Патетична соната – Микола Куліш

Марина знов одслоняє вікно. Дивиться. Йде сходами вниз. Назустріч виходить. Простягла до мене руки – ліву брову трошки ломить, очі усміхаються.

Марина дивиться на мене сонного.

Нас оповиває музика з adagіо. Мелодія, як срібний серпантин. Разом з цим я чую вітер, бачу ніч. "Сонце не любить! так землі своєї, як люблю я вас", – хочу сказати я Марині – не можу. Вона ніби одходить, одпливає. Серпантин рветься і згаслий летить за вітром. Вона ніби на човні. Бачу, щогла, грає парус, струнами напнулись шкот і брас, замість adagіо знов чую grave.

Марина стає під парус.

"Це "Арго"?" – питаю я.

"Це старий козацький човен, запорозький", – каже вона.

"На козацьких човнах вітрил не було", – згадую я.

"А хіба це вітрило?"

Я вдивляюсь і бачу прапор – він жовто-блакитний. Одпливаємо. Назустріч нам Лука. Він, зігнувшись, несе плечах червоного прапора. Прапор чомусь круглий, як місяць. Я згадую, що я кинув варту, що я зрадник. Мене охоплює сором, неспокій, тривога.

"Луко!" – кричу я.

"Цс-с-с", – свариться Лука.

7

І справді – це пригнувшись перебігає з того боку вулиці Лука. Над обрієм місяць. Він густо-червоний і од вітру неспокійний. Він справді похожий на прапор.

Я (рух до Луки}. Ну?

Лука (задихано). Місяць!… Скоріше!… Гамар?

Я. Тут!

На східцях нас зустрічає Гамар.

Лука (запалено). Проскочив за кладовищем, де ярок (до мене). Пам'ятаєш – гуляли весною, де ти вірші вчив мене писати. Ху-х!… Кадети не помітили, а повстанці трохи не вбили – думали, шпигун. Нарешті їхній отаман. Ху-х!… Провірив, розпитався, скільки у нас сили й хто. Кажу – робітники, бракує зброї, про все, про все сказав, ху-х!… Переказали так: як тільки зійде місяць, щоб ми ударили, тоді й вони підуть в атаку, а ми щоб ударили в тил, обов'язково, ху-х!… Це не од страху, бо біг я що є сили, бо місяць уже сходить (до мене), ще й вітер, ой же вітер, ху-х!…

Гамар (піднесено). Наш місяць. І вітер наш! Пождіть же трошки – буде наш весь світ. Хай ставлять шибениці, хрести…

Настя (прислухаючись). Співають "Отче наш"…

Гамар. Справляють хай молебні, співають "Отче наш", – світ, друзі, буде наш! Із шибениць ми зробимо арки. Хрести разом з капіталізмом пронесем і поховаємо на старих кладовищах на зорі соціалізму. А самі рушимо вперед!… (До мене). Вам у ревштаб! Скажіть, що починаєм (насовуючи тугіше шапку). Наш буде світ!… Перекажіть привіті (До Луки). А тобі під час бою показувати дорогу партизанам. Ну!… (Завагався, чи прощатися).

Настя. Може б, годилося сісти.

Оврам. Мені б оце добре було встати. Ну що ж!… Перекажіть привіт од мене всім нашим, заводським. Всьому пролетаріатові! (Поривна, крізь сльози). Та шануйте, братця, ноги! Ноги! (Отямившись). А втім (усміхається), аби в чоловіка обидві голови цілі були, а про ноги… (Помітив, що в Луки розлізлись ботинки. До Насті). Дістань йому мої чоботи, Насте! Хай хоч вони підуть тепер атакою на справжнього ворога.

Настя (зайшла за пічку й скинула, щоб ніхто не бачив. Винесла Луці).

Лука (бере). В дорозі перезуюсь.

Ми мовчки виходимо по східцях. У дверях зустрічає вас вітер. Над обрієм місяць. Перед тим, як розійтись, ми з Лукою романтично тиснем один одному руки.

Я (патетично). Світ, Луко, буде наш!…

Лука. Обов'язково! (Коли я пішов, він до себе). От тільки брати чоботи чи ні?… Калюжі по дорозі, так але ж і Настя без чобіт… Та ще й з убитого знімуть. Ну їх (на чоботи. Ставить під дверима і біжить).

Настя (по паузі). Пішли. Чи ж до ранку вернуться, Овраме?

Оврам мовчить. Крапля – дзень!

(За звичкою, машинально). Одна. Дві. Три…

8

Вертається Ступай. Біля закопаного він спиняється, хитає головою і біжить до себе.

Марина (назустріч батькові. Неспокійно). Переказав?

Ступай. Так.

Марина. Ну як там? Що?

Ступай. Місяць сходить.

Марина. Боже! Він мені про місяць…

Ступай. А вітер, Маринко, вітер! Чуєш?

Марина (іронічно). Південний чи який?

Ступай. Північний!

Марина. Жаль! Нам тепер потрібен західний. Зорі світять?

Ступай (відчувши іронію). Прямо з фронту вітер! Од партизанів! (Мало не з захопленням). Кажуть, що поміж них чимало українців. (Помітивши у Марини щиру до цього скруху). Сливе усі там українці, кажуть!…

Марина. А самі вони знають, що вони українці?

Ступай. Гм… (По паузі). Коли ж між цими зовсім мало українців. У штабі жодного українського слова. Та й народ проти. Та й з п'яти повішених, довідався, – чотири українці. Закопаний теж – по матері українець. Між іншим, вже одного чобота знято. А про Україну ні слова. Хай уже краще червоний замає! Га, Маринко?

Марина. Хоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане.

Ступай зітхнув.

Ти, крім місяця, ще кого бачив?

Ступай. Бачив.

Марина. А крім вітру, що-небудь ще чув?

Ступай. Чув.

Марина. Ну?

Ступай (по паузі). Похоже на те, що не встоять. Беруться вже тікати.

Марина. Так? (Схвильована. Телефонує). Штаб? Попросіть, будь ласка, корнета Пероцького!…

Раптом гасне електрика.

9

Пероцький (біля телефону).

Анет держить свічечку.

Штаб? Корнета Пероцького!… Андрійку – ти? Чого погасла електрика? Крім цього, Жоржик утік з дому. Певно, на фронт. Попросив Анет начепити дукатика, що з Божою Матір'ю, розумієш? І карабіна взяв. Бога ради, знайди та нажени додому! Бога ради!… Як на фронті? Я не хвилююсь, але… мені приснився сон: немов Росія – голе поле, сніг, посередині ніч і Христос у повстяниках. Приходить Ступай і сідає на піч. Ти розумієш, до чого нахабство дійшло! (Хвилюється). Безобразіє! Ти чуєш, Андрійку? Андрію! Андре!

Гарматний вистріл, Анет упускає свічечку. Пероцький в темряві.

Штаб! Штаб!… Телефона одірвано.

Анет одслоняє вікно. Б'є червоним місяць. Червоний одсвіт у свічаді.

Пероцький голосно.

Заслоніть вікно!

10

Настя (це до вистрілу). Десята. Одинадцята. Дванадцята.

Вистріл.

Оврам (голосно). Остання!… Одчиняй двері!

Настя. Кому?

Оврам (збуджено). Кому? Соціальній революції!

11

Ступай (хоче одслонити вікна). Вийду навстріч їм!

Марина. Тебе заб'ють.

Ступай. Я маю зброю.

Марина. Яку?

Ступай. Українське слово.

Марина. Кожне слово переконує тоді, коли за ним дзвенить зброя!

Ступай. Вийду навстріч і скажу, нагадаю святі й соціальні слова: обніміте, брати мої, найменшого брата!…

Марина. Кому? Більшовикам? Бандитам? Видлові, що реве од крові і трощить наші найкращі ідеї? (Заслоняє вікно).

12

Вулицею тікають білі, купками й поодинці. Хтось знову спотикається об ноги закопаного. Лається. І все ж таки вулиця лякає порожнечею. Ані огника у вікнах, ні голосу. Десь далеко стрілянина. Місяць. Вітер.

13

Од тіні до тіні, огинаючись, перебігає троє партизанів, одинматрос, другий – в кошлатій шапці, з червоним бантом, третій в кожушку. Побачивши ноги закопаного, підходять і роздивляються.

Матрос (сліпий на одне око, голос, як з попсованого клапана гармонії). По ногах видать, що жертвою впав він в борьбе роковой. (По паузі). Ну раз вбив уже – закопай, хочеш одкровенно – не закопуй. Але ж чоловік не недокурок, щоб його втикати отак в землю! Не можу дивитись на таку цивілізацію! Мировая досада шкребе! (Дивиться на будинок). А як так, то пропоную зробити з цього дому труну! Хто "за" – іди за мною!

Ідуть, тримаючи рушниці напоготові.

14

Із підвальчика лізе Оврам. Повстанці аж одступились. Одноокий матрос питається в Оврама, у голосі хмурий гумор:

– То часом не твої ноги, браток?

Оврам. Мої пішли в землю. Імперіалізма загнала.

Одноокий. Ну, а цих, видать, що буржуазія?

Оврам. Так.

Одноокий. Виходить, що між ними різниці нема.

Оврам (підлазить до ніг, обдивляється чобота). На один лише номерок… (Никне головою і так застигає).

Одноокий (по паузі затряс рушницею). Пощади не давать. І всю буржуазію в трюм землі!

Ідуть утрьох по сходах.

15

Підходять до Ступаєвих дверей. Одноокий пробує – не заперті. Одчиняє навстіж:

– Збирайся на смерть.

Марина (спокійно). А тато зібрався зустрічати вас.

Одноокий (обдивляється). Хто такий… тато?

Ступай. Українець.

Одноокий. Це по формі. А в душі хто?

Ступай. Українець…

Марина (спокійно). Душею учитель.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: