Народність може вироблятися за ріжні часи людського розвитку, тільки що виріб справлятиметься лекше за дитинного часу, ніж у дозрілому віку духового життя людського. Переміну народности можуть викликати протилежні причини, як: потреба дальшої цивілізації, зубожіння й підупад попередньої, свіжа жива молодість народу і старезний його вік із його неміччю. З другого боку, розвиток цивілізації може зберігати народність, коли народ надбав собі доволі чого такого, що веде його до дальшої духової праці в тій самій сфері, або коли він має на запас доволі інтересів, щоб виробити з них нові прояви освіти, або коли він задовольняється заведеним у себе ладом і не посувається наперед. Оце останнє ми помічаємо в тих народів, які стикаються з такими народами, в котрих сили більш, аніж у них; тоді вищі верстви таких народів переймають собі ту чужу народність, яка над ними панує, а маса тримається своєї попередньої народности, бо ж пригнічений стан її не дає їй спромоги ні розвивати далі ті основи, які їй лишилися з попередніх часів, ні, слідом за вищими верствами, переймати чужу народність.
Письменство є душа народнього життя, є — самосвідомість народности. Без письменства народність займає лишень пасивне становище; тим то в якого народу письменство багатіще й більш розвинене, то в нього й народність міцніща, й більша порука за те, що він завзятіще зберігатиме свою народність серед ворожих обставин історичного життя; тай сама суть народности виявляється виразніш і видніше.
Але що ж то за суть узагалі? Ми вище сказали, що явища назверхнього життя становлять суму відмін, якими одна народність одріжняється від другої: ті явища — це тільки назверхні ознаки, котрими виявляється те, що ховається на самому споді народньої душі. Духовий склад, ступінь почуття, характер розуму, напрям волі, погляд на громадське й духове життя, все, що виробляє вдачу й характер народу, все оце й — заховані внутрішні причини народньої відрубности. Оці основи надають дихання життю й суцільність тілу. Все оце, що належить до цього духового народнього складу, не показується поодинці, відрубно одне від другого, а вкупі, нероздільно, спільно одне другого піддержує, спільно одне другого, доповнює, й, таким побитом, усе заразом укупі становить єдиний гармонійний образ народности.
Прикладім тепер оці загальні прикмети до нашого питання про ріжницю між великоруською (московською) й малоруською (українсько-руською, українською) народностями.
У глибокій давнині губиться початок і тих одмін, і поділ слав’янського племени на відрубні народи. За того часу, відколи у грецьких письменників появилися звістки про Слав’ян, Слав’яни були вже поділені на відрубні народи і стали відомі або як великі відділи, або як дрібні вітки, а деяких із них не тямлять, де й притулити. Прокопій4 поділяє Слав’ян на дві великі віти: Антів і Слав’ян. Йорнанд5 ділить їх на три: Славів, Антів і Венедів. Певно, що кожна з тих віток ділилася ще на дрібніщі. На це вказують звістки у Прокопія й Маврикія6 про те, що Слав’яни раз-у-раз воювали поміж себе й жили ґрупами в-розкид; а вже де поміж ґрупами народів ходить ворогування, там неминуче через те саме вироблюються етноґрафічні окремішности й одміни. Константин Багрянородний7 нараховує у Слав’ян уже кілька дрібних віток. Наш початковий літописець8 визначає зокрема відділ руських [східних] Слав’ян розчахненим на кілька віток, і кожну з окремішніми відмінами, з окремішніми обичаями і звичаями. Певно, що між ними одні були більше споріднені між собою, другі менше, і й, таким побитом, кілька етноґрафічних віток, більше схожих одна на другу загальними прикметами, стали складати одну народність. Отак і русько-слав’янські народности, всі разом, і склали, одну загальну, руську9 народність, у порівнянні до инших слав’янських народностей на півдні. Але чи видно у глибокій давнині який прослідок існування української народности, чи поміж народами південно-західного обширу сучасної Росії був такий звязок назверха, щоб вони виявляли одну етноґрафічну ґрупу? Цього в літописі прямо не сказано; в цьому напрямку більш пощастило білоруській народности: вона, під давньою назвою Кривичів, показана в літописі виразно на тому обширі, що заселяла потім, де й досі сидить, розпавшись на дві частини, західну і східну. В давнину згадують на півдні лишень про народи, не даючи їм загальної свідомо-однакової для всіх назви. Але ж чого не досказує літописець у свойому етноґрафічному нарисі, те доповняє нам історія та анальоґія, як порівняємо стародавні етноґрафічні віти до тих, які існують за наш час. Навдивовижу велика подібність української мови до новгородського наріччя як-найвиразніще доводить, що українська народність існувала за часу глибокої давнини. Існувала вона як один із типів слав’янського світа й обіймала в собі ознаки дрібніщих частин. Багато перейшло переворотів, котрі запомагали, щоб стерти, знищити цю подібність, але вона й досі є, й не примітити її не можна. Цього не можна пояснити ні випадком, ні тим, що по великоруських місцевих наріччях є багацько порозкиданих прикмет української мови. Певно, що коли одна яка ознака попадеться там чи инде, то з цього ще не слід виводити того, що в давнину той чи инший народ був рідніший тому чи другому; але коли назбірається сила тих ознак, що становлять у новгородському наріччі характер української мови, то тоді вже не можна мати сумніву, що давні Ільменські Слав’яни10 й Українці були рідніщі між собою, аніж Українці з иншими Слав’янами теперішньої Росії. В давнину оця спорідненість була видніща й виразніща. Вона пробивається і в новгородських літописах і по стародавніх письменних пам’ятках. Уже ж оця спорідненість виникла не инакше, як за часу глибокої давнини; бо в тих землях, поперерізуваних селищами й инших іще народностей, не водилося поміж народами таких живих зносин, щоб одна яка подібна етноґрафічна ознака могла перейти з одного народу на другий. Тим то певна річ, що початок і джерело оцеї споріднености лежить у споконвічних доісторичних часах. Вона свідчить про те, що сила якихсь невідомих нам тепер обставин одірвала частину українського плем’я й ця частина подалась на північ; тут вона осіла з своєю мовою й основами свого громадського життя, виробленими ще на півдні, в первісному рідному краю. Оця ж схожість південної мови з північною, на мій погляд, безперечно доводить глибоку давнину мови й народности України. Видима річ, що нерозсудливо було б гадати, ніби то українська народність і в давнину мала ті самі ознаки, що в пізніщих часах. Історичні обставини не давали народові не зрушити з місця і триматися без переміни того самого становища, тої самої постати. Говорячи про українську народність у давнину, ми розуміємо її в тому вигляді, який був праобразом сучасного її вигляду й містив у собі головні риси, що становлять незмінні ознаки, суть народнього типу, спільного для довших часів, здатного опертися й оборонити себе проти всіх ворожо-руйнівничих нападів. Ми не говоримо про ті відміни, які український тип то переймав із часом і перероблював їх на свій лад, відповідно до головних своїх основ, то переймав випадково на час і кидав як щось чуже, що не пристало його природі.
Повертаючись до руської історії, можна простежити, як те, що недосказав літописець у свойому етноґрафічному нарисі про Україну-Русь, само себе виявило в тих обставинах, які склали історичну долю українсько-руського народу. Первісний етноґраф вичисляє: Полян, Деревлян, Улучів, Волинян, Хорватів, не даючи їм спільної назви, окремої від инших Слав’ян сучасної Росії; але сама історія дала їм незабаром таку назву. Ся назва — Русь. Наука ще й досі не вирішила остаточно: чи цю назву, нам усім спільну, занесла з балтійського побережжя частина чужоземців, що оселилися серед одної вітки українсько-руського племени, — чи, як гадають деякі вчені, засновуючись переважно на східних джерелах, це й раніш була місцева назва Руської Землі? Але вже в XI. століттю назва Русь поширилася й на Волинь, і на сучасну Галичину, хоча, здається, ще не переходила ні до Кривичів, ні до Новгородців11 на північний схід. Уже осліплений Василько, сповідаючись із своїх намірів, признається, що мав на думці помститись над Ляхами за Русьску Землю, й розумів не Київ, а той край, що опісля став зватися Червоною Руссю. В XII. ст. в ростовсько-суздальській землі під назвою Русь розуміли загалом південно-західну сторону сучасної Росії. В широкому розумінні назва Русь поширювалася на землі, що були звязані з Руссю, що зпочатку політично підлягали Русі або Київу, опісля ж, коли політична перевага Київа впала, ті землі все ж таки були в церковній залежности від руського митрополита й бачили в Русі столицю своєї спільної віри. Але у свойому властивому розумінні ця назва, відмінна від инших слав’янських народів, і була етноґрафічною назвою українського народа; дрібні вітки, що вичисляє літопис, або зникли, або відійшли на третій плян, у сутінь коли всі вони злучилися в одне, й коли виплили наверх самі лишень спільні всім їм ознаки. Назва Русь для теперішнього українського народу перейшла й до чужинців, і всі почали називати Руссю не всю ґрупу слав’янських племен на обширі сучасної Росії, а тільки південний захід Росії, населений народом, який тепер називають малоруським, південно-руським, українським. Ця назва так залишилася й на далі. Коли литовське плем’я, удруге вмішавшися в долю слав’янських народів усієї західної частини руського суходолу, з’єднало їх ув одне політичне тіло й надало нову спільну назву — Литва, то ця назва перейшла до білоруського краю й до білоруської народности, а українська залишилася при своїй старій назві — Русь.