Андре. І чоботи.
Кожушок. Хіба такі дають казьонні? Не можу й я – так бреше.
Микешин друг. Пардон! Де ж подів погони?
Андре. Без погонів ходив.
Микешин друг. По-дурному така конспирацея. Це якби ти був у погонах, то, може, й повірили б, що ти прапорщик. А без них яка тобі віра? А може, ти й капитан в душі або вищий який ранг контрреволюційний, А що, хлопці, маєм з ним робити, то кажи на совість!.,
Одноокий. Я скажу! (До Андре), Так кажеш – Андрій? Прапорщик запасу? Силою мобілізували? Кажеш, що утік? Так! А чого ти не прийшов, як писалися прикази од мамочки нашої революції, а до неньки так прибіг? Чом, наприклад, Ваня Маха не пішов на приказ контрреволюції, а коли впіймали, то бідняжечка сказав:
"Мірте мене найвищою міркою і кладіть у гроб, а я не піду!" І його поклали! Не можу далі говорити. У серці шторм і сльози. Хто хоче ще сказати, то кажи!
Шапка. Я скажу!
Одноокий. Кажи!
Шапка. Пропоную поставити його під тую ж мірку, під яку вони Ваню Маху поставили, під найвищую!
Микеша (до Андре). Покаж руки! (Подивившись). Без музолика. Присоєдиняюсь.
Кожушок (обмацавши сукно на шинелі). Присоєдиняюсь.
Микешин друг. А я за те, щоб демобілізувати. (Виждавши ефекту). Шинель зняти, чоботи скинути, йому ж припечатати червону печать – без антракту. (Наводить рушницю).
Повстанці розступаються.
Одноокий. Ще не руш! Це Судьба іграет з етім человєком, себто – голосую: хто за смерть йому? (Рахує). Хто за жизнь? Ні одного!
Андре. Постривайте! Товариші! Я пішов до них, щоб робити шкоду.
Увесь суд. Го-го-го! Ну просто Макс Ліндер.
Андре. Мене послано було до них.
Судьба. Од кого?
Андре вагається.
Шапка. Од Бога?
Андре. Від однієї тайної групи революціонерів.
Судьба. Од якої? Хто може посвідчити?
Андре знов завагався.
Я (виступаю наперед). Я можу посвідчити… Я свідчу, що його було мобілізовано і послано од нас у штаб до кадетів. Він мав нас повідомляти, які в них плани, скільки зброї тощо…
Судьба. Од кого од вас було послано?…
Я. Од місцевого таємного ревштабу.
Судьба. А ти хто?
Я подаю йому пакетика.
(Читає). "Товаришу Судьба… Посилаю до вас для зв'язку товариша Югу. Робітничі загони, вибивши ворога з позицій, гонять його і зараз вийшли на лінію… Гамар". (До своїх). Пустіть!
26
Я й Андре виходимо в коридор. Біля Марининих дверей я обертаюсь до нього:
– Будь ласка, зайдіть сюди!
27
Андре входить. Його зустрічає Марина:
– Звільнили?
Андре. Цей порятунок – чудо! Ні! Цураюсь минулого, рубаю шаблею колишнє і починаю нове життя. Нове життя!
Марина. Цс-с-с… (Іронічно). Не так голосно починайте.
Німа зустріч Андре з батьком.
28
Я йду сходами вниз. Мені стає холодно. Біля вогнища спиняюсь. Сторожа гріється. Простягаю руки й я.
Один. Вірите, аж дивно. Така революція і бій, а блохи без уніманія.
Другий. Ніч – от і гризуть.
Третій. Півні співають.
Перший (недовірливо). Це у городі?…
Третій. Чуєте?
Я дослухаюсь. Справді, десь за муром чути досвітнє legato захриплого півня. Зловісне legato, потрійне. Мені згадується євангельський міф про апостола Петра, коли він зрадив і тричі одмовився від Христа. Я здригаюсь і йду геть.
29
Біжить без шапки Жоржик. З розгону наскочив на сторожу.
Сторожа. Стій!
Жоржик завмирає. Він – як статуя жаху.
Ти куди?
Жоржик. Т-туди.
Сторожа. Ти хто?
Жоржик. Я?… Жоржик я!
Сторожа. Ти тут живеш?
Жоржик. Ні! Їй-богу, ні!… Тут моя сестра живе!
Сторожа. А сестра хто?
Жоржик. Вона?… Зінька! Живе отам на горищі.
Сторожа. Хто вона?
Жоржик. Вона проститутка!
Він іде по сходах. Один із сторожі слідує за ним до самих Зіньчиних дверей.
30
Жоржик (стукотить) Зіньо!
Зінька. Хто? (Одчиняє двері).
Жоржик. Це я! Жоржик! (Входить).
Зінька. Знов папа прислав? Геть!
Жоржик. Ні, я сам! На хвилиночку! Я тільки на хвилиночку! Ху-х! От був напоровся, Зінько! На цілий полк сторожі! Насилу одбрехавсь. Але я їх не злякався, їй-богу. Не віриш? Я сьогодні убив одного. І ти знаєш, Зінько, як це вийшло? Зовсім не так, як я думав, проте я не злякавсь, їй-богу! Він вибіг із-за рогу і просто на мене, у мене вистрелив карабін. Я дивлюся – місяць підскочив, а він упав. У вас нема шоколаду? Хоч трошки. Між іншим, з цукерні Регоде вивіску зірвано. Вітром. А потім вітер стих, – це як з карабіна вистрелило. Чого ви на мене так дивитесь?
