Марія – Улас Самчук

Початок зроблено. Корній все більше і більше втягався у працю. Ледача Корнієва сестра не видержала нових порядків Марії, пересварилася і пішла до жидів у найми. Вже одним ротом менше. Свекруха постогнувала і нарікала, але Марія не зважала на це.

На весну обсіяли поля, взялися до мурування клуні. Марія знов почула вагітність. Операція не пошкодила. Тішилася, але боялася сказати Корнієві. А що, як знов пошле до тієї страшної баби? Сказала. Обійшлося ліпше. Вислухав, махнув рукою і сплюнув.

До цього часу жили «на віру». Тепер же сам виявив бажання «обкрутитися». Приніс кошик «шкаліків», зачавив порося, скликав сусідів і загуляв «свадьбу». Хомиха божилася, що Марія ледь стояла під вінцем, такий вже у неї. живіт, але це не так важно. Досить, що Марія впертою працею, самовідреченням добилася нарешті права бути законною власністю свого чоловіка. Не чула границь радості. Весь час хотілося кликати це ім'я – Корній.

Заходить сонце. Виграють і дзеленчать мушки і комари. Марія йде з долини і несе на коромислі повні відра води. Засапується, стає, перекладає коромисло на друге плече, відсапується. Приносить воду, біжить на вигін і, приклавши до чола долоню, дивиться в сторону заходу сонця. Звідти має прийти напасена її теличка. Сонце б'є по зелених садах, обливає в долині стоси білого вапняку, мінливі хвилі жита на протилежному схилі.

Марія стоїть з прикладеною до чола долонею, на обличчі чекання, живіт вип'явся. Вітрець повіває з заходу, здуває спідницю і більше округлює Марії живіт. Хай. Не думає над тим, чи це комусь подобається. Он йде з паші її будуча корівка. Напаслася і додому. На, на, на! Ходи, ходи, красуле.

А вечором над селом бамкає великий дзвін. Завтра неділя. Марія не може йти на вечірню, і нащо їй туди йти? Вона ж вже не дівчина. Стане в своїй убогій хатині перед образами, он Мати Божа – спомин минулого, згорне на грудях руки і молиться. Вона вдячна Богові за соняшний день, за радість стояти з приложеною до чола долонею і захищатися від променя, за очікування своєї телички і, нарешті, за свій великий живіт.

Корній приходить з праці, гострить бритву і голиться на завтра. У нього вже досить довга і досить колюча щетина. Любив нею поколоти свою половину, а та задоволена з такого жарту. Тепер Корній намилює підборіддя. Кількома помахами бритви він поверне себе на кілька років назад, а це має також свою приємність.

Родився синок. Марія хотіла назвати по-своєму. Але Корній спротивився. Мав на флоті найкращого приятеля Демку. Охрестили Демком. Марії це ім'я не зовсім подобається, але раз хоче батько… Що може вона проти батька?

Коли Демко перший раз закричав, Корній підійшов, подивився і усміхнувся в ус.

– Ротатий вийшов. Гуде порядошно… Марія переконана, що батько захоплений Демком. Інакше й не може бути. Горне до себе сина, кормить грудьми – шкода, молока мало, кепські харчі. Але хай-но зберуть з полів. От-от зберуть. Марія просить:- Корнію, любий. Маєш карбованця, купи маленьке поросятко. Вигодуємо, і на Різдво ковбаска буде.

Пішов на ярмарок і приніс у мішку порося. Марія чим має кормить його, і за пару неділь уже підсвинок. Он доспіває ячмінь, ростуть бараболі.

Настали жнива. Корнієві поля не особливо вродили. Запущені, дерном зарослі. Зате на Маріїних яка пшениця. Ці вироблені. На них Гнатові сліди ще не затопталися.

Марія жне жито, пшеницю. У снопах кувіче Демко. Відірветься хвилинку від праці, накормить, втихомирить і жне далі. Пшениця – як ліс. Тяжке, золоте колосся гнеться уклоном сходові. Жахкотить сліпуче сонце і смажить зігнуту спину. По загорілому обличчю біжить піт.

– Не бійся, як була у Гната, не тягнула стільки,- гомонять сусіди.

Не розуміють вони Марії. Але їй байдуже.

Сонце сповзає, ховається – Марія жне і жне. Сідає роса. Марія не в'яже снопів, а розкладає нажаті жмені по стерні – пов'яже завтра, як висохне. Треба спішити. Дожне своє, піде на зарібки, жатиме на спіл «на десятий сніп».

Зійшов велетенський урочистий місяць. Демко спить у снопах, загорнутий у теплу пелюшку. Марія дожинає, бере сонного Демка і несе поволі свої тягарі та болі додому.

Корній не дармує також. Ніяково дармувати, коли жінка рве з останніх сил. Не наймит же він тут, а господар.

На світанку зводиться, клепає косу, набиває грабки і тягне на косінку. Покосив своє, ходив косити на зарібки. Щодня дев'ядесят копійок, на осінь мусить конята роздобути. Клуньчину звів, ось тільки змолотить жито, наробить сніпків і пошиє. Поки що світить ребрами.

Все більше пізнається смак і радість праці. Відходять і забуваються босяцько-пролетарські звички. Земля втягує у своє нутро і наповнює жили, розум і ціле єство твердими звичками. Корній чує вже це. Матроство забувається, і він стає людиною. Поволі забуває матюки, переходить на рідну мову, яка вертає йому родинний утулок. Пізно вертається з праці Марія. Корній не кричить, не вимагає тупцяти коло нього.

– Йди, Маріє, відпочинь. Я вже повечеряв, а мати опорала підсвинка. Я он і дров на завтра приготовив…

Ні. Марія ще не піде відпочивати. Вона знайде за що взятися, але праця для неї тепер не тяжка. Ті кілька добрих слів відняли всю її втому. А Марія має ще досить і без підсвинка праці. Он малий Демко. Треба покупати, накормити і приспати…

Марія бігає, руки мліють від утоми, але лагідна усмішка не сходить з її уст.

– Не голодний ти, Корнію? Натягнувся досить? Боже, Боже!… Коли б нам скоріше доробитися чого!…

– Ну, ну, досить. Не суши голови. Лягай і відпочинь. Як той крикун? Верещить?

– О, ні! Він у мене молодець.

– Хай росте.- Підійшов до сина, подивився і зморщив широку усмішку.- Спить? – сказав наостанок і не добавив, як звичайно, «сукин син». Не повернувся язик.

Украдені на сон години Марія просипляє каменем. З світанком піднімається і наново бадьора. Корній вже набиває грабки, стара жене теличку пасти. Машина праці пускається в рух. На полях рядами півкопи. Тяжкі зернисті снопи. Край золотий, край праці і хліба. Сонце любить його, опікає, огріває. Навколо соняшно і блакитно…

На осінь клуня наповниться пшеницею, житом, вівсом і ячменем. Зверху накрилась грубою стріхою.

Корній ходить навколо і тішиться. Багато, але не досить. Треба більше. Більше, далеко більше. Стільки, як у Кухарчуків, як у Трихона. Не гірший він від них. Потягне більше, ось тільки заждіть, хай випростається. З'являється снага ширитися. Щастя в зрості, в перегонах…

І Корній доказав, що він не гірший. Зібрав, що мав,- яблук, слив, посортував і знайшов купця. Змурував кам'яний льох. Сам каменю набив, льох просторий, як стайня. По сторонах засіки, а в них «золоті ранети», пахучі червонобокі «тирольки», «зорі», «виноградки». Хай полежать, набираються запахів і ціни. Половину продав з осені, а другу лишив на зиму.

Марія подбала про вишнівки, слив'янки. У льоху на полиці бокаті лавою бутлі. Стоять, повипинали блискучі животи і приманюють. Корній не доторкнеться до них. Бувало, не видержав би, все до краплини вихльостав би, тепер не те. Хай стоять. Оказія трапиться, а тоді і на них черга прийде. Викотить на стіл перед гостями – і дивіться, яка моя жінка… Корній вище підіймає голову.

Завелися у Корнія дві коняки. Гніда і булана. За двадцять карбованців з ярмарку приволік, а все-таки поорав і посіяв. своїми. На зиму сіна досить, овес також знайдеться, вил ожить, ребра стервом і матиме коні. Воза тим часом дерев'яного роздобув. На залізняка не вистарчило. Все в свій час.

По молотінці знов до каменю. Приходить черга на хату. Побудує хату на цілий куток. На фундамент потрібно каменю, стіни виведе з цегли. На друге літо задумує зробити маленьку цегельню і вже стягає поволі різні комердяки на випадку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: