Я. Я піду… але я трошки згодом.
Лука. Чому?
Я. Я… я зараз іду до неї. Не віриш? Я вже б давно пішов, та стерегли мене, не пускали. Луко, дві дикі звірихи: соромливість і вовкуватість. А сьогодні, всю ніч виходивши, я нарешті їх втомив, проклятих, і приспав. Сплять. І я піду! Зараз! Я вже й перші слова наготовив про наше побачення: "Ви не здивуйте, що я непрошений, – скажу, – непрошено зайшли до мене ви у серце!" Ні, не так. Скажу просто: "Здрастуйте!" І не так: "Вдома?" – "Вдома…" Ні: "Я не спитавшись увійшов, це привілей старців і закоханих".
Лука. Ні, ти вже краще так: "Вдома?" – "Вдома". Тоді ти: "Простіть, але в мене не всі дома, і я прийшов, щоб ви побачили ідіота з іконкою вічної любові, з дівчачим фартушком замість червоного прапора. Та якби ж ідіота! – Паскудника! Зрадника!" От!… І знай, Ільку, востаннє до тебе прийшов я, востаннє й кажу просто; вірші ми з тобою писали, арифметики навчив мене, географії, книжки читали, товаришували, але коли ти зразу не вийдеш на вулицю, себто на дорогу революції, то я тобі не товариш і ти мені не товариш. Раз! Два! Три! (Пішов).
Я (услід йому). Адже ж сам ти почуваєш. Луко, що легше, мабуть, вчинити аж три революції зразу, ніж, скажім, відкритися дівчині вперше, що любиш… Га, Луко? Так дивись, я йду!
2
І я справді йду. Сходами вниз. Знову одна течія несе мене до П дверей, друга односить і гонить униз.
3
Непочута розмова.
Марина (перегравши). Буде!
Андре. Маrіnon! Ще і ще!…
Марина. Невже і вам подобається?
Андре (ревниво). "Невже і вам"! А ще кому?
Марина. Угадайте.
Андре. Ну, звичайно, кому ж. Йому!
Марина. Угадали. Сьогодні навіть уночі розбудив:
У Андре очі рогом.
"Заграй, дочко, "Патетичної", бо вже щось не спиться".
Андре. І я б вас розбудив, коли б було дозволено.
Марина. Йому все якісь запорозькі лицарі з цієї музики бредуться в голову, вічні степи, Україна, а скажіть, що вам?
Андре. Мені?… Угадайте!
Марина. Росія?
Андре. Честь оддаю, але ні.
Марина. Революція?
Андре. Вітаю, але ні.
Марина. Ну, не Україна ж?
Андре. Українські зорі, дзвони й сходи. Я іду. Раптом зустріч. Я цілую чиюсь тінь. Тінь краси! Шедевр! Мені хочеться узять її на руки і нести, нести…
Марина. Ви сказали – вітаєте революцію? За що?
Андре. Нам потрібніший тепер трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка.
Марина. А вгадайте, що мені ввижається од музики?
Андре. Таток?
Марина. Щось чудне і незрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика є країна і така ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами – білим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тій країні дівчина самітна. Мріє й жде. І знаєте кого?
Андре. Кого?
Марина. Лицаря, що любить українські зорі.
Андре. Так?
Марина. День у день, ніч у ніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив…
Андре. Дівчині?
Марина. Дівчині й країні. (Зірвала кілька акордів з фортепіано. Піднесла їх у долонях, ніби квіти). Мої любощі це – сон, може, мрія – дівчина стрічає лицаря. Отак (удає з себе сповнену любощами дівчину, зустріч). "Любий мій, давно бажаний, милий!… – І поведе, як гетьмана, у свою світлицю. Скаже:
– Ой, дзвоніть, софійські дзвони, щоб люди не чули, як я милого цілую…"
Андре. Маrіnе! Скажіть! Це лише мрія, чи є до цього практичний шлях, реальна програма?…
Марина. Це лише мрія, музичний привид химерної дівчини. А втім – замість трикутного капелюха може ж бути гетьманська булава? Тоді це програма. На Україні. Ви заздалегідь формуєте загони вільного козацтва, я – організацію. Це практичний шлях. Щось чудне й не зрозуміле – правда?
Андре. Хай дівчина жде лицаря!
Марина. Так?
Андре. Лицар буде! Він уже на порозі.
4
Одчинивши тихо двері, я:
– Простіть!… Я не спитавшись увійшов, – це привілей старців і закоханих…
Я бачу корнетову спину. Він навколішках, цілує її кінчик сукні. "Лицар прийшов. Він просить посвяти. Маrіпоп! Мила!" – чую я і, непомітний, іду геть.
5
Я повертаюсь до себе на горище. Мені неймовірно важко. Я не впізнаю речей. Все змінилося, померкло, посіріло. Навіть сонце на небі вже не сонце, а якийсь жовтогарячий пластир на рані. Скрізь запалення і біль.
Шепочу:
– Ну що ж… Ще хлопчиком колись гнався ти за мріями на паличці верхи і з розгону, пам'ятаєш, босою ногою на розбите гостре скло – до кості, до серця?… Як упав ти з палички-коня на сміття якесь, пам'ятаєш? Ну от! тепер з розгону з примрійного коня… Який смітник кругом! Невже ж весь світ лише смітник, а мрії – випари із його!… Так, Луко, всі дороги в світі – це лише орбіти: якою б не пішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов, – в яму. Різниця лише та, що коли народжуєшся – випадаєш з ями; вмираєш, то попадаєш в яму. От і все. Чого ж іти! Куди іти? Кружляти по орбіті?… (Підходжу до віконця). Кинутися вниз, чи що?… (Дивлюся).
III
1
Уявіть собі, друзі, вулицю старого губерніального міста, сонячний ріг будинку, хмарку над золотобанним собором, далеку "Марсельєзу". Сидить чистій. Співає:
В суботу і в неділеньку,
Сказать би раз у раз,
По вулиці гулялисі
В штиблетах господа-с.
А як прийшла свободонька,
Вже вулиця не та-с:
Нема, нема роботоньки
З суботи й до суботоньки,
да-да-с.
2
Підходить другий.
Сідає:
– Браво! Біс! Ви співаєте, як опера, що горить.
Перший. А ти квитка купив, що сів на цеє місце? Марш!
Другий. Ви не подумайте, що тут вам справді опера, а ви білетер.
Перший. Це моє місце.
Другий. Тепер свобода слова, совісті і місця.
Перший. Пишуть: "Пролетарі всіх країн, єднайтесь", – а ти що!…
Другий. Як прийшов єднатися, ну!
Перший (заспівав і затарабанив щітками).
Ой, чистю, чистю, чистю –
Штиблети, як сонце…
Другий (ще голосніше).
А я й сонце вам почистю,
Не то що штиблети…
Перший. Дак ти справді конкуренцію прийшов робити? Марш, кажу!
Другий. Ша! Он де конкурент… (Показує на Оврама).
3
Лізе Оврам з ящиком і щітками.
Другий. Дотепная є воєнна приказка: де два б'ються, третій не лізь. Правду я кажу, громадянине солдат?
Оврам. Я вже після бою – от і лізу.
Другий. Ви лізете туди, де всієї роботи не більше, як самому собі почистити ботинки.
Оврам. Гей, якби ж я мав таку роботу, то я б сюди ніколи не приліз!…
4
Я бачу, як людніє вулиця, голоснішає, ближчає "Марсельєза". За нею ніби пливе угорі хмарка од собору. На балкон виходять старий Пероцький. Нижче на ґанку Марина й Андре.
Марина. Подивіться, який день! Отакий дівчина замовить у бога день, як вийде зустрічати лицаря (спинивши рух Андре до себе). Цс-с-с!… Дивіться, таток он – вийшов агітувати. Даваймо послухаємо! Начепив жовтоблакитну квітку – от комік!…
Перший (навстріч Ступаеві).
Ой, чистю, чистю, чистю,
Вакса, як свобода!…
Другий
Сонце, бачите, блищить, як
То моя робота!…
Ступай (виставивши ногу першому). Будь ласка!… Та ба! Стривайте! Ви хто?
Перший. Як хто? Чистій.
Збирається натовп.
Ступай. Та ні! Якої нації?
Перший. Расєйської держави, звичайно-с!
Пероцький (з балкона). Браво!
Ступай (знявши ногу, до другого). Ви якої?
Другий. А вам якої треба?
Ступай (до Оврама). А ви?… (Впізнавши). А-а! Сусіда знизу! Оврам-котляр! Свій! Українець! Будь ласка!… (Виставляє ботинки).
Марина (на ганку до Андре). Ну, не комік?
Андре. Це приклад нам!… Хвалю!
Другий (до першого). Ви бачили такого малахольного?
Перший. Чого він хоче?
Другий. Він хоче, щоб йому вже нація ботинки чистила.
Ступай. Ми, Ступай-Ступаненки, хочемо, щоб нація наша чужих чобіт не чистила! Пора! Вільними стати пора! Мусимо сісти на коні й мчати по наших козацьких степах разом з орлами й вітрами!… (Йому аж почувся той тупіт в супроводі патетичного allegro molto e con brio). Цоки-цоки, цок-цок!
Марина. Браво, таток! Браво!
Андре. Браво!
Оврам. Ви, може, й сядете, та нас куди посадите?
Ступай. Кого це вас?
Оврам. Ну, мене от… безногого пролетарія вкраїнського? (Показав на чистив). Їх ось…
Зінька (вийшла з натовпу п'яненька). А мене?… Знову, мабуть, за підсідельню, за перинку, га?… (До натовпу). Казали, як прийде свобода, то вона – як мама: не журися, мовляв, дівко, – вискочиш із ями. Буде світ тоді, як цвіт, ще й милий, як сонечко. То оце я й кличу: дорогий мій, милий!…