Лука. На те у дівчат і ворітця, щоб їх одчиняти.
Я. Та ні! Пошлю от я цього листа чи ні?
Лука. Як сто тридцять попередніх.
Я (тоді врочисто, категорично). Сьогодні. Сам однесу!
Лука. Сьогодні треба нести літературу, і ти мусиш помогти. Ходімо!
Я. Завтра однесем.
Лука. Ти хочеш справу соціальної революції одкласти на завтра!
Я. Ані подобини! Але знай. Луко: над світом полощеться в крові прапор боротьби. Для чого? Щоб завтра замаяв над нами прапор вільного труда. Та тільки тоді, як над світом замає прапор вічної любові…
Лука. К чорту твою вічну любов! Сьогодні нам на цехових зборах петроградський товариш сказав: "Мусимо, – каже, – припустити поїзд революції повним гоном до соціалізму". А ти його хочеш спинити на станції… (Передражнив). Вічна любов!
Я (з досади й образи, вслід йому). Тільки тоді, як Петраркою стане той, хто сьогодні б'є жінку, – наступить всесвітня соціальна весна. А ти її к чорту! Цілу проблему!
7
Я майже іду услід за Лукою. Несу листа. Так. За іншої ситуації я б його порвав, як порвав сто тридцять попередніх. Але ж тепер я змушений його однести. І я несу. Сходами, вниз, де живе вона. Але як його передати? Іду далі вниз. Бачу, як з підвальчика виходить літній робітник, обважений пакунками літератури. На ним Лука.
Настя суне йому кусок паски, крашанки. Шепотить:
– Нате. У дорогу.
Лука. Ну от… (До літнього, жест на крашанки). Брати, товаришу Гамар? Релігію?
Літній (сердито). Бери! Все одно з'їмо!
Щоб не здибатися з Лукою, я повертаю нагору. Біля дверей Пероцького чую – дзвонять куранти. По тому дзвінок електричний.
Голос Пероцького (до економки). Телеграма од Андре з фронту: "Здобув відпустку. Першого приїду, номером шостим". За півгодини він буде. Ванну і постіль, Анет. А мені, будь ласка, сьогоднішні витрати. Не ображайтесь, Анет. Я вам вірив і віритиму, але коли йде революція, треба щохвилини писати рахунки. Спасибі, Анет. (Читає). "За три замки до дверей одинадцять карбованців сімдесят три копійки". А за розбиту російську корону, Анет! Запишіть. На карб революціонерам. І за страйк на моєму млині – робітникам. "За бром". Кому? Нам чи їм? Не смійте купувати! Де пахне бром, там скоро смердітимуть трупи. Не смійте!… Прибутки!… Від Ступай-Ступаненка за квартиру десять карбованців п'ятдесят копійок. І все? А за мезонін? За підвал?… Виселити! Я не боюся їхньої революції. Одного лише боюся, щоб не розпаляли фундаменту, на якому стояла Росія, – єдності й неподільності її. А не розваляють Ступай-Ступаненки – Росія вистоїть і перестоїть яку завгодно революцію. Росія! Земля руськая! Русь! Де це так прекрасно грають? Анет, люба моя! Дістаньте з гардероба мою уніформу. Я піду до церкви, Анет! Пам'ятаєте Великодній ранок тисяча дев'ятсот тринадцятого року, Анет, берізку за вікном і зорю? Тоді Росія пахла, Анет, а нині!… Смирно! Це я на свої мислі, Анет!… Який хаос! Зменшіть витрати, Анет!… Церемоніальним маршем! Мої мислі! Повзводно!
Тихо. Певно, пішов, бо чую другий голос. Син Пероцького – Жоржик:
– Анет, дорогая! Ну?
Анет. Жорже! Папа приказав зменшити витрати.
Жорж. Я оддам! Слово майбутнього офіцера, оддам!
Анет. Жорже, зрозумійте, грошей нема.
Жорж. Слово честі, оддам! Знайте: за місяць-два нас, старший клас кадетів, попрямують у прапорщики. Ух, піду я на війну! На більшовиків! Вдарю, вдарю чобітками, брязну, дзенькну острогами, гляну в дзеркало, а там (зафантазував) молоденький офіцерик, у погончиках блискучих, чорні вусики…
Анет. Мій хлопчику-мрійнику!
Жорж. Хлопчику?… (Навмисне брутально і все ж стаки наївно). Молоденький офіцерик, п'ять кондонів у кишені; ахм, – красуню!
Анет (певно, очі великі, аж зблідла). Жорже!
Жорж. Еntre nous soit dit! Ви, Анет, як Богоматір, будете страждати, виряджаючи вашого хлопчика на війну. Розстебнете мені кітель, начепите дукатика золотого і заплачете, як колись покійна мамочка.
Анет, очевидячки, зворушена й розстіба ридикюля.
За вікном буде вечір, як чернець смутний, і зоря, яко лампадник. Папа покличе. Знявши з носа окуляри, скаже він: "Ну, Жорже, будь слуга цареві щирий…" – І не мовить більше слова.
Анет, очевидно, виймає асигнацію.