Зінька. Чого ти прибіг? Ховатися?
Жоржик. Я? Ні! Пхе! Стану я ховатися! Ти тільки, Зінько, не кажи, що я тут. Між іншим, я сказав, що ти моя сестра.
Зінька. У вас таких сестер не буває.
Жоржик. Так це ж я не всерйоз сказав, а так. Хоча, знаєте, в мене ж сестри ще ніколи не було. Ху, от знову місяць вискочив, як там. Між іншим, крові я не бачив. Якось чудно все це вийшло й неприємно. Якби це була жива мамочка. Я помолюся Богові. Можна?
Зінька. Помолись.
Жоржик. Боже і ти, мамочко! Зробіть тепер так, щоб Зінька на мене не виказала. (Рвучко повертається}. Ти не викажеш?
Стукіт у двері.
Любая, не треба! Я прошу! Благаю! (Сідає навколішки перед Зінькою). Я вже не буду воювати! Їй-богу! Страшно і дуже погано.
Зінька. Аз даху будеш стріляти?
Жоржик. Ну, то зовсім інша річ.
Зінька йде одчиняти. Жоржик, учепивсь за сукню.
Ви Богородиця! Ви тепер мені як мамочка! Не треба!
Зінька (вражена словом "мамочка"). Ану, ще скажи це слово!
Жоржик. Мамочка.
Зінька. "Мамочка". Дитя ти моє. Не плач. Хочеш, я циці дам? Ні!… Не вийде вже з мене мамочка! (Злісно)» Цить! (Одчиняє двері}.
31
Судьба (мовчки обдивився всю кімнату, навіть у віконце подивився}. Зараз видю, де я.
Зінька. А де?
Судьба. Кажуть, вієшся з буржуазним класом?
Зінька. А що мені твій пролетарський дасть? Спускатиме штани, як і той.
Судьба. Не в штанях тут діло.
Зінька. То чого й прийшов?
Судьба. Бачила ноги? Видала? Нашого брата уткнули в землю, як недокурок якийсь! І от на – упіймав генерала, а він утік. Генеральний ворог утік. (Сідає і досадує).
Зінька (дає Жоржикові плитку шоколаду). Ти просив шоколаду?
Судьба. Головне ж – од Судьби утік.
Зінька. На, бери сина!
Одноокий (рух, обдивився). Юной ще. Де твій батько?
Жоржик. Не знаю.
Одноокий. А батько зна, де ти?
Жоржик. Не знає.
Одноокий. Теж скажу вам – воспітаніє ще й поведеніє! А мені клопіт: придумай тепер дисциплінарне покарання… (Замислюється).
32
Окремо кожний. Ступай і Пероцький ходять по кімнатці. З дверей другої кімнати впала тінь. Марина сидить. Тінь Андре неспокійно ходить. Ходять сливе навшпиньках.
Ступай і старий Пероцький поволі зближаються. Шепіт:
– От що наробила ваша австрійська ідея якоїсь автономної України.
– Це наслідок вашої єдиної!…
– Самостійної!…
– Неподільної!…
Зійшлись. От-от зчепляться. Але десь брязкіт зброї (то Судьба веде Жоржика), і вони з пальцями на губах: "Цс-с-с", – розходяться. Знов сходяться і знов розходяться.
Тоді Пероцький безсило підходить до вікна, одслоняє трохи килим і раптом, немов поранений холодним виблиском місячних шабель, глухо кричить:
– Жоржика кудись повів той… Судьба!… Боже мій! Андре!… Ну?… Тоді я побіжу!… (Біжить по сходах вниз, машинально командує). На месте!… Стой!…
Андре підходить до вікна і раптом затуляє долонею очі. Відходить. Підходить Марина. Дивиться. До Андре:
– Рубайте шаблею колишнє. Цим разом вас зарубають, як колишнє. Вас і нас. Помилка була, що ви на Україні робили "руськоє двіженіє", її треба виправити!
Андре. Що там?… За вікном?
Марина. Більшовицька революція. Треба виправити! Негайно їдьте на околишні хутори. Там люди є і зброя. Я зараз напишу листа…
Андре. Що з ними?
Марина. З ними? (Глянувши у вікно, стає як укопана. Стоїть як статуя, що в страшному напруженні жде смертельного удару).
Заклякнув Андре. Ждуть на залп.
(Нарешті Марина здригнулась). Рушницю до ноги! Повів далі… (Пише). "Маршрут: Чорноярські хутори – братам Закрутенкам, Бугаївка – Дмитрові Копиці. З доручення комітету золотої булави посилаю корнета Пероцького…"
Андре. Киньмо краще цю булаву, Маrіnе! Киньмо все і справді на хутір десь удвох, у зелений затишок…
Марина (пише). "…корнета Пероцького. Допоможіть негайно зібрати повстанські загони, оружно і кінно…"
Андре. Чи не є все це моя любовна помилка?