Голос з натовпу. Хто?
Зінька. Та хто обізветься!…
Сміх.
Хоч, кажуть, я така, що й за п'ятака, а проте не все ще спродала, зоставила дещо про милого, що прийде ж» думалось, до мене хоч на день – на мій Великдень.
Сміх і голос. Обізветься мільйон!
Зінька. Вас мільйон, а його немає. Свічку засвітила, платтячко наділа голубе, дівоцьке, а він щось не йде. То піду, подумала, до сусіди, він теж безталанний. Прийшла до сусіди, а він листи пише. То піду я на вулицю, крикну, погукаю: милий, дорогий! Дорогий мій, милий!…
Пероцький (з балкона). От вам, панове, свобода слова! І взагалі свобода! Суть свободи! Символ! (Іде з балкона).
Лука. Так! Це суть буржуазної свободи! Символ! Людина кричить… (До натовпу). Товариші!
Андре (перебиває). Громадяни!
Ступай (очнувшись і собі). Брати українці!
Я бачу, як у натовпі вирує три течії. Кожен хоче стати поближче до свого оратора.
Андре влаштовують овацію. Тому він починає перший:
– Хто не бачив, хто не зна країни нашої учора? Країна наша…
Ступай. Україна!
Лука. Трудящий люд, пролетаріат!…
Андре. Вся Росія – це нерухомий був, гнітючий монумент: трон, до його сходи – приступці рабства і на приступцях ми, раби, рабом був комір золотий, сенатор, камергер у палатах…
Лука. Брехня, товариші! Рабами ми жили й жиєм – робітники, солдати, і росіяни, й інші!
Ступай. Злиденніших нема рабів у світі, як ми, братове українці!
Андре. Рабом, звичайно, був мужик і українці. Громадяни! Країну рабства і неволі…
Ступай. Україну!
Андре. Край несвідомості і прози…
Лука. Хрестів і шибениць…
Андре. Не міг я бачить сам крізь сльози (патетично}. А нині?
Патетична пауза і десь звичайний, діловий голос чистіїв:
– Почистить треба, громадянине!
Андре. А нині, бачим ми, далеко нам пахне вільная дорога. Горить зоря свободи. Сіяють горизонти. Так! Нам треба сісти на коней! І помчати на захід і на схід. Щоб несла країну нашу вже не тройка, а мільйон мідносталевих коней, щоб, як блискавки, блищали золотії булави, щоби прахом розпадались перед нами всякі Дарданелли, і не тільки розступались всі народи і держави, а щоб упали нам у нозі навіть вітри і вклонились горизонти!
Оплески. Вигуки "слава" і гомін.
Панночка (захоплено до матроса). Матросику! Тепер ви проб'єте Дарданелли, так?
Матрос (вибите око, рябий, голос, як зіпсований клапан гармонії). Ваші, панночко, хоч і зараз, а турецькі которі – хай вони он (на Андре) пробивають.
Дама (затрясла войовниче пером). Ми на наших зборах, ми, слабкі жінки, одкинули пропозицію більшовиків про припинення війни. Ми сказали: ми воюємо не з військом німецького народу, а з військом Вільгельмовим. Вперед! На фронт!
Матрос (дає дорогу. Ручкою). Будь ласка!
Підноситься голос Луки. Трошки запинається:
– Горить зоря свободи і світить поки що кому? У вікна буржуазії, бо в наших підвалах і вікон нема. Далі скажу: коли буржуазія хоче сісти на коні, то це значить що? Що всі шляхи до всіх у світі Дарданелл буде вкрито нашим трупом. На сяйних їхніх горизонтах ждуть нас хрести і кладовище. Вітри впадуть їм у нозі, – це значить що? Це значить, нас вони гойдатимуть на шибеницях. Товариші! Виходьте на інтернаціональні дороги, засипайте між собою ями, окопи, – братайсь! А всі фронти, скажу я вам, повертай на буржуазію! Іще скажу: замість золотої хай блискавкою б'є на нашій Україні булава робочої диктатури!
Матрос. А буржуазію, котьолки і юнкерню у трюм землі! На дно свободи!
Андре. Наш девіз – свобода, рівність і братерство!
Панночка (їй Оврам цим часом чистить черевик). Свобода! Рівність! Братерство! (Од захоплення затупала ніжкою).
Оврам (одкинувши раптом коробку). Десять років робив я на заводі, три воював. За це, бачте, дали мені хрестика. Тепер дають свободу – свободу лізти з хрестиком до гробу. Свобода? Я без хліба. Рівність? Я нижчий од усіх, без ніг! Братерство? Я чистю ваші ноги!… Дак нате вам ваш хрестик, верніть мені мої ноги! (Зриває й кидає геть георг. хреста).
Лука. Наш девіз: вся влада Радам! Світова революція! Соціалізм.
На даху будинку Жоржик з нацпрапором. Без кашкета. Захоплений кричить:
– Мій девіз – Росія! Імператорі Ура-а-а-а!… (Стріляє вниз).
Я бачу, як похитнувся Лука .
Я (кричу). Луко!
І щосили біжу вниз. Вибігши, я бачу, як натовп подався урозтіч. Вулиця порожніє. Посередині ранений в руку Лука. Зінька перев'язує рану. Оврам. Далі матрос. Він на когось свариться:
– Пождіть, пождіть!… Прийде на вас судьба!
IV
1
Уявіть собі, друзі, тую ж таки вулицю й місто, запізнене в Жовтень. Вдалині гарматний стугін. Вітер. Ніч. Я на тайній варті біля тайного повстанпункту, що притаївся в Оврама в підвалі.
2
У підвалі запнуто віконце. Світить каганець. Капає вода. Гамар пише. Вів у шапці. Біля його посланець теж у шапці, напружено жде. У кутку на полику
Оврам, біля його тінню Настя.
Гамар. Ревштабові… (Подумавши, рве написане). Ні, ти краще перекажи. Дислокація: партизани на станції, настрій ніби більшовицький, наш. Білі по цей бік залягли. Під боком у мене їхній резерв – кулемети, піхоти сот зо три. Злі. Вішають. Молебень справляють. Нас буде так: по три, по п'ять у квартирах. Чоловік із сімдесят робітників. Наші всі напоготові. Зброї малої На рушницю три патрони, зате настрій вартий стам. Ентузіазм! Проте думаю, що, не зговорившись з партизанами, починати повстання небезпечно. На зговори я послав Луку. Жду на нього. Коли ж не вернеться, умовились, до сходу місяця самі почнем. І все. Точка.
Настя. Здається, хтось іде…
Оврам (по паузі). Вітер!
Гамар (думаючи про своє). Що?
Оврам. Вітер!
Гамар зиркнув на годинника.
Настя. Сімсот п'ята, впала, як пішов. Шоста. Сьома, восьма…
Оврам. Цс-с…
Посланець іде.
3
Тим часом нагорі.
Марина (пише). "Штаб. Пероцькому. Андре!…" (Рве написане). Ні, ти краще (батькові) так перекажи.
Ступай. Може б, телефоном?…
Марина. Комік! Таких речей у телефон не кажуть. Перекажи, що комітет…
Ступай. Який це комітет, Маринко?…
Марина. Він знає… Зараз допомоги не може дати. Але він вдається, і зробить це негайно, до сільських своїх відділів. Перекажи: ще день – і допомога буде. Ну, ще що?… Що підвали неспокійні, це він знає. Але перекажи: можливе повстання робітників – треба берегтись удару з тилу. Перекажи, таток! А головне: біжи, мій любий, і дізнайсь про все: як на фронті, що у штабі, який настрій?… Ну, і все. (Цілує батька).
Ступай. Знов біжи! Я вже не знаю, чи я українець запорозької крові, чи я просто кінь. І нічого не знаю. Якийсь комітет. Кіш має бути, рада! – у них комітет… Та хіба так воювали колись запорожці!… (Біжить).
4
Я подаю сигнал своїм – "небезпека". Ховаюсь за примурок. Вулицею проходить ворожий патруль. Двоє курять з рукава – червоніють вусики, миготить кокарда.
Один спотикається:
– Ч-чорт!… (Впівголоса). Закопали, а ноги од колін стирчать.
Другий. Вам жаль, чи що? Більшовицькі ж!
Перший. Не жаль, заважатимуть тікати!
Третій (видно, п'яний, спинившись перед закопаним). Безподобно! Оригінально! Мій антипод! Він головою туди, я – сюди. Коли у нас день, у нього ніч, і навпаки. Хай живе географія, і нумо мочиться на нього!…
5
Іноді мені вчувається, що десь грають. Ах, це, певно, з напруження галюцинує моє вухо. А коли не вухо, то це вітер в дротах. Інакше і бути не може. Бо ж хто інший наважиться грати в таку ніч. Тільки вітер. Та ще, може, п'яна Зінька на гітарі – цілий день гуляла з офіцерами і зараз. А що, як не вітер, не Зінька, а хтось інший? Наприклад – вона. Он її покут, наприклад. Вікно завішене килимом. Горить, мабуть, свічечка. Глухо, як у каюті. Глуха десь канонада. Вона неспокійна. Дослухається. Тихо ходить. Ще тихше пробує грати (фрагменти з патетичного adagiо). Так. Вона грає. Хай же пливе її човен, музики повен, серед цієї тривожної, вітром збуреної, вітром розораної, чорної ночі!
6
Мені чудно: я на варті, а навколо музика. Десь блимнуло жовтлявою смужечкою світло.
Марина одслоняє крайок килима у вікні, майнуло ясно-голубим. Його загасило вітром і музикою з "Патетичної".
Одходить і грає grave.
За акордами басів неспокійний тупіт, цокання копит. Хтось креше вогонь. Темним степом кінь біжить. Ах, то ж ямчу, конем в країну вічного кохання! За чорним обрієм край голубого вікна жде вона. Он-он виглядає.