30. Урядовців, службовців
31. По нашому це буде ось як: «Багато людей постраждало від нього в тюрмах, і позбулося свого добра, иншим довелося працювати як невольникам, зазнати заслання і грабування, й не тільки світським людям, але й ченцям, ігуменам і священикам; безсердечний цей мучитель одним голови відтинав, иншим обстригав бороди; иншим очі випалював, язик вирізував, а инших розпинав на стіні й мучив без милосердя, бажаючії награбувати маєтности; бо на маєтности був неситий наче пекло». О. К.
32. Федор, одержавши від патріярха висвячення на єпископа, не хотів їхати в Київ по благословення від митрополита, через те володимирське духовенство не хотіло коритися йому, — за те ж він позамикав церкви й заборонив богослуження. Андрій мусів вирядити єпископа в Київ по благословення. В Київі митрополит звелів, за византійськнм звичаєм, відтяти Федорові праву руку, виколоти очі й вирізати язик. — Князя Андрія 1175. р. за його лютість убили в селі Боголюбові його підручники — Ясин (мабуть, Кабардинець), Амбаль і Жид Мойзіч. Тіло князя лежало два дні і дві ночі, ніхто з духовенства не хотів ховати його. О. Кониський.
33. Митрополит Даниїл (1522 — 1547), учень Иосифа Волоцького [див. прим. стор.69 (тобто примітка 33. МТ)], взагалі в усьому потурав цареві Василеві; на розвід царя з Соломоніею [цар хотів розвестися з нею через те, що вона не мала дітей] дав свою згоду, наперекір забороні патріярха й атонського манастиря. [Соломонію, з боярського роду Сабурових, живосилом пострижено в черниці й виряджено в манастир, а Даниїл дав шлюб князеві з иншою боярською донькою, Оленою Ґлінскою.]
34. Митрополит Филип (1566 — 1568) був до свойого вибору на митрополита ігуменом соловецького манастиря і своєю працею зробив цей манастир культурним центром півночі Московщини. Ця його діяльність послужила опісля Іванові IV. Грізному (1533 — 1584) та опричникам, ворогам митрополита, притокою до обвинувачення його в ріжних зловживаннях, наслідком чого його скинено з митрополита й закинено в манастирі, де його задушив улюбленець Івана Грізного, Малюта Скуратов.
35. Патріярх Нікон (1649 — 1660) мав великий особистий вплив на царя Олексія Михайловича Романова [1645 до 1676], й той вплив використовував на те, щоб зміцнити становище церкви й увільнити її від царської залежности. Явна боротьба між царем і патріярхом, який мав багато ворогів між боярами, боротьба, що почалася 1658. р. — після того, як митрополит одмовився кинути клятву на двоє людей, що зрадили царя в польському поході, — скінчилася поразкою останнього. За присудом собора, що зійшовся 1666. р. судити патріярха, Нікона заслано в манастир.
36. Йосиф Волоцький, ігумен волоколамського манастиря (+ 1515), був основником того напрямку московської церкви, що ототожнював церкву й державу, домагаючись підпорядковання церковної влади — царській. Його учні так і звалися «йосифляни».
37. Власне, це була мова, зближена більш до білоруської, ніж українська. С. Будний був сам родом Мазур або Литовець, перенявся ідеями реформації, був кальвіністом, потім соцініянином [аріянцем], переклав на польську мову біблію. Його катехиз вийшов 1562. р.
38. Треба пам’ятувати, що ця річ писана в 1861. р., коли ще й чутки не було про штунду. До того ж, щтунду викликали не обряди, а народня темнота й біда. В основі штунди лежить економічне питання. О. Кониський.
39. Кирик — новгородський письменник із XII. ст.; його «Вопрошаніє Кюриково» — це питання щодо ріжних обрядів і церковних постанов, питання, з якими він звертався до ріжних осіб, н. пр., до Нифонта, новгородського єпископа й ин.; після питань були й одповіди людей, яким ті питання ставлено.
40. Водь — народ фінського коліна, що його останки живуть і досі в петербурзькій губернії. Колись це було досить велике плем’я, займало землі від Фінського Заливу до Ільменського Озера і входило у склад Новгородської республики [водська п’ятина, себто, одна з п’ятьох земель, що належали до Новгорода]; про Водь часто згадують новгородські літописи.
41. Анакреонт — родом із Йонії — грецький лірик із VI. в. перед Хр.; писав м’ягенькі, мельодійні пісні, повні любови до життя, веселощів, любовного шалу.
42. див. стор. 108. пом. 1. [тобто примітка 52. МТ]
43. див. стор. 108, пом. 1. [тобто примітка 52. МТ]
44. Тут мова йде про маєтности з крепаками. О. Кониський.
45. див. стор. 110, пом. 1. [тобто примітка 53. МТ]
46. див. стор. 59, пом. 1. [тобто примітка 29. МТ]
47. Посадником звався на давній Русі княжий намісник. У Новгороді посадники добилися зчасом такої влади, що без них князь не мав права ні судити, пі вести війни. Уряд цей був виборний (вибірали без реченця). Посадник скликав віче, вів переговори з сусідами, одне слово, як перевелися князі, він був начальником республики.
48. Автор заступає ту думку, що Новгородці ближчі до Українців, аніж до Москалів, див. стор. 18 [тобто ст. 7. МТ].
49. н. пр., пропущений цілий уступ про походження Великоросів, стор. 52 — 55 [од слів «Початок цієї народности .. .» стор 52 [тобто ст. 20. МТ] до слів: «В XII. ст. Володимир .. стор. 55 [тобто ст 21. МТ]] цей уступ переклав проф. Д. Дорошенко. Таксамо дальшний уступ на стор. 55 [тобто ст 21. МТ] від слів: «Ми добачаємо тут прямування …» перекладений теж проф. Дорошенком; у Кониського він виглядав гак: «На якому ж корінню росла ота величезна держава, якою став Володимир під впливом випадків, що наступили згодя, надаючи його ростові відповідний спосіб? Злучення частин в одно, пильнування під знаменем релігії й божого благословення позабірати чужі землі, опора на масу, покірливу силі, коли сила простягає до неї руки, щоб обороняти її, доки та маса їй потрібна, накінець — віддання народнього права в руки своїх прихильників, оце все коріння, на якому розрісся Володимир, і яке тоді вибивалося ще молодими парістками. Татарське завоювання помогло ростові. Без його підпомоги східна руська натура, під впливом старих засновин особистої волі, що мали верх на других руських землях, витворила б щось инше. Завоювателі надали руським землям нову мету: злучення розділених руських країв.»
Чи ці слова були в первісному тексті Костомарова, чи вони належать Кониському, нам тепер сказати це годі, не маючи нід руками тексту «Основи».
50. пор., н. пр., в ориґіналі: «Литовское владычество сплотило разрозненные части Ю. Р.» (у нас стор. 43 [тобто ст. 16. МТ]) — в Кониського: «Лад було пристарів, руйнувався, але його відновило володіння Литви,, таксамо, як колись Литовська Русь, прибувши на Дніпрові береги, піддержала й відновила підтоптані сили, поруйновані угнітом чужинців» (в вид. О. Барв. ст. 16) і т. д.
51. Н. И. Костомаровь,: Собраніе сочиненій, Т. І, С.-Петербургь, 1903 (изд. Литер. фонда).
52. На стор. 84. [тобто там де примітка 42. МТ] після уступа, що кінчається словами : . . «вимагає показувати любов до природи», йшли такі слова:
«Свою запозичену любов до природи Великорус звертає на такі річі, що видаються з сфери звичайних, оточуючих образів, і втішає свої очі штучно випещеними камеліями, магноліями, рододендронами, а про те йому й байдуже, що правдиве почуття, спосібне зловити й оглядати поезію природи, тут якраз не знайде природи. Таке чуття швидче відвернеться від оздоблених калік і повернеться до кленів, дубів, лип і беріз наших гаїв тай оглядатиме нештукований, хоч убогий, та не попсований, не покалічений світ божих сотворінь.»
Таксамо на стор. 91. [тобто там де примітка 43. МТ] після кінцевих слів: … «його духовий склад», ішов оцей великий уступ:
«Українська народня поезія реліґійна й супротивна аналізі. В душі Українця живе віра в красу, а аналіза нівечить віру, дробить суцільність тої постати, яку душа любить і оглядає. Та й те сказати: істота краси не дасться аналізувати через те, що ми не тямимо корінних причин узагалі. Можна аналізувати хиба той матеріял, у котрому визначається краса. Можна музичний струмент розібрати на частини й вислідити частини найдо-кладніщс: можна вислідити закони авуків, стежку передавання їх через повітря нашому чуттю, але не можна схопити й подати під дрібний розгляд причини вражініїіі, що робить на нас сполука звуків. Бралися матеріялісти стежкою розгляду з’явищ дійти до істоти вражіния, котре впливає в нашу душу від краси. Отже нічого не добули з того. Французи, як сказано вже, народ глибоко непоетичний, ще в минулому століттю оповістили теорію краси, збудовану на основах його істоти у простому приподоб-ленню природі. Ся думка прийшлася до душі Великорусам: її й за нашого часу говорили, й говорили щиро ті люде, в яких стало щирости говорити те, що вони справді почувають. Хто мае в собі живу струну поезії, того нічим не можна запевнити, що у творах штуки нема духової творчої сили; не можна через те, що він сам почуває ту силу. Таксамо жадним доказом матеріалізму не можна запевнити, що не існують духові основи того, хто почуває їх у собі й за тим не потребує жадних доказів, як, усе-одно, не потребуймо ми доказів на те, чи холод чи тепло довкола нас, бо про це говорить нам наше тіло.