Голова. Ви хочете скласти провину на ноги!
Оврам. Навіщо, коли винні ваші голови.
Голова (шляхетно розводить руками). Ми?
Оврам. Якби не заварили війни, де одбито мені ноги, я б оце одступив з більшовиками.
Гомін. Яке нахабство!
– Цинізмі
Голова. А от нам відомо, що ви зостались тут на тайні вивідки, за шпигуна. Що ви на це скажете?
Оврам. А яку ще можна найти роботу за вашого панування? Не стану ж я вішати або вішатися!
Голова. Але ви не від того, щоб вішати нас… (Викликає). Свідок генерал Пероцький!
Пероцький встає.
Ваше превосходительство, ви маєте слово.
Пероцький. От у це вікно я побачив, як прийшов той – Одноокий і ще двоє, – один у кудлатій шапці. Цей безногий стирчав біля ніг, – і показав, де я живу і де, певно, заховався Жоржик. Потім я стояв біля чужого вікна і бачив, як Одноокий вів Жоржика. Мій хлопчик, панове, плакав. Ловив у нього руку, щоб поцілувати, а він Жоржика одштовхнув. Я не міг більш бути в інкогніто. Я скомандував: на мєстє!… Мерзавець, стой! Він націлився в мене. Ви розумієте?… Але набігли другі, не дали й повели мене в їхній штаб.
Голова. Що ви бачили в їхньому штабі?
Пероцький. Кошмар! Уночі до мене в камеру всадили монаха, і він цілу ніч молився. По-вкраїнському. Ви розумієте, панове! Він не давав мені спати. Між іншим, цей монах мені сказав, що безногий інквізитор забиває гвіздки в погони і за це бере великі гроші. Він себе на все життя забезпечив.
Голова. Ти забивав гвіздки в погони?
Оврам. Нащо в погони, коли краще в такі лоби забивати!
Пероцький. Він себе забезпечив!
Оврам. Так точно. Я себе забезпечив так, що скоро вже не буду безногим жити. Мене до самісінької смерті на руках нестимуть.
Голова. Ви виказали на Жоржика? Як це вийшло?
Десь з публіки виткнулась 3інька:
– Я скажу! Я можу посвідчити – можна? (Показавши на Оврама). Я буду проти нього свідчити, їй-богу! Дозвольте?
Ще суд не похватився, як вона вже почала.
Боже! Виказати на Жоржика, на неповинного анголика – це злочин, якому міри нема! Як тільки (на Оврама) міг він це зробити! Жоржика, милого хлопчика, що любив шоколадки. Богу молитися, голубів стріляти, навіть мене любив… Пам'ятаєте, він під час маніфестації з даху вистрелив? То він у голуба стріляв, та випадково попав у чоловіка.
В залі похвальний гомін.
Анголик у голубка вціляв. Я знаю про це так, як і про те, як на нього виказано…
Голова. Будь ласка, підійдіть ближче до столу.
Зінька. З фронту Жорж прибіг до мене, сердешненький хлопчик. Він убив одного більшовика, то за ним гналися, панове. Він так просив, щоб я казала повстанцям, що він мій братик або ж моє дитя, га? У мене серце плакало, їй-богу! Він попросив у мене шоколадку, але прийшов той, що Одноокий. Він шукав їх превосходительство і дуже журився, що вони втекли. Тоді я дала Жоржикові шоколадку і сказала одноокому: бери сина! Спочатку він не повірив, що Жоржик син…
Голова. Чий син?
Зінька. Але я прочитала от цюю посвідку. (Читає). "Даю цю посвідку колишній нашій покоівці Зінаїді Масюковііі на певність того, що я з доручення мого папи генерала Пероцького…" (Читає сю посвідку).
Коли кінчає, в залі буря. Голова дає знак сторожі, щоб вона забрала Зіньку, по тому звертається до Оврама:
– Тобі ми даруєм, якщо ти викажеш більшовика, що лишились у городі. Скажеш?…
Оврам мовчить.
Ні?… Однесіть і розстріляйте!
На сходах Оврам раптом спиняє конвоїрів:
– Стійте! Я скажу… щось. (Коли конвой спиняється, додає). Але перед тим, як сказати, я хочу покурити. За папіросу скажу…
Йому дають папіросу. Він затягується димом. Натягає картузик:
– Несіть!
4
Тим часом в подвальчику Настя. Стоїть. Жде. Рахує краплі, їй уже здається, що це намистини і вона їх ниже на нитку:
– Сімсота… Сімсот перша… Сімсот третя…
VII
1
Знов у Пероцьких. Ніч. Лука телефонує:
– Штаб? Покличте до телефону комгрупи. Товариш Гамар? Говорить начавангарду Лука. Банду розбито. Місто наше. Я в ревкомі. Здобув цікаві документи: рейд-авантюра Пероцького, очевидно, підтримана якоюсь місцевою тайною організацією. Скільки жертв? Чимало. Слухаю… Так… Розумію…
2
У цей час вертаюсь з фронту я. Іду до Луки. Рух радості. Піднесення. Воістину патетична зустріч.
Лука. Здрастуй, брате!
Я. Брате, здрастуй!
Лука. Ти де ж подівся? Після бою? Гасив десь, мабуть, зорі?
Я. Гасив старі. Засвідчую тепер нові, червоні, брате!
Лука. З перемогою? А знаєш, хто зорганізував цей рейд, хто в йому вів перед?… Пероцький, брате!
Підскочила свічка, і зсунулись речі.
У вбитого гайдамаки знайдено листа. Цікавий документ. Ось він. (Читає). "Маршрут: Чорноярські хутори – братам Закрутенкам, Бугаївка – Дмитрові Копиці і т. д. З доручення комітету золотої булави посилаю до вас корнета Пероцького. Допоможіть оружно і кінно", – ціла інструкція, брате. Підпис: "член комітету Чайка". Тепер зрозуміло, чому стільки жертв. Між іншим, сусідку твою, Зіньку, закатовано. Оврама вивезли за город і в глинищах – розстріляли, де падло і різний непотріб. Кажуть, коли посадили – над ямою, він…
На мене пливе щось беззвучне і темне. Свічка тане. Голос Лучин десь далеко ніби смертний мені, напівмертвому, присуд вичитує.
– Луко, зажди! (Хапаюсь я).
Лука. А що?
Я. Свічку треба поправити…
Лука. Свічку?
Я. Нагоріла ж, чи що…
Лука. Він ніби сказав: "Спасибі за похорон! Дав би на чай, та нічого не маю. Та не лайтесь, – каже, – вам за це заплатить пролетарський клас…" А Настя, брате, сестра – збожеволіла… Та ти що? Вже йдеш?
Я. Я?… Ні!… Хоча так. Я йду. Я піду…
Лука. До себе?
Я. Так. Я піду до себе…
3
Я на сходах. Іду несвідомо. Іду машинально. Куди?… Та ба! Я маю йти до себе. Так. Я піду до себе. Я піду тепер сам до себе, щоб допитати себе про все це. Має бути розмова із самим собою. Так! Мусить бути ще раз розмова людини з самим собою про зраду і про смерть. Перша – про зраду… Стою. Перебираю Луки інформацію, пригадую подробиці зради. Раптом бачу, що я біля Ступаєвих дверей. Вони прочинені. Чую хропіння. Заглядаю.
Захриплий голос:
-Хто?
Я. Скажіть, будь ласка, тут жили Ступай-Ступаненки?…
Голос. Це панночка? Виселено в підвал. А тут тепер зв'язкова команда.
4
І нарешті, мої друзі, фінал. Я під дверима в підвальчик Прислухаюсь. Мій слух тепер такий прозоро-напружений, що я можу чути й чую, як течуть у просторах час і зорі. Я чую, як за дверима в підвальчику капнула крапля.
Але її не чути. Спить?… Стукаю. Двері одчиняються. Свічечка.
Вона:
– Ви?
Я. Я…
Вона. Я по стукоту відчула, що прийшов хтось інший, хтось не такий, як (жест угору) ті, хтось тихий, свій.
Я. Так. Прийшов іменно, що хтось. Хтось, на жаль, не такий, як ті, не ваш і сам не свій…
Вона. Прийшов поет, милий, щирий. Я така рада. Адже ж я ждала вас! Простіть, що не вийшла назустріч, не одчинила дверей (жест нагору) в мою країну, але, як бачите, провина не моя. Мою країну в мене одібрали.
Я. Нічого. Ми з вами скоро дійдемо до 'дного краю.
Вона. Це, звичайно, натяк на ваше поетичне горище? (Ліву брову зломила). Спасибі. Але я й тут ось (жест навколо), на вас ждучи, вже виростила цілий сад кохання. Дивіться! Ось мармурові східці. Правда, чудові? Ось (жест на краплі й патьоки) фонтан і водяний годинник разом. Тут, коли перебудеш ніч, то враження таке, ніби вічність вибиває такт…
Я. Тут, кажуть, жив недавно робітник і жінка. Був на війні. Жінка ждала. Рахувала оці краплі не одну ніч і не дві…
Вона (неспокійно). Так, так… Ось (жест на ослончик) садовая лавочка. (Відблиск гумору). Спеціально для поетів. Сідайте, гостю милий! Ви, певно, втомились? Ні? Тоді чим мені ще вас вітати? Я б оце заграла вам, якби не розлучили мене з моїм піаніно. Навіщо воно їм? Хто з них уміє грати? Скажіть, хто гратиме?
Я. Не турбуйтесь ними! Заграють!
Вона. І "Патетичної"?
Я. З цього й почнуть…
Вона. Так? (З сумом). Ой, якби я оце заграла! Сонату про юнака, що мчить конем степами, дороги у вітрів питається. Пам'ятаєте? Великодню ніч? (Навіть руками повела, ніби по клавірі). Я тоді листа вам писала. Хочете, покажу? Зберегла! Ждала. Я довго ждала вас! Давно! (Ліва рука ніби на клавішах. Права за думками ніби пише). У снах. У мріях. Десь ніби в голубих віках літала й виглядала.