Михайло Коцюбинський
ПЕ КОПТЬОР
Йон уперше наглянув Ґашіцу на „джо- ку“.*) З ухами й серцем, повними ритмічних згуків „молдуваняски“, загрітий танцями, від котрих ноги так розходили ся, що й хвилини не могли встояти спокійно, а кожним мускулом відповідали тактови танця, з обличем, що сяло від радости й поту, Йон віддїлив ся від купки парубків, підскочив до танцюючого кола, розір¬вав його, вхопив за руки двох дівчат… і неспо¬дівано стрів ся з очима, що зпід тонких дівочих брів опекли його жаром молодости й півдня.
«Що за мара, — подумав Йон, перебира¬ючи ногами та скоса поглядаючи на дївчину:
— я її перше не бачив, здаєть ся…»
Та ніколи було міркувати: музика гула, танець захоплював усю увагу.
Музики, трое чорних, засмалених циган, сиділи рядком на ослончику недалеко кола. Скрипник – сухий миршавий парубчак в спо¬ловілих галанцях та молдуванській сорочці на¬хилив аж до дека скрипки голову, вкриту за¬мість шапки копицею чорного волося і з вира¬зом цїкавости та здивованя немов прислухав
ся до твх згуків, що викликав СМИЧКОМ' зі СВОГО струмевту. Його сусїд-клярнетист, шпакуватий вже циган, граючи куняв; заплющивши очи, він хитавсь взад і вперед своїм важким, ситий толубом, одягненим у чорну ватовану піджачи¬ну. Часто, в хвилину найсолодшої дрімоти му¬зики, клярнет виривав ся з рота і замовкав, але зловлений на гарячому вчинку, починав ве¬рещати, як навіжений. Третій музика — сур¬мач — працював найщирійше. Чи то від спеки, чи з великої напруги – він був увесь мокрий. Мокра, як хлюща сорочка облипла його могутнє тїло, з чорного широкого виду стїкали струмо¬чки поту, а він усе грав та грав, надимаючи щоки завбільшки в повню та вирячивши очи так, що, здавалось, вони ось-ось вискочать з лоба. „Туру-туру… та… туру-туру… та…“ — греміла сурма, як за часів єрихонської облоги і лиш інколи, в хвилину віддишки, вихоплюва¬лось зпід гнїту її тонке телїкане скрипки, або різкий, верескливий голос клярнета…
я Туру-туру… та…! Туру-туру… та…!“
З хмари куряви, що здіймавть ся зпід важких, окованих мусянжовими підківками чо¬біт — виринав інколи рядок молодих облич, па¬рубочих й дівочих, впрілих, червоних, але по¬важних. Держучись за руки і помахуючи ними догори та вниз мірно, плавко і без перестанку, перебираючи ногами й тупцюючи ними щиро, мов добрі конї на гарманї, молодь, здавть ся, не танцюв, а робить якесь поважне діло, поволі й сумлїнно виконує загадану роботу.
„Туру-туру… та…! Туру-туру… та…!а — пронизує куряву домінуючий голос сурми, ко¬тить ся по майдану, бвть ся о муровані стїни церковці, а далі* лине в простору до далеких сяючих блакіттю гір, до сннїх лїсів, щ6 суцїль- ною лавою підпирають край-небо.
А кбло танцює. Тупають під такт „молду- ваняски“ ноги, здіймають ся і опускають ся злучені руки, мають білі хусточки в руках дї- вочих… Загріті танцем обличя блищать від краплистого поту, палкі погляди частїйше вири¬вають ся зпід опущених до долу повік, стріва¬ють ся між собою; руки несьвідомо міцнїйше стискають руки, груди важче дихають… А ку¬рява, розбуркана десятками тупцюючих ніг, вирвавшись зпід мідяних підківок, захоплена танцем, здіймавть ся до гори, крутить ся, клу- бочить ся, справляв свій „джок“… Ось вона цілком закрила танцюючих, а ось знов, як із хмари, виткнув ся рядок хлопцїв та дївчат і оживив образ ясними барвами строїв, моло¬дими розпаленими обличями…
Душно… Сонце, поволі спускаючись на захід, більшав, немов росте, яснїшав, розпа- лювть ся. Повітрв — сам сьвіт, сам жар. Наче золотою сїткою оповито майдан, коло, музик, ріжнобарвну і ріжновікову юрму глядачів, щб зібрала ся круг кола.
