Твері — св. Спас і т. инші. Скрізь вірили, що благословення з такого головного храма йде на цілий край. Андрій збудував у Володимирі золотоверху церкву Богородиці й постановив у ній чудовний образ, викрадений ним із Вишгороду25. Ніде святощі патронального храму не визначалися таким родючим, чудотворним значінням, як у Володимирі. Літопис Суздальщини не то що всяку перемогу, всякий успіх, а то мало не кожну, хоч трохи примітну подію в краю вважає за чудо тої св. Богородиці («сотвори чудо святая Богородица владимірская»).
Ідею вищого орудування подіями доведено до того, що успіх сам себе освячує: пішла яка справа на руку — значить, Бог її поблагословив, значить — вона діло добре. Старі міста ростовсько-суздальської землі заспорилися з Володимиром, Володимир переспорив, узяв перевагу, значить: це чудо св. Богородиці. Варто звернути увагу на те місце в літописі, де він признає, що Ростовці й Суздальці, як старші, стояли таки за своє право (хотяще свою правду поставити), і, зрівнюючи справу цих міст із обичаями всіх руських земель, додає, що вони, противлячися Володимирові, не хотіли правди божої (не хотяху створити правды Божія) і противилися Богородиці. Ростов і Суздаль хотіли; щоб князі були з вибору народу, а Володимир, наперекір їм, постановив Михайла, й літопис повідає, що «сего же Михаила избра святая Богородица». Виходить таке, що місто Володимир вимагає для себе верховодства у краї за те лишень, що в мурах його перебували святощі, що творили чуда й давали успіх. «Володимирців прославив Бог на всю землю й помагає їм за їх правду», кажеться в літописі, й далі повідається, чим Володимирці добули собі такого талану: «его же бо человѣкъ проситъ отъ Бога всѣмъ сердцемъ, то Богъ его не лишить». Отак то, замісць громадського права, замісць звичаю, освяченого часом, заводиться право підприємства молитвою й божа воля на успіх його. Може хто погадати собі, що це крайній містицизм і відхил од практичної діяльности, та де там: у самій річі це найбільша практичність, тут показується стежка, якою можна позбутися всякого остраху перед тим, що захитує волю, тут для волі як-найбільший простір; тут і надія на власну силу; тут і вмілість користуватися з обставин. Наперекір старосвітським звичаям, старосвітському ладові землі, Володимир стає головним містом через те, що Богородиця сприяє йому, а сприяння Богородиці видко з того, що Володимир має успіх. Володимир користується з обставин, коли його супротивників піддержує боярщина, вибрана вищими верствами; він підносить прапор маси, заступається за слабих проти сильних; вибрані ним князі боронять справедливости на користь слабих. Про Всеволода Юрієвича в літописі сказано: «Судя судъ истиненъ и нелицемѣренъ не обинуяся лице сильныхъ своихъ бояръ, обидящихъ меншихъ и работящихъ сироты и насилье творящихъ.»26 Разом із тим виборне право, вічеві основи прибірають широченний розмір, і тим самі себе підкопують і нівечать. Володимирці на вічу перед Золотими Ворітьми вибірають на князівство не самого Всеволода Юрієвича, але й дітей його. Видко з сього, що віче вважало за річ можливу поширяти свої присуди не тільки на живих людей, але й на нащадків його, заводити міцний лад на довгі віки, коли не на все, доти, доки хтось із доброю головою не спроможеться знайти инший поворот на новий шлях і не поведе до своєї нової мети, не доб’ється успіху й не піднесе його в апотеозу, освячуючи його божим благословенням.
Наостанку, зріст нового міста Володимира має ще і своє окремішнє значіння й одбивається характером великоросійським. Відомо, як учені надавали вагу новим містам за те лишень, що вони нові. На нашу думку, новина міст сама про себе нічого ще не значить. Зріст нових міст не міг породити нових поглядів, виробити нового ладу, більшого за той, що міг би статися і в старих. Осадниками нових міст були мешканці з старих, а вони мимоволі переносили на нові селища ті розуміння, ті погляди, яких трималися в давніх селищах. Особливо в Росії так повинно було бути; в Росії нові міста не поривали звязку зі старими. Коли нове місто хоче стати незалежним, визволитися зпід влади старого — воно через те саме силкуватиметься стати тим, чим було старе, а не більш за те. Щоб у новому місті заклюнувсь і виховався новий лад, треба, щоб перших осадників його витисли зі старих селищ якібудь такі рухи, котрих не терпіла маса старого міста, — або щоб на нових селищах переселенці ніде ні в чому не стикалися з старим ладом і перебували в таких обставинах, що сприяли розвиткові нового ладу. Хоч би як далеко від своїх старих селищ зайшли переселенці, то вони задержують свій старий побут, свої старі споконвічні погляди, скільки снаги стане, наскільки не знищують їх нові умови. Покидають вони свою старовину тоді лишень, коли до того приневолить їх неминучість, коли вони ніяк не зможуть погодити її з новим селищем, тай тоді ще вони покидають її не зразу, а повагом, силкуючись раз-у-раз залишити в себе хоч дещо з старовини. Українці, рушаючи з своєю кольонізацією на схід, перейшли вже на той бік Волги, одначе ж і там вони зістаються такими ж Українцями, як і в Київщині; а хоча дещо і придбали собі нового в мові, в поглядах, у вигляді, то це те, чого надали їм нові обставини, серед яких доля судила їм жити на нових селищах, а не того тільки, що вони переселенці. Те ж мусимо сказати і про Великорусів, переселенців на Сибір: вони й там Великоруси; певно, що відміни якісь мають, але тільки ті, що вийшли з неминучих причин, які примусили їх перемінити трохи життя та використовувати для себе підсоння, ґрунт, продукти землі й сусідства.
Нові міста в давній Росії повставали недалеко від старих, за яких там десять верстов, як от Володимир од Суздаля або від Ростова; певна річ, що тут не могло бути значних, навіть ґеоґрафічних, умов для розвитку чогобудь цілком нового. Та навіть нехай би нове місто лежало й за кілька сотень верстов од старого, то головні ґеоґрафічні умови робили їх схожими поміж собою. Нам здається, що не дурно вчені шукають нового елементу, але його треба шукати не в нових містах, а в нових людях. Уся річ у тому, що на північному сході Росії формувалася нова слав’яно-руська народність, із своєрідною вдачею, з одмінними умовами й ознаками життя. Початок цієї народности губиться в далекій давнині, від якої до нас не дійшло жадних звісток; у XII. столітті вона вже нагадує про своє існування деякими виразними рисами. Ми не маємо змоги простежити, як ці риси складалися й вироблялися аж до того часу, коли вони вилилися в той тип, що його ми знаємо з пізніших часів. Знаємо тільки, що в цих сторонах жили фінсько-туркські племена; в їхні землі вдерлися Слав’яни й оселилися там. Цими новими осадниками були, здебільшого, Кривичі, через те, що великоруське наріччя має розмірно більше спільних рис із білоруським. Далі, нам із історичних джерел відомо, що туди ж переселялися й люде з України. Ми не знаємо, яке відношення, який вплив на сформування цієї народности мали В’ятичі; щодо цього племени нема змоги робити якінебудь висновки і з инчих рис, але нічого казати, що пізніще великоруська територія, і дійшовши до меж цього племени, забрала його у свої межі; елєменти, що характеризували народність В’ятичів, увійшли в склад великоруської народности.