Корній, Марія і стара мати сидять коло столу і їдять Святу Вечерю, їм весело і радісно. На обличчях спокій, видно сяйво щастя – короткого і проходячого, але все-таки щастя. «Ми,- кажуть Маріїні очі,- не вимагаємо багато щастя. Щастя наше у повноті існування, але кілька разів на рік ми скупчимо його у одно велике видиме щастя, щастя, яке випромінює з наших віч, з наших уст, з наших душ».
Ніч йде. Велика, свята ніч. Спати в таку ніч не хочеться. Балакають про минуле літо, про працю, згадують кожну пролиту краплю поту. Корній оповідав Марії про краї далекі, де сонце просто над головою і де тепер літо. «Літо на Різдво?» – «Так, Маріє. Є такі краї. Різдво, мав би пекти мороз, а воно смажить сонце, "цвітуть дерева і співають птахи…» – «Боже, який дивний і великий світ!» – «А ти думала, малий? Світ дуже великий. У світі дерева різні. У нас дуби, яблуні, липи. Там пальми, банани. Люди там чорні. Є, Маріє, різні люди, а там чорні. Дикі звірі там страшніші від наших. Там жиє лев, жиє великий гад, там птахи барвисті і великі. От які є, Маріє, країни…»
Марія думає.- А море? Страшне, мабуть?
– Море? О, Маріє! Море страшне, але гарне. Сонце заходить, і бачиш чітко його злиття з водою. Вітер повіє, підніме хвилю, жбурне нею в просторі і покотить до самого краю. На березі – скелі з граніту. Високі скелі, сильні. Вдарить хвиля об скелю і розсиплеться,.вдарить ще і знов розсиплеться. Хвилі ж як наша гора…
– Ох, Боженьку!…
– Так. А ще є краї холодні, льодові. Бував і там. Сонце так низько пливе над землею, завжди червоне і завжди сердите. А прийде зима – і зовсім сховається…
– На одну ніч, Корнію?…
– Ні, Маріє. Не на одну, а на багато ночей і на багато днів.
– А як же є?
– Хм… Як є? Темно. Темно на землі, а присвічує інше світло. Там мудрий Бог поставив інше світло, барвне, як веселка, і воно світить…
– І там також люди?
– І там люди. Скрізь люди. Б'ють дикого водяного звіра, вдягаються у шкіри. Там гори все з льоду. Море, вода, а на воді пливе гора… Такої у нас немає. Висока гора…
– Як у Межигір'ю?
– Де там! Вища.
– Як у Стовпці?
– Більша. У нас нема таких rip… Вони плавають по воді, сходяться і розходяться. Часом вітер попхне одну на другу, вдаряться і розіб'ються.
– Ті гори?
– Певно. А що ж?
– Корній! Ти все то бачив? А я, знаєш, догадувалася. Догадувалася, що ти стільки бачив. От і моя правда. Бач. Іноді людина не розуміє чогось, а серце каже: «Роби так і так». Йдеш і робиш. Коли б ти знав, як я любила тебе. От цього ніяк правдиво не розка- жеш. Що не скажи, мало. Не можна, Корнію, розказати любові.
– Понімаю. Думаєш, я не любив?
– І ти любив? Корнію? Любив ти? Я думала, що ти любив. Думала так, їй-богу, думала. Раз прийшов ти на відпустку, йшов переді мною, не оглядуєшся, дівчина з тобою… Йду ззаду, болію і думаю: «А все-таки ти мене любиш. Коли б ти був добрим…»
– Матрос не сміє бути добрим. Не сміє, Маріє. От що…
– А ти ж?… Ти ж матрос.
– Я землероб. Понімаєш? Земля ніжить, а море гартує. Це вогонь і вода. От воно як. У морі гинуть люди на кожному кроці. На кожному кроці море каже тобі: «Ти є ніщо, людино, в порівнянні зо мною. Стань тільки на поверхню мою і погрузнеш…» А подивися – земля. Чим сильніше станеш, тим певніший… Земля і море… Так воно…
– І ти любив мене?
– Зрозуміло. Як звір. Іноді думав – піду і задушу. Тебе і його. Думав – гад він, знищу. Ах, їдять його комарі, думаєш. Вб'єш – на Сибір. Пустяк вніманія. І так терпів, поки матросом чувся, поки море в очах мерехтіло. Товариші твої зійдуться і регочуть, оповідають про бабів. І думав я: «Така і Марія. Сьогодні моя, завтра чортова».
– І тепер ще думаєш, Корнію?
– Дівчина від землі не може бути така. Не знав. Дівчина від землі – це віра. Дівчина моря – зрада.
– Діти, – засовалася в запічку стара.- Спати пора. Заспіває півень – і на всеношну. Спіть…
Марія прокидається. Коло неї у колисці її дитина. Марія усміхається. Стара сказала їм «діти», а вона ж мати, і він батько. А може, й направду діти.
– Будемо спати.
Умостилися і замовкли. Лампадка перед образами горить далі. У таку ніч не можна гасити світла. Всі казки розповіли і вислухали, а надворі твориться друга казка. Зійшов місяць, зійшов великий і ясний, зупинився серед неба і дивиться на сонне село. Сплять засипані снігом хати. Тихо сплять і дивляться очима, щоб не проспати всеношну.
Перший день, другий і третій. Все це свята. Тиша минула. Загулялося, і полилася пісня, коляда. Минули дні. Новий Рік. Ще дні – і Водохрещі. По селі колодки справляють, Корній не останній. Скликав людей, і викотились на стіл наливки. Радості було, сміху, музики. По довгій мовчанці заговорила знов Корнієва гармонія. Молодиці приплескували в долоні і дрібно вибивали танці.
Дні йдуть далі. Ніхто не спиняє, ніхто не перечить. Місяць міняє місяць, і коли настав осінній, Марія одного вечора сказала:
– Корнію! Матимемо знов…
– Малого? Недобре тобі? Знизнула плечима.
– Ні, Корнію. Мені добре. Але праця надходить, знов не могтиму досить робити… А у нас же стільки праці…
– Що й кажеш, умерти не буде часу?
– Смійся. Вилічила дні, і виходить якраз на жнива…
– Ну і що ж? Все тоді родить – земля і ти. Чого ж дивуєшся?… Нічого, жінко. Валяй і далі так. Земля наша велика… Заселяй, засипай людьми. Аби лиш люди були, аби лиш не потвори…
Весна принесла працю. У Корнія вже коні. Теличка отелилася і дістала повищення. Тепер вона корова і має свою теличку. Скінчилася сівба, і Корній приступив до цегельні. Вибрав на вигоні під пагорбком соняшне місце і викопав піч. Глина на місці. Воза свого дерев'яного на водовозку переробив, купив оселедянку і возив з криничини воду. Марія не зважає на свою вагітність. Підіткнувши високо спідницю, місить ногами глину, викладає заступом на стіл, а Корній формує цеглу і розставляє по току. До жнив виробили кілька стосів дзвінкої червоної цегли. На друге літо можна чекати хати.
І так кожний день закріпляв у Корнієві певність у свої сили і здібності.
Марія виросла на господиню і матір. Жала, пекла хліб, родила. Он бігають обмурзані підсвинки, скавучать. Он обдерлася хатина, опала глина і визирають погнилі кругляки. Там малий Демко заліз у кропиву, попікся і верещить. Марія все бачить, все чує, скрізь прикладає свої руки.
У кінці жнив Марія «розсипалася». Прибавилося аж двійко нових крикунів. Корній сказав, що коли так кожного року піде, то у них виросте ціле плем'я. Але це ж жарти, Маріє. Нічого, нічого.
Марія й не думає журитися. Не мала часу дмухати на них, тупцювати коло них, але вони й самі росли. Корній їде до міста і бере вже з собою старшенького. Хай привчається, подивиться на жидів і на возі посидить. За те дістане булку за цілі три копійки і великого, на виріст, кашкета або черевички.
А дні невпинною чергою пливуть. Настав і такий, коли Марія наварила і напекла не лише для своєї родини, а й для шістьох чужих людей. Сьогодні закладщина. Закладається фундамент нової хати. Нелегка це річ. Треба гроша, а де його взяти. Треба сили, треба людей. Конята, які купив кістяками і виправив, продав знов, а купив дешевші. Продав годовану льоху, на осінь сподівається урожаю овочів. І так зо всіх боків стягалося, що тільки можна, і будувалося, творилося нове, обновлене життя.
Місце, де має стати Корніїв дім, ніби навмисно для цього приготовлене. Рівне, проти сонця. Не те що там, під братовим порогом, де лиш не ступиш – на чуже попадеш… Тепер і подвір'я розгорнути можна, і квітник людський завести. Далі до дебрі кусень поля під молодий садок відрізав. Засадить, і хай росте – не собі, так дітям.
І мури все росли, все вищали. Вікниська широкі, високі. Корній між людьми був і бачив, які в чужих краях роблять хати. Стріху вивів широку і покрив черепицею. Нарешті прийшов той день, коли Марія переносила свої пожитки з маленької старосвітської хатини до нової просторої хати. Кухня, світлиця. Заговориш – луна йде. Приходили сусіди… Марія, підтикана і боса, з дитиною на руках показує свої покої. Коло неї Демко, у колисці маленький Максимцьо, на руках Надійка.