До вокзалу рисаком. Ви зо мною. Папа ззаду. У салон-вагон ввійду я, аж там жінка незнайома, молода, прекрасна, ну як ви, Анет. (Цілує). Лікті в неї круглі, білі, груди, як у вас, Анет! Буде ніч, буде дорога, і розмови, і пригоди. (Ярливо цілує, як жінку).
Анет (очевидно, жах і задоволення). Жорже!… Я папу покличу!
Жорж (одсапавшись). Тяжко зітхне паровоз у ту сторону, де війна. Свисне: на війну – війну-ну!… Імператор – Росія – ура! Я поїхав на війну!
8
Вихором пробігає повз мене. До Зіньки. Стукотить.
Зінька. Хто?
Жорж. Це я! Можна до тебе?
Зінька (виглянувши). До "тебе"?
Жорж. До вас.
Зінька. Чого?
Жорж. Я прийшов… Хіба ти… Хіба ви не знаєте?
Зінька. Мами шукаєш чи, може, заблудив?
Жорж. Я прийшов… Папа мене прислав! Гроші одібрати! Ті, що за квартиру нам. Папа сказав – виселить тебе, якщо не заплатиш сьогодні.
Зінька (перемоглася). Ну що ж… Заходь, хазяїне.
9
Сливе навшпиньках підходжу до заповітних дверей. Стою. Перша хвиля світло-ярого аllegro molto e con brio спадає. Вона грає далі – світлий роздум бунтарного духу, вічний спів кохання.
Раптом перестає:
– А-а, мій таток: пощипані українські вуса, сивенький чубок!
Батько (врочисто читає). "Учителя малювання та чистописання, українця запорозької крові Івана Степановича Ступай-Ступаненка лі-то-пис".
Вона (з гумором). Ой!
Батько. "Березня сьомого, року на Україні тисяча дев'ятсот сімнадцятого. Місяць тому вночі не спалось – думалось: ніч така велика, як Росія, а Росія, як ніч, – не видно й не чути нашої України. А нині читаю відозву нашої Центральної ради: народе український, народе селян, робітників, трудящого люду… місяць минув, а яка одміна! Благословляю революцію!"
Вона. І я! (В тон). Благословляю!
Батько. "Березня двадцять сьомого. Читав, як у неділю в Києві відбулось велике.українське віче. Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглися образом Шевченка не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна. Присягаюсь і я!
Вона. І я! Не тільки Шевченком, – тобою, твоїми вусами, твоїм сивеньким, таток, чубком.
Батько. "Тридцятого. Приснився пресвітлої пам'яті гетьман всієї України Іван Степанович Мазепа".
Вона. І мені! Немов їхав автомобілем, так? А за ним запорожців сила та все на велосипедах.
Батько. "Тридцять першого. Більшовики пишуть, що державних меж взагалі не треба. Вони за Інтернаціонал. Це значить, і Україна без меж? Та як їм не соромно!"
Вона. Ой, як їм не соромно!
Батько. Р. S. Треба розтлумачити їм, в чім справа і що таке Україна. (Дописує). Обов'язково! (Читає). "Першого. Завтра Великдень. Думаю, чи потрібен тепер Україні Бог? Думаю, що коли й потрібен, то тільки свій, український. Інакший зрадить або обдурить. Маринка грає цілий вечір якусь прекрасну річ. Певно, українську, бо мені вчувається: сивоусі лицарі-запорожці мчать кіньми вічним степом по щастя-долю для своєї України". Особливо, де ти, Маринко, граєш скоро, да отак (наспівує): цоки-цоки-цок-цок! Тру-ту-туї (Цілує її). От заграй!
Вона грає. Знову здіймається вгору з бунтарних глибин до зоряних просторів хвиля світло-ярливого пафосу. За нею, здається, пливе під напнутим вітрилом завіси освітлений покут кімнати: погруддя Шевченкове, квіти, вона над клавіром, батько з літописом і я за дверима. Ми пливемо над життям на кораблі "Арго" до вічно прекрасних країн, кожний по своє золоте руно.
Батько. Соната?
Марина. Патетична.
Батько. Як автора на прізвище?
Марина. Бетховен.
Батько. Невже не українець?
Марина. Німець.
Батько. Значить, мати була українка.
Марина. Тату, ти комік. Він скоро сто літ тому, як помер, і на Україні ніколи не жив.
Батько. Хм… Чув десь нашу музику! Украв! Соната українська. Он росіяни – цілого Глинку у нас украли та й кажуть, що їхній Глінка! Та який він Глінка, коли він Глинка! Прізвище українське! Українець! Ну, та тепер не дамо! Не дамо, Маринко, не дамо! Ні півглинки, ні вуглинки! Ось піду я зараз вулицями, під церкви піду, де тільки є люди, агітувати й проповідувати за вільну нашу Україну. Бо кожний тепер українець мусить, лягаючи, в голови класти клунок думок про Україну, вкриватися мусить думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну. Відбудуємо – тоді за Інтернаціонал, Ось як, а не так, як ви пишете, товариші більшовики! Бо хіба ж може бути Інтернаціонал без України, без бандури?!