Я справді чую музику. (Rondo). Що це? Розстріл? Галюцинація? Гіпноз?… Треба кінчати! Пора!…
– Скажіть (питаю), ви й тоді чайкою літали?
Вона (руки впали. Зібгалась. Як дівчинка, що попалась на шкоді і не стямиться, що сказати). Ні! Ні!… Я так літала. Я просто літала…
Я. Мошкою?
Вона (інстинктом жіночим відчувши, що справила хирне враження, раптом випросталась). Ні!… Ні!… (Визивно). Так!… Я чайкою літала!… (Перемоглася. Проникливе). Скажіть… а ви тепер прийшли оспівати її чи забрати?
Я. Я прийшов її спитати… Просто! Без алегорій! Скажіть, чи пішли б ви зараз зо мною туди, нагору, вкупі й разом, щоб розказати, щоб ми розказали про все це?
Вона. Про що?
Я. Про що? Ну, про таке, наприклад, як був собі в підвалі безногий робітник, а нагорі поет жив і недалеко його дівчина одна, як у неї все життя була музика, у поета мри од тієї музики, в робітника ж – водяний годинник, як годинник пробив час повстання підвалам та як дівчина обдурила поета, почала грати золотою булавою, як, загравши вона "чики-чики", напустила офіцерчиків – поет допоміг, як понесли безногого і вбили… Я йду сказати, що я зрадник, ви скажете, що ви – Чайка!
Вона. Значить, там іще про це… не знають?
Я. Якби там знали, то, думаю, нам годі було б туди йти – вони б давно до нас прийшли і нагадали, що той лише борець за ідеї, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде й на ешафот і смерті в вічі скаже. Ви скажете?
Вона (знов зібгалася, як дівчинка, в руках тремтить дівочий фартушок). Я?…
Я. Оврам безногий доніс свої ідеї до найдальшої ями – в глинищах і смерті в вічі кинув, Зінька теж. Зінька! А ви, ви донесете свої хоча б до першого реєстраційного столу? Ви скажете?…
Вона (руки кинули фартушок). Я скажу!… (Знов тремтить він у руках). Я вам скажу… Я краще вам скажу…
Я. Тоді доведеться мені за вас сказати. Дозволите?
Вона (перемоглася). За це зменшать вам кару, так?
Я. Та не про це я… не про це! Ще тоді, як визволив Пероцького, я по степу ходив. Усю ніч виходив. Була перша в людини розмова в степу з самим собою про зраду і про смерть, і висновок: самому вбитися – це ще не кара. А карою буде та, що дасть мені Л у к а, суспільство, клас. Піду й скажу. Але я не пішов, бо ще носив у душі ваш відблиск милий, бо ще не знав, що в ясній теплині своїх очей ви носите чорний холод змови…
Вона (визивно). Я сама про це скажу! Я йду й скажу… Так, я Чайка!… Скажу: я тая Чайка, що літала над Жовтими Водами, об дороги чумацькії билась (притишуючись), що літа і б'ється в кожному козацькому серцеві… Я скажу, що я… (Знов дівчинкою). Мені треба перевдягтися, так?
Я. Краще йдіть так.
Вона. Так?… Ні, я передягнуся!… Я зараз!… Скажіть, у що лучче мені вдягтися?
Я. У щирість і мужність…
Вона (не збагнувши зразу моєї думки). Так?…
Тоді я зараз… Підождіть! Я зараз… (Зрозуміла). Ах, ви он у віщо сказали!…
Я. Ходімо!
Вона. Ходімо… (Йде за мною). Я, бачте, вас любила і люблю. Не од програми – від душі. (На порозі вона стає). Може б, нам туди не йти, а краще так: піти зовсім звідси, геть далеко, зректись всього, тільки не життя. Милий! Піти, щоб просто жити, га? У хаті! За хатою криниця буде й жито. Я вийду з хати безсонна од бажання – дівка з відрами. Ви біля криниці. Поведу вас у жито… (Вона, немов справді жито, розгортає руками і веде мене уявного). А в житі волошки голубіють, стелеться біленька березка. Бачили? Боже! Як пахне любов!
Я (йду сходами, бурмочу). Все це старих пісень перелицьований сантимент…
Вона (за мною). Я, бачте, приховала своє перше кохання, а воно тепер і реве. Підождіть хвилинку, я його, може, присплю… Цить, моє кохання, а я тобі дудочку вкраїнську куплю… (Захиталась, заколихалась).
А-а, люлечки,
Шовковії вірвечки,
Золотії бильця,
Срібні колокільця,
Мальована колисочка.
Засни, моя дитиночка!
Я беру її за руку.
Куди ви мене ведете? На страсті? Так?… Пустіть мене! милий! Не можу…
Я (пускаю її руку, більш переконую себе, ніж її).
Бачте, тут жила і та… Теж молилась: милий, дорогий… Справді, на страстях стояла. Лука каже, що її…
Вона. А хто ж скаже моїй неньці, як я в церковці була, на страстях стояла, як додому свічечку несла (немов справді несучи свічку), а ви, вітер, милий вітер (затуляє од мене долонею і йде вниз), пху-пху, хочете загасити свічечку мого життя.
Я (почуваю, що ще один момент, і я здамся). Луко! (Кричу). Луко! (Побачивши на сходах Луку, я відчуваю, як більшає в мені сили. Хапаю її за руку і виводжу нагору. до Луки). От я і моя мрія – Чайка, Луко!…
Вона. Ні!…
Я. Так! Пам'ятаєш перше повстання? Вітер, місяць? Тоді до рук Судьби попавсь корнет Пероцький. Судьба не знав, хто він, хоча інстинктом чув і брався вже до стінки прибити. Та нагодився я. Гамар послав. По дорозі, отут на сходах, вона зустріла: "Спасіть!…" І я спас. Де ж пак! Моя мрія, що до неї я сливе два роки мчав, із мрій коня, зробивши, дорогу у вітрів, у зірок питавсь, хоч до її дверей сім метрів од мого було порога, сама назустріч вийшла і просила спасти того, кого я мав за супротивника. Як же тут було не проявити благородного чуття, романтичної, відданої любові, та ще од кого! Од мене, що відірвавшись маси, десь загубившись на горищі, між небом і землею, думав високо (у павутинні мрій), що його покликання – це бути за зведеника між небом і землею! Між натовпом та ідеалом, між нацією й її майбутнім – звичайний тип химерного мрійника. Результат тобі відомий: наскок, руїна, кров і смерть товаришів – мертва пауза у творчому змаганні революції і автор цієї паузи – я. Луко!…
Лука. Скажи мені одне: ти знав, що вона Чайка?
Я. Ні!
Вона. Знав… Я йому казала…
Лука (подзвонивши в зв'язкову команду, жестом показує червоноармійцям одвести Марину. Виждавши, поки її одвели, знов до мене). Скажи, як другові, Ілько, – знав?
Я. Ні!… Але я знав, хто такий Пероцький.
Лука (замислився глибоко. Говорить більш до себе). Треба перш за все сказати що? Що наскок цей трапився б і поза тим, чи спас би ти Пероцького, чи ні. Знайшли б другого, не Пероцького. Але Пероцького визволив ти, і це зрада.
Я. Зрада, Луко! Та яка! Куди не піду, скрізь за мною бігтиме од віку, через усі світи тінь цієі зради.
Лука. Несвідома. І добре, що вже трапилась, бо що?… Бо неминуща була, бо ж результат вона отих горищних мрій… (Вже до мене). Поклади й собі за знак і попередження надалі, бо гей ще скільки жде на нас спокус, хитань і зрад у далеких походах, що через усі світи, до далекої мети!… А тепер іди я тебе запру, постережу і завтра в ревтриб, бо що?… Бо судити тебе треба, а я твій друг і взагалі ще молодий… Ти ще, мабуть, і не їв? Принесу…
Заводить мене в кімнату Пероцьких. Тиснем один одному руки Лука виходить і замикає двері. Чую таке щире, товариське, зворушливе.
На добраніч, Ільку!
Я. Ні, Луко, – добридень! Дивись, уже світає…
Мені стає легко. Вікно, як огняний прапор. Мене охоплює надзвичайне піднесення. Мені вчувається, що весь світ починає грати спочатку на геліконах, баритонах, тромбонах патетичної симфонії, що згодом переходить на кларнети, флейти, скрипки. Я знаю. Лука теж зараз дивиться в вікно і чує цю симфонію.