Гамір стоїть над майданом. Чутно, як хтось витягав воду з колодязя: довгий немаза¬ний журавель немилосердно скрипить. Кілька- сот-устна юрма шущить, як злива у лїтку. Ди¬тячі вигуки, регіт молодї, тупане здорових ніг у танцї, тонке телУканв скрипки, верескливий галас клярнета — зливають ся в якусь чудну, але гармонійну мішму, над котрою усе-ж таки домінув сурмачеве „туру-туру… та…“, що здій¬мавть ся над майданом, бвть ся о стїнн церковцї, а далї лине в простору, засипану гарячим со- няшним промінем.
Враз музика увірвалась. Коло зробило ще по інерциї рух, але ту-ж мить розірвалось; дівчата пірхнули в юрму, лишивши хлопцїв. Ґашіца теж метнулась, але її затримала сильна рука. Вона здивовано озирнулась на Йона, що Сяючи від поту й задоволеня, грав до неї очима та міцно тримав за руку.
— Пусти! — сїпнула дівчина рукою й за- шарилась.
— А що даси ? — жартував Йон, ще дуще стискаючи їй руку.
— Чого займаєш, коли я тебе не знаю?
— шарпнулась Ґашіца, почервонівши з напруги.
— Я — Йон, син мош-Костаки… А ти чия ?…
Але в ту-ж мить дївчина, скориставши з Йонової неуваги, висмикнула свою руку і стрі- бнула від нього так прудко, що її накрохма¬лена спідниця аж залопотіла, мов корогва на вітрі.
— Угадуй — чия!.,. —крикнула вона на бігу і, обернувшись до Йона, опекла його пал¬ким поглядом чорних очий…
Парубок з досади пошкрабав за ухом, аж шапка йому злїзла на ніс — і посунув до то-вариства, що стояло з боку гурточком.
Товариство стріло його парубоцькими жар-тами: один обняв за шию та притяг до себе з такою силою, аж Йон заточив ся; другий так стис Йонови руку, що сльози виступили йому з очий, але парубок не образив ся. З веселою усьмішкою на широкому безвусому виду, по¬дзьобаному зрідка віспою, Йон поглядав то на купку дівчат, де стояла Ґашіца, то на свої крамні шлейки, що перекинувшись на вхрест поверх сорочки на його могутніх грудях, під-
тримували темнозеленого сукна широкі шара- вари з червоними викотами при чобоїях. Ті шлейки, нові, блакітні, зі срібними клямрами, притягували до себе заздрісні погляди парубоц¬тва та приязні — дївоцтва, що привмно лоско¬тало пиху властникови тої чудової новомодньої річи. Отож заклавши по два пальцї за блакітні шлейки і задерши чванькувато до гори голову, Йон звернув ся до одного з парубків:
— Не знаєш, Фраце, чия ота Фата? ) — і показав на Ґашіцу.
— Котра? ота коза дика у білій спідницї?
— Вона, вона…
— Таж то Ґашіца, дочка ШтеФанаки Мици, що вітряк мав… Хіба не знаєш?
„Тю, як це він не примітив такої гарної дївчини? Певно вона не часто ходить на сей „джок“, тим що сидить аж край села…“ — міркував собі Йон, коли се враз згуки жвавої „булґаряски“ сполохали його міркуваня.
Кілька парубків скочило до танцю, потяг¬ши за собою дївчат. Йон підглянув, де стала Ґашіца і розірвавши в тому місци коло, вхопив її ззаду за пояс. З дивною для натружених ніг легкістю почав він тупати та перебирати но¬гами, з усьмішкою поглядаючи на свою сусід¬ку. Ґашіца чула той погляд і, опустивши очи до долу, червонїла.
Танець скінчив ся. Піт струмочками стї- кав по обличю Йона. Ґашіца, червона й за¬дихана, розгорнула білу хустинку, вишивану навкруги заполочю, щоб утерти впрілий вид, але по дорозі до облича хустина стрібнула, май-
нула вишиваним кінцеві і… опинилась в руках у Йона.
— Валбв! ) — скрикнула з несподіванки дївчина і ухопила миттю вільний кінець ху¬стини.
Йон тяг хустину до себе, Ґашіца до себе. Сцена та відбувала ся вювчки, з однаковим за- взятвм з обох боків — і тільки по обличю дїв- чининому пробігала інколи смужка не то до¬сади, не то тавного задоволеня від парубкового залицяня.
Переміг сильнїйший. Видерши хустину, Йон пустивсь на втеки, утираючи нею на бігу впріле обличв. Ґашіца — за ним.
— Віддай! — змагалась вона сердитим голосом, хоч очи тав і грали до парубка.
Але той зручним рухом склав хустину ко-синкою, закинув собі на шию і звязав під бо¬родою вузликом.